Тексти

Як The Most Fest змінює культурний ландшафт Донбасу. Репортаж

Данило Панімаш

The Most Fest — перший постіндустріальний фестиваль, який проводиться в Донецькій області у покинутій промзоні міста Костянтинівка за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Ми побували на фестивалі, побачили, як оживає мертва територія покинутих будівель і позбавилися стереотипів навколо Донбасу. А ще побачили, як змінюється країна.

Костянтинівка — це невелике місто в Донецькій області з населенням близько 70 000 людей. Воно розташоване на двох берегах річки Кривий Торець — притоки іншої річки під не менш милозвучною назвою Казенний Торець.

Річка розрізає місто навпіл, проте купатися в ній не можна через багаторічні скиди відходів і отруйних речовин з сусідніх промислових підприємств з промовистими назвами «Спецтехстекло», «Стройстекло», «Кварсит», «Укрцинк», «Втормет», «Укрстройремпуть», «Мегатекс», «Астат Ресурс».

Недалеко від Костянтинівки, в селищі Бересток, у 2007 році було виявлено ​​звалище радіоактивних відходів, на території якого періодично незаконно видобувають цинк, свинець та інші метали. Топографічний центр Костянтинівки — це велика занедбана промзона, ідеальне місце для проведення постіндустріального фестивалю.

Зона фактично ізольована від іншого міста. Це серце Костянтинівки, однак воно мертве. Це вже третій фестиваль The Most — люди вже лояльніші до промзони, однак раніше всі боялися тут ходити, вважаючи, що це небезпечно. Однак це найкоротший шлях для того, щоб дійти з одного берега міста на інший.
Близько 80% населення працювало на заводах і все крутилося навколо них. У кожного заводу був свій парк, будинок культури, і життя людей проходило там. А коли у 1990-х позакривалися заводи, то занепало і все, що йшло з ними «в комплекті». У нас є дуже багато парків і майже всі вони занедбані.
— розповідає менеджерка з комунікацій фестивалю,
інді-співачка Promsonya і корінна жителька міста, 18-річна Софія Пилипенко

Костянтинівка розташована всього за 30 кілометрів від Слов’янська — міста, в яке вдерся російський найманець Ігор «Стрєлок» Гіркін, почавши цим війну на Донбасі. 28 червня 2014 року Костянтинівку захопив «Слов’янський батальйон» російських найманців, яких 5-го липня у ході антитерористичної операції вибили українські війська.

Тут насправді відбувалися бойові дії, але в Костянтинівці з цим дивна ситуація. Всі навколишні міста типу Слов’янська й Краматорська постраждали значно більше. Місцеві часто жартують, що повз Костянтинівку проходить усе хороше, але і все погане теж.
Влітку 2014 року — я добре пам’ятаю, як нас захопили бойовики, але ми не помітили момент, як це сталося, і не помітили момент, коли нас звільнили. Це було якось сюрреалістично. Я пам’ятаю дні, коли звучали сирени й ми з батьками ночували в коридорі, тому що чули вибухи і боялися, що прилетить у вікна.
А наступного дня ми виходимо на ринок, і там мужик грає на акордеоні й збирає гроші на підтримку «ополченців». Однак це дуже швидко пройшло, місто швидко повернулося до нормального життя, і, здавалося, що з містом нічого не відбувається.
— Софія Пилипенко

Я їду до Костянтинівки 16-годинним поїздом із Одеси. Це моє друге відвідування Донбасу в принципі, якщо не брати до уваги один день у мирному Донецьку в 2013 року влітку. Пам’ятаю, що «місто троянд» було настільки чистим, що мені навіть незручно було палити на вулиці.

Намагаюся згадати, що знаю про Донбас і розумію, що крім стереотипів з медіа та соціальних мереж, починаючи з Революції Гідності й особливо після вторгнення російських військ, я не знаю нічого — моя пам’ять захаращена тільки ними.

