Інтерв'ю

«Легше за все сказати про те, що тобі не подобається». Інтерв’ю з гуртом «ЦеШо»

Марія Кебуладзе
1434

За два роки існування музично-театральний проект «ЦеШо» встиг відкатати тур по США та здивувати всіх під час нацвідбору на «Євробачення». Вони витиснули все зі свого старого звучання, але вже 6-го листопада наймолодший проект Влада Троїцького виступить у Києві з новою електронною програмою.

Актриси театру «ДАХ» за сумісництвом свою творчість описують як «соціальний рейв». Оновлене звучання гурту включає драйвове електронне аранжування, яке робить таємничий саунддизайнер у каптурі. Їхня музика качає і змушує замислитися над актуальними соціальними проблемами, якими учасниці гурту щиро занепокоєні.

Ми розпитали, чому для них ця тема є важливою, що є головним рушієм творчості та чи є в ній місце провокації. Говорили про найважливіше: музику, перфоманс, вічний пошук відповідей і любов.

Нещодавно я переслухувала ваш трек Hate. Я розумію, що ваше мистецтво орієнтоване на якусь соціальну ідею, спрямоване на те, щоби почухати мізки слухачів. Але в Hate ви це робите через тотальне заперечення, текст пісні не тяжіє до якоїсь конкретної позиції. Чому так?

Надія: Ми часто використовуємо такий прийом: ти ніби не говориш зі своєї позиції, а з позиції спостерігача за суспільством. Така собі гротескна форма. Якщо ми беремо за приклад концентрованого класичного інтернет-споживача, то бачимо тенденцію: легше за все сказати про те, що тобі не подобається, аніж про те, що подобається.

Це просто спостереження: у наш час необмеженого інформаційного потоку людям ніби легше збирати негатив, аніж позитив. Наприклад, якщо в новинах є інформація про п’ятирічного українського шахіста, який виграв у всесвітньому змаганні, це не затримує надовго увагу людей. Подумали собі: «Красавчик!», та й усе.

А якщо є новина про вбивство чи бійку якихось правих активістів, тобто новина провокативна, яка розхитує суспільство, то те ж саме суспільство це підхоплює. Зміст пісень залежить не від конкретно нашої позиції, а від позиції цього спостерігача за соціумом. Ми тільки гіперболізуємо те, що можемо побачити відсторонено.

Коли ми були на відборі до «Євробачення», люди не до кінця взагалі розуміли, чи є в нашій пісні іронія, чи це особисто наша позиція, це про них чи про нас. І от коли ти змушуєш людину опинитися в такому становищі, то можна досягти від неї погляду на речі без суб’єктивності. Все просто, як воно є, без претензій. Хоча в процесі написання пісні ми так послідовно та логічно не мислимо (Марічка сміється).

Як думаєте, чому люди здебільшого чіпляються за негатив?

Катерина: Тому що любити важче. Тому що любов — це велика праця. Для цього треба дуже багато працювати над собою. А ненавидіти можна, просто лежачи в ліжку.

Надія: Любов — це більше альтруїстичне, ніж егоїстичне почуття. Егоїзм взагалі захищає нас від смерті, адже це один із проявів інстинкту самозбереження. А любов — це щось понад інстинктами.

В наш час необмеженого інформаційного потоку людям ніби легше збирати негатив, аніж позитив

Із чого почалася ваша любов до музикування?

Катерина: З університету. Ми знаходили різні дивні інструменти для озвучування лялькових вистав. Наприклад, іде Баба-Яга й падає в яму. Тут потрібен якийсь звук, типу «бам!». Обмежень щодо засобів ми собі не ставили. Якось ми навіть тонкий металевий лист трусили, щоб імітувати грім. І так з часом цікавість до знайомства з різними музичними інструментами зросла.

Отже, метою вашого мистецтва є розширення рамок світобачення?

Марічка: Мені здається, що ми не маємо права оцінювати власне мистецтво. Оцінка глядача — це і є наша оцінка.

Катерина: Мистецтво — це неспокій. Шлях постійної тривоги, часом приємної, а часом дуже важкої. Я перебуваю в різних станах: від сліз та істерики до щирого щастя, але ніколи в стані байдужості. Мабуть, я зараз щаслива. Через постійне перебування у нетривкому стані, в коливаннях, які породжують творчість

Де берете натхнення для створення перфомансу на сцені?

Надія: Натхнення залежить від уміння входити в стан потоку — коли ти в контакті зі світом. А світ дуже цікавий, і щоб це побачити, треба мати дитячу зацікавленість. Коли свідомо входиш у стан дитячої зацікавленості, тоді входиш і в потік. От це і є натхнення.

Маруся: Можливо, це прозвучить банально, але в мене натхнення береться від любові до людей. Вони є найголовнішими для мене. Можна сидіти вдома й дивитися телевізор, спостерігаючи, як усе погано, а можна відштовхуватися від цього й робити щось важливе… І це для мене найголовніше. Любов.

