Героєм нашого нового відео проєкту «Моя війна» став Стас Корольов — співак і музикант родом з Авдіївки, ексучасник дуету YUKO.
Він розповів про принципове рішення не покидати столицю, масштабну переоцінку цінностей і чому зараз особливо варто займатися музикою.
На відео лише частина роздумів Стаса Корольова про війну та майбутнє України. Нижче читайте їх у повному обсязі.
Герой: Стас Корольов | Монтаж: Антон Штука | Продюсер: Максим Сердюк
Я не знаю, як зараз говорити про себе. Але я знаю, що перемога за нами. Знаю, що зараз момент, у якому ми остаточно відгризаємо з кровʼю пуповину, яку рашка нам пришивала сторіччями.
Це — точка неповернення до ворожої тези про «братськість» народів. Уже нема тези про «все не так однозначно» або «какая разніца». Вже навіть нема міфу про «хороших рускіх» і їхню злочинну владу.
Це не путінська війна. Це війна росії з Україною, що миттєво стала Українською Вітчизняною Війною. Це другий раунд Революції Гідності — Війна Гідності. Вже не проти проросійської влади, а проти самої росії. Це війна «Відʼїбіться від нас». Це війна «Йдіть вже нахуй».
Після перемоги ми вийдемо на новий рівень національної самосвідомості. На новий рівень громадянського суспільства. Вже нема комплексу меншовартості — ми бачимо, чого варті. І вже не буде «моя хата скраю», бо війна показує, що ми — від двірника до Президента — разом. Страшно помирати. Ще страшніше помирати в муках. Оце «пощастило» народитися українцем. Я щасливий, що народився українцем.
Дуже добре памʼятаю, як перші 20 хвилин того самого ранку я був абсолютно спокійний, думав про те, як поділитися своїм станом із дружиною та усіма людьми. Написав у всіх соцмережах: «Без паніки. Холодна голова» та зателефонував декільком близьким людям.
А потім мене накрила сильна тривожність, аж до погіршення фізіологічного стану, і не відпускала ще дуже довго. Я почав набирати воду в усі доступні місткості, зробив першу спробу зняти готівку (невдало), а потім ми з Настею Весною, моєю дружиною, вирушили в «Ашан» за переноскою для нашої кішки Оксі. Дружина, до речі, навпаки — панікувала перші двадцять хвилин, а потім увімкнула якийсь сталевий режим. Пишаюсь.
За весь цей час ми з нею переночували в метро (нам не сподобалося), привели до ладу бомбосховище у будинку, зробили велику перестановку у квартирі, позаклеювали власним мерчевим скотчем вікна та позавішували їх для світломаскування, влаштували собі спальне місце в коридорі за трьома стінами й почати потрохи звикати до нового життя. Ми вирішили, що не будемо нікуди їхати. Ми залишаємося і будемо намагатися тут бути корисними. Я частково військовозобовʼязаний, тому коли прийде до мене черга — буду захищати Київ.
Ми спочатку почали робити все зразу: доставляли їжу й теплі речі ТерОбороні та по сховищах, блокували ворожі канали, купували та розносили їжу, корм для котів, ліки літнім людям, зробили чат підʼїзду, щоб бути на звʼязку з усіма, хто залишився. Перевели весь виторг із проданих на сольник квитків ЗСУ. Згодом сконцентрувалися на координації тих, хто хоче задонатити або якось інакше допомогти з тими, кому ця допомога потрібна.
Емоційно — дуже цікавий час. Кидає від безмежної гордості за наших людей до заціпеніння. На четвертий день вторгнення я сім годин пролежав на підлозі не в змозі відкинути думки про життя в окупації. Одного разу ми вночі почули, як поряд дуже-дуже сильно щось бахнуло. І майже одразу чуємо — хтось унітаз змиває. Чомусь стало дуже смішно.
Людина з часом адаптується. Аж страшно стає, наскільки нормою вже є чергові вибухи. А ще страшно від усвідомлення того, що я з задоволенням дивлюсь на фото вбитих окупантів. What a time to be alive!
Після чергового приступу деморалізованості я спробував заради терапевтичного ефекту ввімкнути музику. Свою музику, якою останнім часом займався. І мене це дуже непогано повернуло до якогось… «робочого» стану. Відтоді я крок за кроком повертаю себе до композиторства. Забрав свої інструменти з репбази. Переставив все так, щоб можна було сидіти за столом, поставив клавішу на стійку. І ось уже по декілька годин на день пишу музику.
Дуже важливо відриватися від думскролінгу (процес безконтрольного і майже невпинного поглинання купи негативних новин в інтернеті — ред.). А створення музики змушує відчувати себе живим.
У 2013 році я захворів на гепатит B. Мав неілюзорну ймовірність померти. І я тоді зрозумів, що хочу як Фредді Мерк’юрі — до останнього займатися музикою. Сьогодні до останнього треба захищати свою країну та/або робити все необхідне для перемоги. А у вільний час я займатимуся творчістю і сублімуватиму все, що проживаю зараз, у музику. Це моє документування війни. Моя чиста сублімація. Жодного місіонерства.
Україна зараз на гребені інформаційної хвилі. Світ ще деякий час буде цікавитися й українською культурою. Ми вже гідно представили себе у політично-військовій сфері. Маємо не менш гідно проявити себе у мистецтві. В тяжкі, кризові часи не тільки карбується національна ідентичність, а ще й створюється мистецтво, що віддзеркалює час і має шанс залишитись у світовій історії.
Я очікую на нову хвилю української музики. Замість тих, що створюють симулякр, ефемерні пісні-розмальовки, в яких можна за бажанням побачити те, що хочеш, зʼявляться і вже зʼявляються ті, кому дійсно є що сказати. Замість тих, хто просто дуже хоче бути артистами, зʼявляться ті, хто відчуває потребу бути артистами й говорити з аудиторією.
Спочатку — перемога. Спочатку — відгризти до кінця російську пуповину. Скинути солодкі педофільські обійми «старшого брата», що тебе газлайтить та абʼюзить. І не просто дати йому по їбалу, а зробити калікою, вигнанцем. Відвадити від думки, що в нього з нами ще щось може бути.
Зробити все, щоб від однієї думки про Україну цьому збоченцю ставало страшно. Треба сказати очевидне: «росія — країна-терорист». Failed state (провальна держава). Русскій воєнний корабль, іди нахуй! Слава Україні!
Дивіться також перший випуск відеопроєкту «Моя війна» за участі Євгена «Кургана» Володченка — сольного артиста та учасника гурту «Курган & Agregat».
Фото: Анастасія Весна
