Щотижня ми збираємо для вас альбоми, які варто послухати.
Сьогодні це повернення з забуття Arlekin — проєкту Ігоря Сидоренка зі Stoned Jesus, перший за 40 (!) років альбом ABBA неймовірно могутні й страшні альбоми від Gnod та Portrayal Of Guilt та багато інших цікавинок.
Перший альбом за 40 років. Господи, у ABBA просто сталеві статеві органи — відмовитися від мільярда доларів за турне на початку 2000-х тільки для того, щоб у 2021 році випустити альбом свого класичного семідесятницького мелодизму, коли учасникам гурту під 80 років.
Слухати це не буде цікаво навіть вашим батькам.
На своєму другому повноформатнику гітаристка та сонграйтерка Ліндсі Джордан чудово поєднує дрім-поп із нойз-попом, кантрі та радіоформатними альт-роковими мелодіями початку 2000-х.
Відчуття, ніби Sonic Youth поміняли Кім Гордон на Авріл Лавінь, яка трохи прокурила голос, а Терстона Мура — на Алекса Тернера з Arctic Monkeys. Цікавий різноплановий альбом.
MARUV подалася в експерименти — гарно виходить. Перша частина альбому — інтимний і зовсім не пафосний поп. Утім, на другій половині починається та сама сексуально-провокативна MARUV, яка навіть заходить на територію хіп-хопу в дусі Нікі Мінаж. Дивний, взагалі не цілісний, але несподівано цікавий альбом від (як вона сама себе називає) «Пісі-королеви».
Найзліший альбом цього тижня — це суміш хардкор-панку з блек-металевим скримінгом від дитини, народженої гуртами Converge та Oathbreaker. Другий альбом Portrayal of Guilt за цей рік без заниження планки.
Лилу45 розганяється другим альбомом за рік, на якому знову шукає своє звучання і напрямок руху.
Як і минулий альбом «Девочка на воздушном шаре», це суміш дворової романтики, міських романсів, поп-ритмів, агресивної електроніки, як на пісні «Сияющие змеи», диско і навіть року («Я не Я»).
Лилу45 дозволяє собі ще і подуркувати в ліриці, як на пісні «Адреналін», що взагалі здається недоречним. Та й в принципі альбом рваний і нестабільний. Єдина стабільність — це вокал Людмили.
А на останній пісні SOS співачка скочується у якусь зовсім безнадійно-інфантильну месіанську профанацію про загибель світу і боягузтво (грубість, скупість) людства, через що ще більше виникає відчуття того, що співачка не знає, куди йде. Може, до alyona alyona із Святославом Вакарчуком?
Потужний альбом на стику різноманітних «-корів». Тут і маткор, і металкор, і мелодійний хардкор, і грайндкор, і скрімо в найсопливіших проявах.
Розвиток кожної пісні непередбачуваний, цікаво спостерігати, куди це заведе, хоча виникає сильне враження, що це ми вже чули в гурту Underoath.
Лідер Stoned Jesus Ігор Сидоренко воскресив один із своїх сайд-проєктів — Arlekin.
На цьому альбомі Ігор звертається до прогресивного року 1970-х — 1980-х. Інструментальна частина альбому радує аранжуваннями, зміною ритмів і розмірів та різноманітними інструментами, які органічно вплетені в музичний сторітелінг і гарно акцентовані.
Втім, до вокалу та епічних гіпертрофованих інтонацій потрібно звикнути, адже Ігор звучить як старий менестрель, якому вибили око у битві при Азенкурі під час Столітньої війни. Хоча любителів прог-року 1970-х — 1980-х це не мало б засмучувати.
Цей альбом з одного боку здається машиною часу, яка переносить вуха у героїчне музичне минуле, коли над кожною секундою пісні працювали перфекціоністи — все на своїх місцях, кожна флейта і мелотрон. А з іншого — навіщо світові ще один альбом Marillion, коли у світі є 19 альбомів Marillion, а двадцятий — на підході?
Красивий поглинаючий електронний інді-рок від Андрія Савіна (ISLANDINSIDE, ex-SYSTEMASYSTEM) про те, як реальність впливає на психіку. Чудовий продакшн, вокал і загальна атмосфера альбому, від кожної пісні по тілу розливається м’який медовий сум.
Повністю кайфовий хіп-хоп від чиказького репера. Схоже, що Чикаго спонукає своєю атмосферою на чудові експерименти, адже скільки вже маловідомих артистів із Чикаго траплялося — і всі кльові, від хіп-хоперів до рокерів.
Несподівано крутий альбом від гурту «поверніть мені мій 2007-й». Соплів із 2007-го майже немає, тільки масивні рифи, брейкдауни та агресивний вокал. Хоча на другій половині альбому деяка сльозливість все ж проривається.
Чарівна і прекрасна Emma Ruth Rundle повернулася з новим альбомом, на якому вже немає загравання з пост-роком і фольком. Мінімалізм — акустична гітара, піаніно і вокал. Прекрасна, атмосферна й депресивна музика, в якій є місце і світлу.
Британці продовжують вражати своїми безумними експериментами. На попередньому альбомі вони експериментували з індастріалом, психоделією, краут-роком і спейс-роком, на альбомі до нього — з шаманськими бубнами та перкусією.
А на новому альбомі їх понесло в істеричний, повільний монотонний нойз-рок. І у Gnod на будь-якому поприщі все виходить так, як потрібно для того, щоб захопити увагу і не відпускати її від початку до кінця.
The Horrors дійсно виправдовують свою назву. Їхній новий мініальбом лякає — це індустріальна рубанина, яка б ідеально підійшла у якості саундтреку до фільму «Блейд».
Третій чудовий альбом від 20-річної американської сонграйтерки на стику дрім-попу і брудного гітарного інді-року, який хочеться дослухати до кінця.
Світлий, мрійливий, лоуфайний, чіпкий нойз-поп від британського гурту.
Читайте також про концерти, що відбудуться в Україні в листопаді. Серед них прощальний виступ Vivienne Mort, презентація альбому металістів 1914, великий концерт репера T-Fest і багато інших.