Розповіді моїх друзів і знайомих з Луганської та Донецької областей, які покинули їх до або після війни, багато в чому збігаються з розповідями Юрія Бардаша в його інтерв’ю Юрію Дудю — що це жорстка земля жорстких людей, з якими краще стежити за словами і зовнішнім виглядом.

Однак є ще більш радикальні думки з приводу середньостатистичного жителя Донбасу — усереднений образ шахтаря, роботяги, «совка», «ватника», алкоголіка, шанувальника «русского мира» і просто «бидла». Зневажливий портрет жителя українського Сходу з позицій жителів українського Заходу, окреслений у 2014 році журналістом Остапом Дроздовим, є красномовним тому підтвердженням.

Східняки — це «Антимайдан» у концентрованому вигляді. Тому в особі східняків частина галичан бачить гнилу совєтську спільноту, яка демонструє відразу до українського проєкту.
— Остап Дроздов

Усе це змішується в моїй голові — спогади, розповіді, і я вже не знаю, чого очікувати від своєї подорожі.

На вокзалі мене зустрічає Ліля. Вона з Костянтинівки, і це її перший досвід в якості волонтерки фестивалю. Ліля говорить українською. Стереотип про суцільно російськомовний Донбас починає руйнуватися, хоча я роблю поправку на те, що, можливо, така умова організаторів The Most Fest.

Їдемо до готелю «Європа». Поруч із ним — ресторан «Комільфо» з вишколеними офіціантами в білих фартухах. Після київських цін у закладах «Комільфо» шокує — бургер коштує 110 гривень, салат «Цезар» — близько 90.

Я вирушаю на фестиваль, але перед цим вирішую трохи дослідити Костянтинівку. Перше, що впадає в око — в місті, або, точніше, в районі, де я перебуваю, практично немає висоток, дуже мало людей і машин. На світлофорах встановлені аудіосигнали для людей з вадами слуху, якийсь лихач проскакує на червоне світло, але через порожнечу вулиці здається, що нічого надзвичайного не сталося, ніби так і треба.

Віддаляючись від центральної вулиці вглиб Костянтинівки, виявляю безліч обшарпаних триповерхових будинків. На деяких у цементі відлитий серп і молот.

Попри індустріальність міста, в житлових кварталах дуже багато зелені — знаходжу невелике футбольне поле з іржавими воротами, яке густо заросло бур’яном. Схоже, що тут давно ніхто не грає.

На порожній асфальтованій дорозі кілька підлітків слухають на повну гучність з колонок якусь російськомовну попсу, катаються на роликах і велосипедах, іноді зупиняючись, щоб пропустити рідкісні автівки. Навколо також багато доброзичливих собак, що лежать у тіні будинків і дерев.

Я прямую в промзону. Час подивитися, що таке фестиваль The Most Fest.

Територія фестивалю — щось неймовірне

The Most Fest — захід невеликий, проте неймовірно живий. Дві сцени — маленька відкрита й велика ангарна. Територія фестивалю дійсно вражає своєю покинутістю, особливо наполовину розвалений фасад будівлі з символічним написом «Наша цель — коммунизм».

Промзона — центр Костянтинівки. Будівлі, що перетворилися на купи каміння і сміття, обнесені парканом; занедбані ангари; рейки, що беруть початок нізвідки і ведуть у нікуди; тиха річка Кривий Торець, самотній міст — і всю цю напівзруйновану індустріальну радянську спадщину поступово захоплює дика природа.

Про промзону ходило багато легенд ще з 1990-х: що там бандити скидали в річку трупи, однак це колективний міф. Скільки я не говорю з батьками, вони пам’ятають одну Костянтинівку. Мій тато музикант, він починав грати в легендарному гурті «Ненсі». Вони виступали в місцевому клубі «Дружба», який належав бандиту, і він хвилювався, що якщо вони щось не так зіграють, то їх вб’ють.
— Софія Пилипенко

Відчуття, ніби я потрапив у фільм «Життя після людей» — там про те, що відбуватиметься з планетою, якщо людство раптом зникне — що станеться з витворами мистецтва, легендарними будівлями, і скільки часу потрібно буде, щоб планета повністю очистилася від слідів людства.

