Колонка. У тіні Івана Дорна та MONATIK: чому артистам потрібно вчитися самостійності

Заснований у 2016 році лейбл Masterskaya випустив у світ YUKO, гурт [O], Constantine як своїх артистів, а також десятки релізів у якості музичного видавництва. YUKO розпалися, а гурт [O] та Constantine — майже не з’являються в інфополі.

MONATIK Corporation стартувала влітку 2020 року зі співачками Lida Lee та Ніно Басілая. Обидві покинули компанію в липні 2021-го.

У критичній колонці Даня Панімаш розмірковує, чому українські виконавці та виконавиці, в яких вірять і вкладають гроші, сили та час, раптово зникають з радарів.

Нещодавно в українській музиці знову сталося непоправне. З новозаснованої компанії Дмитра Монатика під назвою MONATIK CORPORATION пішли дві єдині артистки — Lida Lee та Ніно Басілая.

Замість трьох Монатиків ми знову залишилися з одним: якщо подивитися на підписи під кліпами Lida Lee та Ніно Басилая, то можна побачити, що обидві артистки співають пісні, написані Монатиком, під музику, написану Монатиком, інтонаціями і артикуляціями Монатика і навіть тембром Монатика. А в кліпах вони рухаються як Монатик. Є навіть кліп, де вони все це роблять разом із самим Монатиком.

Колообіг Монатиків у природі.

Можна, звичайно, подумати, що причина їхнього відходу з MONATIK CORPORATION полягає саме в тому, що з того нічого не виходило.

Але здається, що все набагато страшніше. Адже якщо ти береш на себе роль продюсера, то, може, варто спродюсувати щось унікальне, а не плодити в просторі й часі свої дзеркальні відображення?

Схожа ситуація виникла з Іваном Дорном і його племенем Masterskaya, яка, звісно, випустила в світ пару підмайстрів у вигляді гурту [O] (до речі, де вони зараз?), Юлії Юріної і Стаса Корольова (екс-YUKO).

Але в іншому виробництво в Masterskaya так і стоїть.

Masterskaya — це культ особистості Івана Дорна, прихований за вивіскою Будинку Культури, племені, зграї, прайду, комуни та інших пишномовних корпоративних назв.

Будинок Культури імені І. А. Дорна — так було б правильніше.

Там називають Івана Дорна «Патроном», і добре, що хоч не Вождем,а колись давно один артист в інтерв’ю, яке ніколи не вийде, сказав мені буквально наступне: «Що Патрон каже, те і робимо».

Про це виразано свідчить ситуація з Юлею Юріною з гурту YUKO, яка захотіла побути собою і випустила абсолютно жахливий, але яскравий мініальбом, де найпомітнішим моментом є її метаморфоза у репера Моргенштерна.

Але після праведного гніву розчарованих українців вона сховалася в нірку, і пізніше випустила другий мініальбом — легковажний хаус, в якому явно відсвічує Іван Дорн. Принаймні так виглядає її ситуація у медійному просторі після початку сольної кар’єри.

Виникає враження, що Юлія Юріна зі своєю командою зламалася, не витримавши тиску. Адже якщо хочеш хайпу, будь готовим і до ненависті та несприйняття.

Юлі Юріній потрібно було дотискати, і після кліпу на пісню «Молоко» випускати щось ще розбещеніше, дикіше та провокативніше, привертати ще більше уваги до себе.

А зараз складається враження, ніби їй сказали, що бути тим, ким хочеш — небезпечно і шкідливо, тому давай краще побудеш Іваном Дорном. Ось тобі синтезатори, співай під легкий хаус так само. І не забувай легенько зажовувати слова.

Як і гурт «ТОНКА» з їхнім легким ейсід-хаусом і герідж-естетикою. Слухаючи пісню «Стежка», так і хочеться запитати голосом фанатки: «Що це за дівчинка співає і куди подівся Дорн?», тому що «Стежка» естетично теж схиляється до творчості Дорна, в його ж гармоніях та інтонаціях.

Як і гурт [O] на початку своєї роботи з Masterskaya — синкопований, футуристичний поп, у якому було чітко чутно вплив дорнівських експериментів з синтезаторами і ритмами.

