The Most Fest — перший постіндустріальний фестиваль, який проводиться в Донецькій області у покинутій промзоні міста Костянтинівка за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Ми побували на фестивалі, побачили, як оживає мертва територія покинутих будівель і позбавилися стереотипів навколо Донбасу. А ще побачили, як змінюється країна.
Костянтинівка — це невелике місто в Донецькій області з населенням близько 70 000 людей. Воно розташоване на двох берегах річки Кривий Торець — притоки іншої річки під не менш милозвучною назвою Казенний Торець.
Річка розрізає місто навпіл, проте купатися в ній не можна через багаторічні скиди відходів і отруйних речовин з сусідніх промислових підприємств з промовистими назвами «Спецтехстекло», «Стройстекло», «Кварсит», «Укрцинк», «Втормет», «Укрстройремпуть», «Мегатекс», «Астат Ресурс».
Недалеко від Костянтинівки, в селищі Бересток, у 2007 році було виявлено звалище радіоактивних відходів, на території якого періодично незаконно видобувають цинк, свинець та інші метали. Топографічний центр Костянтинівки — це велика занедбана промзона, ідеальне місце для проведення постіндустріального фестивалю.
Костянтинівка розташована всього за 30 кілометрів від Слов’янська — міста, в яке вдерся російський найманець Ігор «Стрєлок» Гіркін, почавши цим війну на Донбасі. 28 червня 2014 року Костянтинівку захопив «Слов’янський батальйон» російських найманців, яких 5-го липня у ході антитерористичної операції вибили українські війська.
Я їду до Костянтинівки 16-годинним поїздом із Одеси. Це моє друге відвідування Донбасу в принципі, якщо не брати до уваги один день у мирному Донецьку в 2013 року влітку. Пам’ятаю, що «місто троянд» було настільки чистим, що мені навіть незручно було палити на вулиці.
Намагаюся згадати, що знаю про Донбас і розумію, що крім стереотипів з медіа та соціальних мереж, починаючи з Революції Гідності й особливо після вторгнення російських військ, я не знаю нічого — моя пам’ять захаращена тільки ними.
Розповіді моїх друзів і знайомих з Луганської та Донецької областей, які покинули їх до або після війни, багато в чому збігаються з розповідями Юрія Бардаша в його інтерв’ю Юрію Дудю — що це жорстка земля жорстких людей, з якими краще стежити за словами і зовнішнім виглядом.
Однак є ще більш радикальні думки з приводу середньостатистичного жителя Донбасу — усереднений образ шахтаря, роботяги, «совка», «ватника», алкоголіка, шанувальника «русского мира» і просто «бидла». Зневажливий портрет жителя українського Сходу з позицій жителів українського Заходу, окреслений у 2014 році журналістом Остапом Дроздовим, є красномовним тому підтвердженням.
Усе це змішується в моїй голові — спогади, розповіді, і я вже не знаю, чого очікувати від своєї подорожі.
На вокзалі мене зустрічає Ліля. Вона з Костянтинівки, і це її перший досвід в якості волонтерки фестивалю. Ліля говорить українською. Стереотип про суцільно російськомовний Донбас починає руйнуватися, хоча я роблю поправку на те, що, можливо, така умова організаторів The Most Fest.
Їдемо до готелю «Європа». Поруч із ним — ресторан «Комільфо» з вишколеними офіціантами в білих фартухах. Після київських цін у закладах «Комільфо» шокує — бургер коштує 110 гривень, салат «Цезар» — близько 90.
Я вирушаю на фестиваль, але перед цим вирішую трохи дослідити Костянтинівку. Перше, що впадає в око — в місті, або, точніше, в районі, де я перебуваю, практично немає висоток, дуже мало людей і машин. На світлофорах встановлені аудіосигнали для людей з вадами слуху, якийсь лихач проскакує на червоне світло, але через порожнечу вулиці здається, що нічого надзвичайного не сталося, ніби так і треба.
Віддаляючись від центральної вулиці вглиб Костянтинівки, виявляю безліч обшарпаних триповерхових будинків. На деяких у цементі відлитий серп і молот.
Попри індустріальність міста, в житлових кварталах дуже багато зелені — знаходжу невелике футбольне поле з іржавими воротами, яке густо заросло бур’яном. Схоже, що тут давно ніхто не грає.
На порожній асфальтованій дорозі кілька підлітків слухають на повну гучність з колонок якусь російськомовну попсу, катаються на роликах і велосипедах, іноді зупиняючись, щоб пропустити рідкісні автівки. Навколо також багато доброзичливих собак, що лежать у тіні будинків і дерев.
Я прямую в промзону. Час подивитися, що таке фестиваль The Most Fest.
The Most Fest — захід невеликий, проте неймовірно живий. Дві сцени — маленька відкрита й велика ангарна. Територія фестивалю дійсно вражає своєю покинутістю, особливо наполовину розвалений фасад будівлі з символічним написом «Наша цель — коммунизм».
Промзона — центр Костянтинівки. Будівлі, що перетворилися на купи каміння і сміття, обнесені парканом; занедбані ангари; рейки, що беруть початок нізвідки і ведуть у нікуди; тиха річка Кривий Торець, самотній міст — і всю цю напівзруйновану індустріальну радянську спадщину поступово захоплює дика природа.
