Nazva — про стьоб над «Євробаченням» і гумор під час війни. Велике інтерв’ю

Ярослав: Виключно досвід.

Павло: Ми любимо квести, тож для нас це ще один квест. Тим більше, це ж прикольно, що гурт Nazva, який любить стібати все підряд, подається на «Євробачення» із треком, який частково стібе конкурс.

Ярослав: Із нашим попереднім колективом Joryj Kłoc ми теж часто думали про «Євробачення», але постійно не встигали по часу. Так і не вийшло.

Павло: Нас «Євробачення» цікавило давно. Згодом про конкурс нагадала аудиторія і наш лейбл Pomitni — от ми й вирішили податися. Пісня написана спеціально для конкурсу, і йому ж присвячена, але при цьому зберігає наш оригінальний стиль. Звісно, ми могли би написати якесь «євробаченське» world music, але ж нам довелося би це грати рано чи пізно. А ми не хотіли втратити себе.

Ярослав: Усе ж трек Slavic English стоїть одноосібно у нашій дискографії. У нас обидва альбоми й майже всі сингли, які ми раніше випускали, поєднані між собою, мають одну історію. А пісня для «Євробачення» поза цим контекстом.

Павло: Джамала — молодець. Вона правильно мислить про актуальність пісень, про те, що потрібно почути світові про Україну. Бачиш, на її думку, їм не веселуха потрібна, а щось серйозне — чіткий однозначний посил. А гурт Nazva не дуже вміє працювати з чітким посилом, бо ми зазвичай працюємо з підтекстами. Чи це наша проблема? Ні, ми вважаємо, що це наша перевага. Хочемо завжди бити у цю точку — у підтексти, навіть коли це веселуха й іронічність.

Щодо її аргументів про «високий рівень української англійської» — так і є. Вона навела приклад Юлі Саніної як native speaker, але тоді у нас не було часу відповісти. Native speaker — це той, хто чудово говорить англійською, але це не про акценти, не про Slavic English, British English чи American English. 

Водночас американці й британці все ж є «нейтів спікерами». Нашим треком ми не заперечуємо, що в українців високий рівень англійської. Водночас не можемо заперечити, що він є у всіх — інакше у нас не було би закону про англійську мову.

Павло: Умовно так, бо є рамки від «Євробачення». Ми не звикли себе обмежувати, а тут треба за короткий час викликати бурю емоцій у аудиторії конкурсу (яка для нас чужа). Ти маєш їм сподобатися, інакше вони медійно «знесуть» тебе на самому початку.

Довелося проаналізувати цю аудиторію і заскочити у їхнє сприйняття, при тому хотілося не підвести власну аудиторію. Водночас потрібно було написати пісню, яка могла би звучати на міжнародному рівні. Тож процес написання не був надто складним, але у нього були обмеження. Взагалі, на «Євробаченні» немає вільної творчості, є лише рамки, у яких ти маєш працювати.

Павло: Ще ні, але дуже сподіваємося на повноцінну зустріч з Андрієм Михайловичем. Він найкраще нас оцінив на Нацвідборі. Ми коротко говорили після виступу — раді, що ми йому сподобалися, бо, якщо дуже відверто, Данилко — один із топ-виконавців для гурту Nazva.

Павло: Це не лише бали, а ще й місця, які журі дають конкурсантам. Хтось має зайняти останнє місце. Якщо зважати, як довго все відбувалося — ми навіть не проти, що це були ми.

Павло: Що ми все правильно зробили. Ми й надалі отримуємо підтримку аудиторії, набираємо нову аудиторію, вигадуємо подальші концерти. Після Нацвідбору в нас усе ще є багато роботи в гурті Nazva. Це був один із кроків, які хотілося спробувати. В чомусь переконалися, чогось довчилися. А далі — дуже багато роботи над синглами, альбомами, кліпами, фільмами і так далі.

Павло: Я про це думав, але написати таку пісню складно. Було би дивно, якби на «Євробачення» від України завжди їздили артисти, що говорять лише про війну. Як би нам не здавалося, що нам допомагає весь світ, у ньому все одно є люди, налаштовані до нас вороже. «Євробачення» рано чи пізно могло би не допустити подібну композицію.

У 2022 році пісня напряму не говорила про війну, але про неї був кліп, до того ж заклик Олега Псюка врятувати «Азовсталь». У 2023-му була пісня про те, що в нас усіх залізні серця. Ще один рік із тим самим меседжем — таке могло би просто не спрацювати. Наша пропозиція була у тому, щоб зробити щось життєствердне.

Я читаю закордонні медіа, і у різних країн дуже різні настрої відносно України. Багато кого задовбує, наче ми лише скаржимося і просимо дати більше зброї. На нашу скромну думку, варто було привернути увагу до України чимось іншим, наприклад, тим, що тут досі триває життя, а не тим, що тут життя закінчується. Бо це стало відлякувати всіх, хто коли-небудь спостерігав за війною в Україні. Наша пропозиція — ми далі тут живемо, але ми далі говоримо про свою ідентичність.