Хоча теж питання, чи його це експерименти, адже Іван Дорн переклав Jamiroquai, Джастіна Тімберлейка, ейсід-хаус, ту-степ і UK-герідж російською? В контексті країн колишнього СНД це, звичайно, революція, адже Дорн зробив локальну попмузику несоромною і цікавою.

Проте музично грамотні люди, що перебувають у контексті світової музики, бачать, звідки тут ростуть звуки та інші частини його музичного тіла.

Самому Івану Дорну, судячи з усього, це подобається, адже він оточений відданою свитою, яка нагадує йому про його велич і хоче бачити самих себе і свою спадщину в наступних підмайстрах і підмайстринях.

Masterskaya — безумовно важлива віха в історії української музичної індустрії, адже вона взяла на себе непідйомну ношу з відродження української інді-сцени й розробки нових кадрів, приречених на животіння в цьому болоті під назвою «українська музична індустрія».

Скільки там вкладених грошей у звукорежисерів, музикантів, піарників, студію, кліпмейкерів, операторів, художників і так далі — тобто, весь комплекс осіб, задіяних у виробництві музичного продукту на всіх етапах? Це амбітна, майже меценатська справа, яке штовхає ринок вперед незважаючи на те, що ніхто з артистів лейблу так і не вистрілив. І дуже шкода.

А чому — це вже окрема тема для роздумів.

MONATIK виявився набагато прозорливішим за Дорна, адже Masterskaya існує вже п’ять років, а MONATIK всього за рік зрозумів, що плодити армію клонів, впиватися їхньою відданістю і відкритими від захоплення ротами — це шлях до застою, а не ризиковане освоєння музичного космосу і реального світу, їхніх взаємодій і проявів одне в одному.

І тут питання — це проблема Дмитра і Івана та їхніх команд чи все ж таки артистів? Останні, отримавши увагу двох китів української попмузики, виявилося, не можуть придумати собі вектор руху, крім музики як такої — тобто послідовностей нот і онанізму на саунд. Не можуть вийти за межі музики, щоб навколишній світ побачив у них особистостей, а не заводні іграшки, запрограмовані на відтворення однакових сентенцій?

Особистостей, здатних на висловлювання, на гру зі світом, які не женуться за тим,щоб сподобатися київській хутірській музичній тусовочці, а заводять, інтригують, дратують, горять і мерехтять, як смолоскипи в темний час доби, і змушують в себе вслухатися?

Як Настя СТАСІК Шевченко (до речі, де вона зараз?), для якої музика — це акт мистецтва і висловлювання з незвичними для української музики метафорами і образами, а не конвеєр зі штопання альбомів, кліпів і дешевих інфоприводів.

У неї всього чотири нещасних пісні, але вони настільки різні, що Настя вже сама стала інфоприводом.

А коли людина, яка вважає себе артистом, починає тріщати винятково про музику і вимовляє фразу із серії «нехай моя музика говорить за мене», як гурт Disappeared Completely, чию назву навіть лінь вимовляти, то її відразу потрібно відправляти у кавер-бенд грати по вихідних у всіх «Портер-пабах» країни.

В принципі, це цілком закономірно, бо не кожному дано долати себе й наполегливо працювати над собою, своєю мрією, як це робили Іван Дорн і Дмитро Монатик.

Не кожному дані сміливість і вітальність СТАСІКа і Стаса Корольова — така можливість внутрішнього діалогу з самими собою.

Хтось задовольняється тим, що ним/нею уже зацікавився Іван Дорн — уже життя прожите не дарма. Комусь достатньо виступити на «Євробаченні», а далі артист розслабляється в очікуванні багатомільйонних контрактів. Комусь вистачає того, що про нього СЛУХ написав — уже радість. А комусь достатньо взагалі акту творення, процесу, а весь цей бруд амбітності просто тече повз них.

А таких, як Іван Дорн, СТАСІК, Стас Корольов і MONATIK — одиниці. Так, напевно, і повинно бути задля збереження природного балансу.

Доведеться вчитися бути цікавими, пронизливими, сміливими, виразними і божевільними у тих же Лілу45, Стаса Корольова, Стасіка Шевченко, Паліндрома, вічно голого інстасамця OTOY та інших яскравих, самобутніх егоцентриків.

Або ж задовольнятися своїми місцями в цій чудовій фікції під назвою «українська музична індустрія» і не нарікати, що вас ніхто не слухає і навіть про вас не говорить.

«Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть». Лк. 12:48