Відчуття, ніби я потрапив у фільм «Життя після людей» — там про те, що відбуватиметься з планетою, якщо людство раптом зникне — що станеться з витворами мистецтва, легендарними будівлями, і скільки часу потрібно буде, щоб планета повністю очистилася від слідів людства.
Однак у цій дикій, мовчазній, примарній зоні вирує життя — звучить музика, проводяться лекції, ріками ллється квас і шкварчать люля-кебаби. Помічаю, що на The Most Fest дуже багато підлітків — і серед волонтерів, і серед глядачів. І цікаво, що більшість відвідувачів фестивалю розмовляє українською — або ж намагається це робити в силу своїх знань.
Львівський хіп-хоп-артист Вячеслав Дрофа, він же OTOY, який живе у Києві, вперше у житті опинився на сході України, приїхавши на The Most Fest.
Лайнап фестивалю відмінно збалансований. На малій відкритій сцені виступають більш камерні артисти — Софія Пилипенко дебютує під своїм альтер-его Promsonya, виступає також львівський тріп-хоп-дует Krapka; Koma. На головній сцені — ніжний інді-поп-гурт «TOНKA», стильний OTOY, цифрові язичники Ragapop, Стас Корольов із дуже сильним візуальним шоу, резидентура дніпровського клубу Module та лейблу Dnipropop під керівництвом Kurs Valüt. А хедлайнерами стали головні українські духопідйомні борці за все хороше і проти всього поганого — «ТНМК» та alyona alyona.
Відвідувачів досить багато, але, як зауважує Софія, в основному це приїжджі з інших міст і області. Схоже, для самих костянтинівців третій The Most Fest поки що явище не зовсім зрозуміле.
А ближче до ночі серед щебетливих підлітків і відвідувачів фестивалю все частіше починають з’являтися фігури, що виділяються із загальної атмосфери. Невеликі компанії по три-чотири людини, вони йдуть вперед не звертаючи перед перешкодами у вигляді інших людей, в руках — пляшки з пивом, на обличчях — нерозуміння того, що тут взагалі відбувається. На пропускному пункті в ангар їх загортають назад, а велика кількість поліцейських навколо явно не дозволяє «залітним» влаштувати тут дебош — видно, що їм хочеться пригод.
Нічний час — це час агресивного техно. У цьому звуковому супроводі індустріальність навколишнього середовища відчувається ще чіткіше, хоча під сценою залишається все менше людей — наймолодші та найстійкіші.
Вночі місто повністю занурюється в тишу, ніби вимирає. Ліхтарів практично немає, вулиці освітлені миготливими світлофорами або ж лампами магазинів, які залишені світитися вночі. Не світяться навіть вікна будинків — відчуття, ніби мешканці лягають спати зарано, щоб швидше пропустити ніч, хоча це тільки субота. Єдині рухи — біля Будинку культури, де чути дзвін пляшок, хрипкий сміх і гучний мат.
Іронічно, що саме біля Будинку культури, повертаючись з фестивалю у готель близько години ночі, я вперше стикаюся з одним із стереотипів Донбасу — його агресивним середовищем. Четверо досить великих хлопців, голосно матюкаючись і сміючись класичним сміхом гієн, переходять через дорогу.
Я бачу, що наші траєкторії перетинаються, але не прискорююсь і не вповільнюю крок. Вони опиняються трохи позаду мене, і один із них кричить іншому: «Я ща с тебя портфель сниму нахуй!», на що той відповідає: «Ты че, ебанулся? У меня нет никакого портфеля». «Та не с тебя, вон портфель идет», — промовляє громила.
Я розумію, що «портфель» — це мій рюкзак. Не вповільнюю крок і чую, як хлопці пригальмовують і один каже: «Та тихо, бля, вдруг он служил». Не знаю, чому він так вирішив, але думаю, що мене врятували темрява, тільняшка і мій рюкзак, схожий на речовий мішок. І, можливо, поганий зір представника нічної костянтинівської фауни.
Пригода на цьому не закінчилося. Вранці, вийшовши з готелю, я вирішив скоротити шлях до банкомату через двір. Незважаючи на те, що по всьому двору бігають діти під наглядом бабусь і мам, двоє приреченого вигляду пацанчиків на лавочці, коли я проходжу повз них, переглянулися і один чітко запитав іншого: «Быканем?».
Однак далі цього справа не пішла. Через дві години поїзд «Інтерсіті+» відвіз мене до Києва.
Постіндустріальний фестиваль The Most Fest змінює не тільки костянтинівський ландшафт, вдихаючи життя у занедбану промзону. Він змінює і ментальний ландшафт сходу України, хоча здебільшого для молоді — вона займається волонтерством, опановує українську мову і все більше занурюється в сучасну українську культуру і музику.
Однак це історія не тільки про культурний обмін. Це і про жагу змін, бажання вдихнути життя у місто і витягнути його зі зруйнованого радянського минулого у сьогодення, в якому є місце надії на розвиток.