Однак у цій дикій, мовчазній, примарній зоні вирує життя — звучить музика, проводяться лекції, ріками ллється квас і шкварчать люля-кебаби. Помічаю, що на The Most Fest дуже багато підлітків — і серед волонтерів, і серед глядачів. І цікаво, що більшість відвідувачів фестивалю розмовляє українською — або ж намагається це робити в силу своїх знань.

У мене родина російськомовна і я була російськомовною. Однак у 14 років я вирішила перейти на українську. Мене часто ображало, що про Схід думають, ніби він не хоче бути частиною України. Мені хотілося таким чином самій собі довести, що це не так.
Після переходу на українську було важко — однокласники почали мене ігнорувати. У нас є громадська організація «Вільний простір “Друзі”». Це молодіжна платформа, на якій тримаються всі проєкти, що реалізуються у місті. На фесті зараз працює більша частина команди організації. Голова організації теж говорить українською, мене це надихнуло і було не так страшно.
— Софія Пилипенко

Львівський хіп-хоп-артист Вячеслав Дрофа, він же OTOY, який живе у Києві, вперше у житті опинився на сході України, приїхавши на The Most Fest.

Мої емоції — це повний захват і здивування. Коли я їхав до Костянтинівки, мене попереджали: «Ти не спілкуйся українською багато, тому що тебе не зрозуміють». Накручували цими стереотипами, що це схід України, Донбас, лінія фронту.
Але коли я приїхав туди, зі мною за чотири дні жодна людина не заговорила російською мовою, крім двох таксистів. У мене була максимально позитивна емоція від взаємодії з жителями Костянтинівки. Я був у захваті від поліції, їхньої людяності й адекватності, на відміну від київської.
Було класно, коли один із поліцейських сам запропонував покурити. Я відмовився, а він такий: «Ну і ладно», і сам закурив.
Я в захваті від того, як команда новачків, які не є суперпрофесіоналами у сфері шоу-бізнесу і організації івентів, змогли реалізувати фестиваль, який виглядає красивіше, ніж найтоповіші фестивалі України, що проходять уже років 20. Я би хотів повторити цей досвід. Мій перший і точно не останній візит на схід України.
— Вячеслав Дрофа (OTOY)

Лайнап фестивалю відмінно збалансований. На малій відкритій сцені виступають більш камерні артисти — Софія Пилипенко дебютує під своїм альтер-его Promsonya, виступає також львівський тріп-хоп-дует Krapka; Koma. На головній сцені — ніжний інді-поп-гурт «TOНKA», стильний OTOY, цифрові язичники Ragapop, Стас Корольов із дуже сильним візуальним шоу, резидентура дніпровського клубу Module та лейблу Dnipropop під керівництвом Kurs Valüt. А хедлайнерами стали головні українські духопідйомні борці за все хороше і проти всього поганого — «ТНМК» та alyona alyona.

Відвідувачів досить багато, але, як зауважує Софія, в основному це приїжджі з інших міст і області. Схоже, для самих костянтинівців третій The Most Fest поки що явище не зовсім зрозуміле.

376A7847-1IMG_1333-1IMG_1528-2IMG_2267-4376A8484-5IMG_5734-9IMG_4862-7IMG_5204-8376A8011-3

А ближче до ночі серед щебетливих підлітків і відвідувачів фестивалю все частіше починають з’являтися фігури, що виділяються із загальної атмосфери. Невеликі компанії по три-чотири людини, вони йдуть вперед не звертаючи перед перешкодами у вигляді інших людей, в руках — пляшки з пивом, на обличчях — нерозуміння того, що тут взагалі відбувається. На пропускному пункті в ангар їх загортають назад, а велика кількість поліцейських навколо явно не дозволяє «залітним» влаштувати тут дебош — видно, що їм хочеться пригод.

