Нова музика

Знайомимося: NEONKNIGHT — неоновий лицар поглинаючої електроніки

Даня Панімаш
518

NEONKNIGHT — аудіовізуальний проєкт однієї людини, Юрія Шевченка, колишнього учасника пост-рокового гурту NOUSINTHIS. Його кліпи — це повільні, гіпнотичні й стильні історії — як і його музика, про яку складно сказати, що за складова у ній першочергова.

Читайте інтерв’ю з Юрієм Шевченком, який створює неонові світи під псевдонімом NEONKNIGHT — про музичні та кінематографічні впливи, улюблений вид мистецтва та майбутній шлях.

Cлухайте мініальбом I Don’t Know Love

Cлухайте мініальбом I Don’t Know Love

— Розкажи про себе. Звідки ти, де навчався/вчишся, ким працюєш?

Меня звати Юра, мені 33 роки. Я народився та виріс у Києві. Працюю, як і багато нині, в IT, ефективним менеджером вищої ланки — це фінансово дозволяє мені займатися музикою та втілювати сміливі ідеї в життя.

— Як ти почав займатися музикою?

Музика з дитинства мене оточувала, скільки пам’ятаю. Сестра почала займатися на фортепіано, коли мені й року не було, вдома завжди грали платівки та записи хіт-параду «Європейська 20-ка». У шість років мене відправили в музичну школу навчатися фортепіано і з тих пір музика для мене — така ж звична життєва рутина, як чищення зубів або похід за хлібом.

— Хто (або що) вплинув на твій музичний смак?

Думаю, найбільшою мірою батько — завдяки йому я виріс на класиці 80-х та 90-х, Pink Floyd, Queen. Це була академічна база, на яку потім нашарувалися інші течії. З часом я почав більше слухати брит-поп, починаючи з Blur, Radiohead та ранніх Coldplay, а потім у моє музичне життя на дуже довгий час вселився Sigur Ros та шведський пост-рок Jeniferever.

Кумедно, але в дитинстві ніяких електронних артистів, ніякої поп-диско-музики вдома не крутилося. Лише років вісім тому я почав слухати Йона Хопкінса (Jon Hopkins) через його саундтреки до фільму Monsters, і з того часу електронна сцена мене захопила.

— У яких музичних проєктах ти береш/брав участь, крім основного?

Писав пісні та співав у гурті NOUSINTHIS — по суті, це мій перший і єдиний проєкт до NEONKNIGHT. Грали експериментальний пост-рок, де я максимально бавився зі смичком на гітарі (привіт, Йонсі з Sigur Ros) та шаленим ехо на вокалі.

Мені подобалась ця течія, було дуже революційно кататися по Україні з такою музикою, проте у нас вона дуже-дуже нішева. Хоча дуже пишаюся, що завдяки цьому проєкту вдалося пограти на одному фестивалі з Daughter, адже я був мегафанатом творчості Єлени Тонри. Навіть подарував їй свій диск та викурив цигарку.

Без малого 10 років віддав гурту, це був страшенно крутий час.

— Чим надихаєшся? Не тільки в плані музики.

Дуже великий вплив останні пару років стало грати кіно. Я почав глибше копати в режисуру, особливо коли став сам знімати. Зараз у кіно повним ходом повертається вінтажна естетика, що мене дуже надихає. Із свіжого дуже раджу всім переглянути «Менді» — це бездоганне кіно, де режиссер віддає дань поваги класичним горорам 80-х. Картинка, кольори, Ніколас Кейдж із бензопилою і саундтрек — у цьому фільмі все неперевершено.

Взагалі найпотужніші композиції, які мене вразили за останній час — усі саундтреки до фільмів. Вважаю це особливим видом мистецтва, сподіваюся, коли-небудь вдасться і самому побути в ролі композитора для оригінального score.

— Хто твої герої, героїні? Хто тебе надихає з живих або мертвих, і чому?

Не впевнений, що зараз є такі. Всі кумири перейшли в статус просто видатних особистостей, але так, щоб я відчував трепет перед кимось або називав їх своїми провідниками у світі мистецтва — безумовно, ні.

— Що для тебе означає неон? Він присутній у твоєму псевдоніму і грає ледь не головну роль у твоїх кліпах.

Для початку неон — це просто красиво. Насправді мені просто подобається естетика нічних вулиць, залитих неоновими рекламами. Це дуже заїжджена, навіть нудотна картинка, але погодьтеся, це closest to feeling magic (найближче до магії — англ., ред.).

Неон як ідеальний фільтр — ховає весь бруд та сірість, залишає тільки сліпучу заграву. Нікому не цікава похмура реальність — усі хочуть зануритися у вигаданий світ, повний яскравих фарб і почуттів. І я не виняток.

— Твоя музика, як і твої кліпи, дуже повільна, атмосферна і поглинає. Звідки в тобі потяг до такої форми? Що вона для тебе означає?

Я, чесно, думаю, що моя музика зараз змінюється швидше, ніж я встигаю це усвідомити. Але любов до жирних педів і тягучого саунду — це відсилки до кіно та саундтреків. Відео- та аудіосупровід завжди йдуть поруч і доповнюють емоції, підсилюють одне одного, надають нового змісту. Серед улюблених, авжеж, класика від Vangelis до «Того, що біжить по лезу» та першого (!) «Термінатора». Із сучасного — знову таки, люто раджу «Менді», «Тільки Бог прощає», «Монстри».

Зараз мене все більше відносить у динамічну, агресивну, пульсуючу музику. Подивимося, де я опинюсь через рік.

— Твоя музика — це хобі чи щось більше?

Музика — єдине джерело унікальних емоцій щастя. Жодне інше мистецтво не розбурхує мій мозок так само. Так, я шалено люблю кіно, плівкові фото, графіку. Але музика — це мій особистий сорт психоделіків, спосіб виражати емоції максимально повно і глибоко.

— Очікування і реальність. Яким би ти хотів бачити своє майбутнє в якості артиста? І яким воно буде, як думаєш?

Загадувати наперед — дуже згубна річ для артиста. Кожен із нас бачить себе на вершині музичного Олімпу перед стотисячним стадіоном, що скандує тексти твоїх пісень. І можна дуже сильно впасти духом, якщо ця мрія ніяк не поспішає втілюватися в життя.

Сьогодні я зовсім не думаю про те, де я, чим займаюся і чи потрібно це комусь, крім мене. Мені подобається писати музику — я не можу не писати. Я просто хочу знаходити себе в мистецтві якомога більше: виступати, знімати кліпи, написати музику до фільму, попрацювати з сучасним балетом. Адже творчість нескінченна та багатогранна, її ніколи не охопити повністю. І в цьому її магія.

Познайомтеся також з Володимиром (не Стасом і не Стасіком) Корольовим — автором чудового інді-рокового проєкту Flamingdom