Тексти

Чи потрібні лейбли артисту в 2020? За і проти

23 Лип 2020

Ще вчора телебачення кепкувало над інтернетом, а вже сьогодні кличе до себе дегенеративних блогерів. Ще вчора в студії писали з пари дублів на бобіни, а сьогодні — будь-якого рівня вокал (не)помітно тюниться, будь-який кривий біт вирівнюється, а гітарний соло-риф можна писати вдома — безкоштовно, хоч усі 24 години поспіль.

Ще вчора матеріал або був форматним і «йшов в ефір», або був неформатним і йшов туди ж, куди і демки Фадєєва, а сьогодні — придумай, запиши, виклади. І якщо матеріал вартісний, він стане популярним. Завалилася автократія і вертикаль медійної влади.

Питання про не/актуальність музичних лейблів пару років тому було би вирішено радикальним «Ні, навіщо мені Warner, якщо є YouTube?!», але в 2020-му все не так однозначно. У новій колонці автора Романа Веллера розмірковуємо, яким артистам у 2020-му потрібні лейбли, а яким — ні, і чому.

Чи варто співпрацювати з лейблами сьогодні?

Дайте чесну відповідь: ваша музика унікальна, концепція цілісна, контент-план складений на пару років уперед, команда відеопродакшна — професіонали з чітким баченням, а PR-стратегія віщує стрімке збільшення аудиторії?

Якщо так, то переходьте до оптимістичної глави про неактуальність лейблів. Якщо все ж десь є прогалини — в образі, подачі чи в менеджменті, то давайте зафіксуємо, як лейбл потенційно може стати в нагоді вам (а ви — лейблу).

Чому співпрацювати?

Залежно від потенціалу артиста і рівня самого лейблу артисту можуть допомогти з публікацією пісень на стрімінгах із подальшим поділом баришів 70% на 30% (або 95% на 5%, хе-хе), формуванням образу, накопиченням матеріалу, зйомкою кліпів, просуванням в ЗМІ (включно з незалежними блогерами-інтерв’юерами та веселими ютуб-шоу), позиціонуванням на стрімінгах (публікації в офіційних списках відтворення Apple Music/Spotify/Youtube Music, місця в чартах і розділах «Нове» і т.д.), дистрибуцією на фізичних носіях.

Ого! Начебто непогано. А чи все так просто?

Головний підступ тут — правильна оцінка потенціалу. Якщо в артистові бачать майбутнього кумира мільйонів, що пожирає серця аудиторії, яка швидко збільшується, — допоможуть, бо повірять, що відіб’ють інвестиції. Якщо зірковий потенціал викликає легкі сумніви, то допоможуть тільки з відео, наприклад, і, можливо, з його просуванням.

Якщо у вас практично не вірять, але все ж не проти протестувати — можуть опублікувати на стрімінгах, залити на офіційні канали соціальних мереж, і подивляться, що буде. Лейбл не вимагає ваших грошей, йому потрібні ваші хіти. До речі, вам навіть можуть дати грошей на альбом — запропонувати певну суму за викуп усіх прав на треки.

Головна перевага лейблу — серйозне просування і менеджмент артиста на рахунок тривалого (але не вічного) рабства: контракт підписується на (умовні) 5–7 років, потім переглядається.

Протягом цього часу артист, зціпивши зуби, живе на скромну зарплату, збираючи часом дуже великі зали. Потім головне — вчасно (і взагалі) піти. З іншого боку, можна запитати: навіщо артистові приходити самому, навіщо продаватися?

А тому, що талановитий артист — найчастіше бездарний управлінець. Сьогодні будь-яка музична формація — це продукт, що вимагає зусиль не тільки в напрямку написання мелодій, текстів та аранжувань, а й в напрямку продакшна, виконання контент-плану і безлічі інших управлінських речей.