Ви виступали в Америці. Розкажіть про свої враження. Чи відчули ви різницю між реакцією глядачів в Україні та в Штатах?

Катерина: Там люди, мабуть, швидше реагують. Вони відкритіші, почуваються вільно, показують усі свої емоції відразу. В Україні ж треба трошки «доводити».

Надія: Я подумала, що глядачі в Америці були ніби шостим учасником. Це той випадок, коли глядач настільки активно реагує, що це вже має вплив на сам перфоманс. Але тут є певна пастка: ти не можеш іти за глядачем. Усе одно в тебе є своя лінія, яку треба показати.

Катерина: Якщо поспостерігати за людьми на виставах в Україні, то буває таке: якась реально смішна сцена, але всі в залі сидять і думають собі: «Мій сусід не сміється, і я не буду…». А як хтось засмівся, то всі зразу: «Га-га-га». В Америці люди разом реагували, ніби у фоновій озвучці старого серіалу.

Чи імпонує вам така відкритість людей?

Катерина: Вона може навіть спочатку налякати. Але це дуже цікаво. Взагалі класно, коли є фідбек, коли немає байдужості. Можна нас щиро закидати помідорами і це теж буде фідбек, не менш цікавий.

Коли ви працюєте з глядачем уже на сцені, якою є ціль вашої комунікації? Чи маєте ви намір провокувати публіку?

Марічка: Наша творчість — це пропозиція подивитись на звичні речі під іншим кутом. Це як у розмові: дискусія з людиною вибудовує певну багатогранність. Мистецтво — це та сама розмова, просто іншими засобами. І ці засоби дають можливість не тільки під іншим кутом подивитися на речі, а й сприйняти інформацію іншими органами чуттів. Буває, що в спілкуванні не завжди можна порозумітися, але ми віримо, що через музику, мистецтво можна знайти ці точки дотику.

Надія: Не згодна з тим, що це провокація. На слові «провокація» в сучасному світі багато грають. А справжній діалог, як сказала Марічка, — це коли дві людини розмовляють і можуть прийти до чогось третього. І ми проходимо певний шлях разом з глядачем, усе залежно від того, який саме глядач. Коли є можливість законектитись під час подорожі — це найважливіше. Але ми не досягаємо цього у такий спосіб: (активно жестикулює) от зараз ми прийдьом, так провокативно все заверньом і усі такі: «Ооо!».

Катерина: Я помітила, що провокативними часто можемо бути не тільки ми, а й глядач, адже реагують усі по-різному. Реакція може бути провокативною: у поведінці, відгуках про нас. Для нас це теж свого роду провокація. Взагалі, наше мистецтво таке, що ми не можемо вийти й сказати, що ми такі круті й усе знаємо. Тому ми запитуємо, шукаємо відповіді, які, мабуть, так ніколи й не знайдемо. Але це процес. Якщо він закінчиться, то все закінчиться. Якщо ми знайдемо всі відповіді, то можна сказати: «Все, good bye, my love!».

Марічка: Ну, можна знайти відповіді, але потім на кожну з них з’явиться ще по три запитання. Ніби розв’язуєш клубок, який тільки більшає.

— А які відповіді ви для себе знайшли останнім часом?

Надія: Я нещодавно подивилася фільм «Джокер». Колись прочитала «Ідіота» Достоєвського, і образи двох аутсайдерів ніби поєдналися для мене між собою. Ідіот дуже ніжний до світу, і це його губить, а Джокер — дуже нетерпимий, і це теж губить його і світ довкола нього. Це дві крайнощі. У мене виникло питання: «Якщо не так і не так, то як?». Тоді я зрозуміла, що ти маєш бути мудрим і ніжним водночас. Це найкрутіша формула. Та це не я вигадала. Так написано у Біблії. Здається, апостолам було сказано, що вони, коли проповідують, мають бути мудрими, як змія, та ніжними, як голубка.

— Чи стане це одкровення складовою ваших пісень?

Надія: Так!

Марічка: Однозначно стане (ловить питальний погляд Надії). Навіть якщо в наших композиціях немає конкретно цих слів, то сам пошук і знайдені відповіді відображаються у нашій творчості. В цьому, власне, є суть мистецтва: із чого ти його складаєш. Ти його будуєш з цеглин питань і відповідей, що впливають на сприйняття світу, спілкування між нами і дає свої результати.

— Я помітила, що у вашій творчості відсутні пісні про особисті почуття. Ви нібито постійно комунікуєте з соціумом про нього ж самого. Чому такий вибір?

Надія: Коли люди кажуть «інтимна лірика», чомусь усі зразу думають, що це лірика про кохання та почуття. Я ніколи б не хотіла комунікувати з аудиторією про кохання, тому що для мене це таємниця, вона не має підлягати комунікації. Моя інтимна лірика — це лірика про соціальні проблеми. Мій інтим — у цьому. Не можу сказати, що це не особисте, як ти сказала. Всі ці проблеми — реально мої проблеми і я цим ділюся.

Фото: Євгеній Бернос

Читайте також велике інтерв’ю із першим квір-репером України.