Павло: Це наша реальність, ми з цим живемо, прокидаємося і засинаємо з повітряними тривогами. Передісторія пісні така: художник Neivanmade запропонував мені озвучити мультик Slava, I’m Fine про хлопця, якому через війну довелося стати батьком для осиротілих братів і сестер. Ця історія не мала би бути для нас нормою. За проханням художника я начитав текст «слов’янською англійською». Так і народилася ідея для пісні.

Я переглядав коментарі з-за кордону, а там типу: «Харе скаржитися». При тому історія про те, що росія вбила сім’ю. Коротше кажучи, передісторія сумна, але ми вирішили говорити про життєствердність. Не зациклюватися на одній емоції.

Павло: Я не люблю геть депресивної музики. Ніколи не ввімкну собі Linkin Park. 

Ярослав: А я ввімкну. Ми любимо посміятися.

Павло: Для мене сумна музика — це щось із класики, кобзарські думи, інструментальна музика, окремі ліричні пісні. Я дуже люблю всю лірику Red Hot Chili Peppers, навіть більше за інші їхні роботи.

Коли я хочу відчути ліричні й сумні емоції, то схиляюся до тихішої музики. У того ж Мар’яна Пирога є багато депресивних речей, мені дуже подобається його альбом «Містичний» (2017). При цьому не кажу, що Linkin Park — погана музика, але в мене саме таке сприйняття.

Павло: Тільки завдяки гумору ми й живемо. Історики завжди описували українців як холеричний народ, а холеричність йде поруч із гумором. Важливо цього не соромитися. Бо часто, коли у соцмережах кидають мем, під ним знаходяться люди, які пишуть: «Коли ви вже насмієтеся? У нас, взагалі-то, війна». А цей мем на користь того, щоб привернути увагу і зібрати гроші для ЗСУ. 

Ярослав: Коли ми їздили грати для військових, була дуже позитивна атмосфера. Навіть на війні люди знаходять час жартувати. Це дозволяє їм іти далі. Тож у країні, у якій йде війна, точно можна жартувати.

Павло: У Саші Буля це якось вдалося. У Ницо Потворно теж вдається.

Павло: Якщо говорити про життєствердність чи стовідсотковий позитив — це складно під час війни. Нема людей, які би ніколи в житті не сумнівалися. Чогось стовідсотково позитивного і гумористичного не буває. У нас навіть гімн життєствердний, який говорить про те, що ми живі, але згадує «вороженьків». Тобто ця композиція не виключає факт, що у нас досі є вороги, які мають померти, а наш бій попереду.

Ярослав: У мене все, як раніше — консерваторія, навчання, Павло поруч. Великої «акліматизації» до успіху не було.

Павло: У нас майже нічого не змінилося, крім того, що закрився наш простір ДК Nazva. Можливо, з’явилися нові знайомства у індустрії, але ми досі живемо у Львові, спілкуємося і працюємо з людьми, із якими раніше робили Дім Культури.

Не можу сказати, що у нас змінилося оточення, бо енергетика й люди поруч здебільшого ті самі. Хоча, звісно, додалися деякі люди з шоу-бізнесу. От ми, наприклад, познайомилися з Володимиром Дантесом — він із поп-сцени, а по духу наче чувак із нашої тусовки.

Павло: Поки що від цього утримуємося. Була ідея винаймати там квартиру, щоб частіше їздити до Києва і мати стабільне місце для ночівлі. Але переїжджати назовсім потреби немає. У Львові нам добре, а у столиці ми тільки спонтанними заїздами. 

Минулого літа ми 80% часу були в Києві, восени здебільшого сиділи вдома, а цілий грудень знову провели у столиці. У нас інколи питають, як нам живеться між двома містами. Ми відповідаємо, що нормально, а у відповідь чуємо: «Та ви ж маладьож, вам легко» (сміється).

Ярослав: Я не впевнений, що саме Київ дає можливість розширити аудиторію. Хіба на якесь шоу поїхати, якщо запросять.

Павло: Tvorchi досі живуть у Тернополі, і все нормально.

Павло: Чому ж? Гурт Nazva у шоу-бізнесі. Ми розуміємо цей термін так: ти організовуєш своє «шоу», щоб заробити на цьому гроші. Тож будь-який артист, який отримує прибуток від концертів, вже у шоу-бізнесі. Просто існує стереотип, що до тебе одразу приходить злий дядько-продюсер, який забирає всі гроші.

Павло: Ми не спілкуємося з тими, хто нам не подобається. Ми з ними сваримося. Це деякі люди на радіостанціях чи телеканалах, звукорежисери, менеджери чи самі артисти, які мають зашкарубле мислення. Наприклад, ми йдемо на попсову передачу, де зазвичай умовні Анна Трінчер чи Melovin співають під плейбек. Нам кажуть, що під час нашого виступу має звучати фонограма.

Ярослав: А ми виключно живий гурт.