Згадаймо розповіді Івана Дорна Дудю. На початку кар’єри Іван був підписаним на мейджор, отримував 300$ на місяць, жив у найманій квартирі, за запитом виїжджав на дно (закреслено) день міста в місцевий БК або на задушливі корпоративи. І так багато, багато років.

Дорн бездарний і без піару акул шоу-бізнесу працював би в караоке-барі? О, ні: Дорн, очевидно, має харизму, голос і сам вміє писати хорошу музику. Але чи була б його кар’єра настільки успішною, якби він вирішив уночі співати і писати, а вдень — працювати менеджером із продажів?

Згадаймо гурт «Нерви»: навряд чи Жені Мільковському, безумовно дуже талановитому музиканту і виконавцю, у 20 років вдалося би знайти кошти для зйомок кількох «багатих» кліпів і для масивного просування творчості. Можливо, «крутити» не довелося би і все вийшло би само собою… А можливо, нічого не вийшло б узагалі.

Якщо ви робите революційні технології в гаражі з другом, то в якийсь момент ви або стаєте корпорацією, або приходите — в корпорацію. За інвестиціями і підтримкою.

Кому ви потрібні?

Талановитим, працездатним, негидливим, тим, хто щиро бажає перетворити хобі на професію. Тим, хто любить музику, а не себе в ній. Тим, хто готовий на жертви заради фінального результату. Тим, у кого є потенціал, який потребує розкриття.

Приголомшливих музикантів хоч греблю гати, я сам знаю чоловік 20. Але хто з них прийшов до успіху, граючи не для локального кола друзів? За останніми даними, ніхто. А чому? Вони ж можуть писати, виконувати, дивувати? Чи людям потрібна галіма поп-жуйка, вони не помічають невідшліфовані алмази?

Якщо коротко — так. Люди, на жаль, у масі своїй сьогодні не готові ритися на торрентах у пошуках провінційних самородків. Так, це фрі-джаз-тріо з Житомира дуже перспективне, але дайте-но мені зашазамити пісню з нового серіалу на «ТНТ». О, це ж YOURA! Додаю в плейліст…

Уявіть Біллі Айліш без значної підтримки лейблу. Немає продуманих величезними командами відеорядів і образів, публікацій у респектабельних ЗМІ, правильного просування контенту в YouTube, появи на рейтингових ТБ-шоу.

У підсумку вийшла би набагато помірніша популярність, а не жменя «Греммі-2019» з усіх категорій в руках включно з «Найкращою метал-піснею» (але це не точно).

Зрозумійте правильно: Біллі Айліш — безперечно талановита і чудова артистка, її брат-бітмейкер — геній. І все ж… хіба комусь колись заважав невеликий поштовх від лейблу з подачі батьків — голлівудських акторів/сценаристів?

Коли ви потрібні?

Коли варто йти на угоду з дияволом? Зрозуміло, при наявності у вас об’єктивного таланту.

Відповідь — коли ви молоді. Коли вчитеся в університеті, пізнаєте життя, пишете і виконуєте музику… Коли у вас повно вільного часу, зокрема на експерименти.

Цілком собі можна спробувати увірватися і «поваритися» рік у богемному локальному «шоу-бізнесі», а якщо справи не підуть вгору — плюнути, забути і вступити в ІТ-академію «ШАГ» на оператора комп’ютерного набору.

Коли ви не такі молоді й опанували таку-сяку «серйозну» професію, яка оплачує дороге хобі «гри в гурт», то нереально навіть спробувати продаватися лейблу/продюсеру: багато зусиль, скромна зарплата, тури aka «чьоси», а потім — ой, щось я втомився, а кредит за пральну машинку сам себе не виплатить.

Це, зрозуміло, узагальнення — правила не для всіх.

А як же горизонталь інтернету, що зламала вертикаль шоу-біз-диктатури? Як щодо найбільшої співачки наших днів Джеррі Хейл? Що щодо Гречки і її стрімкої міграції з амфетамінової вписки на вечірні ток-шоу пару років тому?