Нічний час — це час агресивного техно. У цьому звуковому супроводі індустріальність навколишнього середовища відчувається ще чіткіше, хоча під сценою залишається все менше людей — наймолодші та найстійкіші.

Костянтинівка вночі як окреме переживання

Вночі місто повністю занурюється в тишу, ніби вимирає. Ліхтарів практично немає, вулиці освітлені миготливими світлофорами або ж лампами магазинів, які залишені світитися вночі. Не світяться навіть вікна будинків — відчуття, ніби мешканці лягають спати зарано, щоб швидше пропустити ніч, хоча це тільки субота. Єдині рухи — біля Будинку культури, де чути дзвін пляшок, хрипкий сміх і гучний мат.

Іронічно, що саме біля Будинку культури, повертаючись з фестивалю у готель близько години ночі, я вперше стикаюся з одним із стереотипів Донбасу — його агресивним середовищем. Четверо досить великих хлопців, голосно матюкаючись і сміючись класичним сміхом гієн, переходять через дорогу.

Я бачу, що наші траєкторії перетинаються, але не прискорююсь і не вповільнюю крок. Вони опиняються трохи позаду мене, і один із них кричить іншому: «Я ща с тебя портфель сниму нахуй!», на що той відповідає: «Ты че, ебанулся? У меня нет никакого портфеля». «Та не с тебя, вон портфель идет», — промовляє громила.

Я розумію, що «портфель» — це мій рюкзак. Не вповільнюю крок і чую, як хлопці пригальмовують і один каже: «Та тихо, бля, вдруг он служил». Не знаю, чому він так вирішив, але думаю, що мене врятували темрява, тільняшка і мій рюкзак, схожий на речовий мішок. І, можливо, поганий зір представника нічної костянтинівської фауни.

Пригода на цьому не закінчилося. Вранці, вийшовши з готелю, я вирішив скоротити шлях до банкомату через двір. Незважаючи на те, що по всьому двору бігають діти під наглядом бабусь і мам, двоє приреченого вигляду пацанчиків на лавочці, коли я проходжу повз них, переглянулися і один чітко запитав іншого: «Быканем?».

Однак далі цього справа не пішла. Через дві години поїзд «Інтерсіті+» відвіз мене до Києва.

Зміни повільно, але відбуваються

Постіндустріальний фестиваль The Most Fest змінює не тільки костянтинівський ландшафт, вдихаючи життя у занедбану промзону. Він змінює і ментальний ландшафт сходу України, хоча здебільшого для молоді — вона займається волонтерством, опановує українську мову і все більше занурюється в сучасну українську культуру і музику.

У переважній більшості люди їдуть з Костянтинівки. Ми намагаємось це змінити. Це прикольно, коли ти їдеш з міста, набираєшся досвіду, повертаєшся і привозиш його сюди. Однак це велика рідкість, коли хтось повертається. Типових можливостей для розвитку в Костянтинівці майже немає, тут навряд чи можна знайти навіть стабільне робоче місце.
Я тут зараз, бо в мене дистанційне навчання. Частину осені я була в Харкові, весною знову повернулася працювати з The Most Fest. Якщо я відчую, що у мене є ресурс, яким я можу допомогти, а не влаштуватися працювати в Будинок культури з батьками… Мені хочеться щось тут змінити.
— Софія Пилипенко

Однак це історія не тільки про культурний обмін. Це і про жагу змін, бажання вдихнути життя у місто і витягнути його зі зруйнованого радянського минулого у сьогодення, в якому є місце надії на розвиток.

Спробуйте також пройти тест на знання документального серіалу про українську культуру «Спалах». Ви ж його дивилися, правда?