Павло: Ми постійно маємо розповідати, що ми інакший проєкт, що працюємо не так, як усі. У нас цілісний райдер, який чітко говорить, що ми не використовуємо плейбек. Але все одно потім виникають подібні ситуації. Проте інколи справа лише в необізнаності людей — ми теж можемо чогось не знати про їхню «кухню», просто соромимося сказати про це.

Потрапляти в шоу-бізнес i підписуватися на лейбли класно, коли ти вже сформований артист, який знає, чого хоче. У мене зараз музиканти-початківці питають: «Скажи, Павле, а піарник важливий?». Я відповідаю: «Відносно чого?». Якщо ти сидиш вдома і кашляєш, то, мабуть, піарник не потрібен. А якщо ти цей кашель записуєш на мікрофон і хочеш, щоб його почули, то думаю, піарник точно потрібен (сміється).

Павло: Ми творчі люди, хочемо робити пісні, і все. Водночас думаємо, як розширювати наші аудиторію і шоу. У нас незакритий гештальт, щоб робити щось театральне із більшою кількістю музикантів.

Павло: Schmalgauzen робить виключно театр, а у нас ще акцент на музику. Ми хочемо продовжувати змінюватися й представляти це на публіку. Але так просто це не відбудеться. От ми скажемо зараз: «Ми зробили виставу», — і на неї прийде мало людей. Треба робити поступові кроки до цього.

Павло: Творча реалізація, коли водночас відбувається виховання публіки. Хтось каже, що ми робимо занадто складну музику. Хтось каже, що занадто примітивну. Покритикувати нас завжди можна, але завжди є причина й задум, щоб робити простішу чи складнішу для сприйняття композицію. Кожного дня ми читаємо здебільшого схвальні коментарі людей…

Ярослав: Які можуть пояснити, чому їм сподобалася пісня. Це завжди найприємніше. Або коли граєш концерт, дивишся на людей, і бачиш у їхніх очах розуміння того, що відбувається. Вони знають, який настрій у кожної пісні, як треба рухатися під неї. 

Павло: Ми задоволені, що здебільшого потрапляємо на інтелектуального слухача й глядача. До того ж, не лише грузячи його «умняком» і вкладаючи якісь невідомі філософські синергії у музику, щоб слухачі страждали разом із нами. Ми працюємо зі всіма експресивними емоціями — сумом, щастям, примітивною незграбністю. Тож успіх — це коли вдається змусити слухача пережити цілий спектр емоцій.

Павло: «Гурма» — інший альбом. На відміну від нашого першого «літературного» альбому, в другому є всього одна відсилка до твору класичної літератури (Лесі Українки — ред.) у пісні «Феєрія» з Артисткою Чуприненко. Це така собі театральна сценка. «Лісова пісня» — безліч разів зіграна театральна класика. Чим більше якась класика переграється у театрах, тим більше воно йде до спрощення.

Погляньмо на структуру пісні: мелодію, яку грає Ярослав на альті, написала сама Леся Українка спеціально для твору. Її мав би грати Лукаш на сопілці. До цього ми додаємо Артистку Чуприненко, яка скаржиться на нелегке життя акторки, мовляв, її задовбало все життя грати одні й ті ж ролі. Із цього отримуємо цілісну сценку про, здавалося б, світлі речі, які відбуваються у діалозі між Мавкою і Лукашем, додаємо до цього реальність, яку пропонує Артистка Чуприненко, і мелодію, яку вигадала сама Леся Українка…

Павло: Так. Відповідаючи на твоє питання — окрім «Феєрії», решта композицій на «Гурмі» звертаються не до української класики, а до авторських текстів деяких сучасних поетів, тому й можуть здаватися легшими для сприйняття. 

Ми дуже любимо простоту. Багато музики на «Гурмі» написано на умовно «прості» тексти, наприклад, «Родимка» із Tember Blanche створена на наївний, майже примаченківський (порівняння із картинами Марії Примаченко — ред.) вірш Олі Бєдовської, і обігрується простими, злегка примітивними гітарними акордами. Але як ти інакше заспіваєш цей вірш? А от у драйвовій композиції «На дно» з Мариною Круть більше тексту, відповідно, більше й музики. Це все різні роботи.

Павло: Ні. Ми й надалі робимо різну музику, у нас залишаються авангардові речі без метронома… О! Різниця наших двох альбомів у тому, що другий записаний із метрономом, а перший — без.

Павло: У кожного свій шлях розвитку. Я люблю поп-музику, писати її взагалі непросто. Якщо ти все життя займався матметалом, то не створиш поп-пісню, бо не кожен автор може написати все. Якщо Туча хоче писати поп-музику, отже, у неї такий шлях. Ми знаємо музикантів, які грають із Melovin. Це суперталановиті виконавці, які можуть зіграти складні речі, якщо треба, але вони кайфують від простого.

Фото гурту в матеріалі: Вікторія Дзизюк, Алекс Демиденко