А «Пошлая Молли», що не так давно грала в маленьких клубах із невдахами локальних сцен, а сьогодні записує фіт з Катею Кіщук перед туром на тисячні зали?

А Курган & Agregat — єдиний нормальний гурт у світі, ще вчора писав реп у шафі, а сьогодні читає його на Atlas Weekend під хорове підспівування величезного натовпу фанатів (ну, або не фанатів, а «поціновувачів творчості», як їх називають самі репери)?

Чому з лейблами співпрацювати не потрібно?

Деяким артистам лейбл не потрібен, адже те, що вони роблять, потрібно самому лейблу. Вони задають стиль, вони в авангарді, вони популярні, вони от-от і стануть суперпопулярними.

Робота з такими музикантами — це не вирощування, а монетизація артиста, що вже відбувся. І якщо популярність таких артистів — суто їхня особиста заслуга, навіщо їм витрачати час на пузатих бюрократів з хитрими усмішками?

Чому з лейблами співпрацювати не потрібно?

Уявіть артиста, що почув дух часу і зробив щось вкрай популярне і нове. Кнопку «Повтор» підписники заклікали до крові, коментарі під відео — явно не від ботів, пропозиції рекламної інтеграції на пошті — більш ніж реальні.

У цьому випадку горизонталь працює, тому що перед нами скоріше виняток, ніж правило. Це вкрай обдарована людина або команда людей — маркетологів, музикантів, сценаристів…

Стало дійсно простіше — раніше оборону масової свідомості обивачів тримала естрада, стискаючи важелі радіо і телебачення у спітнілих долонях. А тепер — ласкаво просимо в творчу студію YouTube.

Придумуйте, завантажуйте, аналізуйте, посилайте лейбли лісом. Одна умова: ваш контент або понад-унікальний, або зрозумілий і близький масам настільки, що віральний, або понад-якісний.

Кому лейбли не потрібні?

Самостійним інтернет-просуванням себе в тій чи іншій мірі успішно займалися Гречка, Монеточка, Джеррі Хейл, Курган & Agregat, Boulevard Depo, «Валентин Стрикало» і далі за списком.

Звичайно, рівень залученості в «самомаркетинг», як і рівень початкової реакції, в усіх різний: наприклад, Монеточка довгі роки йшла до піку популярності минулого року, тоді як Гречка стала зіркою за пару місяців і не особливо парилася над вигадуванням «віральних текстів» або участю в ютуб-шоу.

Але для всіх них історія з підтримкою спочатку і зніманням вершків у кінці не підходить. Вони самі можуть бути лейблами, найнявши людей на позиції по SMM, PR, мерчу, логістиці турів і так далі. У них є великий позитивний фідбек від аудиторії, а значить гроші на розвиток. Власне, саме цим розвитком зі своєю командою більшість з цих артистів і зайняті.

І всі вони, безумовно, вкрай обдаровані.

Для порівняння — у нас є Джеррі Хейл, Alyona Alyona, ЛУНА. Вони багато років працюють з лейблами і за їхньої підтримки. Залишимо осторонь суб’єктивні оцінки — усі вони перманентно працюють над собою, професійно займаються музичним контентом, мають велику аудиторію. Результат схожий, шляхи різні.

Коли лейбли не потрібні?

У випадку з геніальними артистами лейбли не потрібні. Набагато вигідніше, осідлавши хвилю популярності, наскладати трохи грошей і зібрати команду з ідентичною лейблу експертизою в SMM, PR і т. д.

Раніше талант насилу міг пробитися без підтримки індустрії, сьогодні — теж. Тобто, будучи обдарованим артистом-хітмейкером, ви або станете самі лейблом, або підете на лейбл на своїх умовах. Ось такий нехитрий висновок.

Усе змінюється. Але все — це ніщо, і навпаки.

Читайте також про культові українські музичні журнали «Галас», «Х3М» і «Молоко». Ностальгійний матеріал про часи, коли про нову музику люди дізнавалися не з інтернету.