Знайомимось: Іван Гумореска — психоделічний шанувальник і ненависник абсурду

Я з Кам’янця-Подільського, найкращого міста у світі. Там я зустрів перші 16 років свого життя. Усе життя займаюся музикою, хоч і вчився у Львові на прикладній фізиці. Мріяв стати науковцем, поки не зрозумів, що це не принесе достатньо грошей на життя. 

Зараз не працюю, звільнився з роботи аналітиком даних і весь останній час приділяв альбому «Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим». Живу в Києві.

Грав на скрипочці з дитинства, сім років провчився у музичній школі. Це була досить дурна ідея, бо я був дуже поганим виконавцем і зараз просто ненавиджу звучання скрипки. Корисний досвід, але, як бачиш, скрипалем я не став. 

Крім того, постійно щось грав на піаніно, вигадував музику. На цьому інструменті я теж граю поганенько, але з ним мені працювати набагато цікавіше. Мій найстаріший запис — це коли потрібно було вивчити вірш Тараса Шевченка, а я натомість написав до нього музику, щоб швидше запам’ятати.

Я підозрюю, що першим моїм твором була додекафонія від семирічної дитини, яка побачила фортепіано і педаль реверберації.

За відповідь на таке питання психотерапевти беруть грубі гроші. Ти постійно крутишся у музичній школі, потім знаходиш друзів у тусовці, з якими вже хочеться організувати гурт — і виходить, що на тебе впливають усі, хто навколо.

Перший гурт ми з хлопцями зібрали у 12 років, грали націоналістичний панк і співали пафосні тексти про українську історію. Для цього я пішов влітку працювати у парку атракціонів, щоб потім за 100 доларів купити першу електрогітару. Це все виглядало доволі смішно.

Потім було ще багато гуртів, яких я зараз навіть не перерахую. Як часто це буває у маленькому місті, музикантів у нас була скінченна кількість, а гуртів — нескінченна (сміється). При тому, що барабанщик любить дезкор, басист грає у оркестрі і так далі.

Ми грали такий-сякий психоделічний рок, імпровізували на сцені по пів години. Маю про це все доволі сентиментальні спогади. Більше десяти років граю із моїм хорошим товаришем Нікітою Власовим, який виконав партії саксофона і фортепіано на альбомі «Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим».

Я дуже люблю музику 1960–1970-х, особливо прогресивний рок. Із них мені найцікавіші King Crimson, бо за 50 років існування вони змінили купу стилів, музикантів, поетів. Хочеться бути, як Роберт Фріпп — завжди свіжим музично. 

Люблю й інші класичні гурти прогресивного року: Emerson, Lake & Palmer, Yes і так далі. Був період, коли я захоплювався сінґерами-сонґрайтерами, зокрема Джексоном Сі Френком, Бобом Діланом. Їздив із гітаркою і губною гармошкою, грав пісеньки.

Із українських артистів мені завжди були найцікавіші «Брати Гадюкіни», бо у 1990-х роках це було дуже смішно, іронічно й різноманітно. Ну, і Кузя у прямому сенсі був однією з перших «трушних» українських рокзірок — людина мала жорстку героїнову залежність, відсиділа у тюрмі, потім ще й паралельно була флагманом українського псітрансу.

Ми можемо вічно намагатися щось класифікувати, для когось є цінністю грати у жанрових рамках, але зараз це все доволі складно, бо рамки розмиваються у всіх глобальних мистецьких стилях. На будь-якому альбомі популярного сучасного виконавця жанрові особливості будуть коливатися. Недарма продюсер Рік Рубін витратив половину своєї кар’єри, щоб поєднати непоєднувані речі.

Мені завжди було складно відповісти на питання: «Що ти граєш?». Граю музику, яка мені подобається. Можу вказати на моменти у моїй піснях, де є музичні впливи (інколи це жанри з різницею у 50 років). Але не бачу особливого сенсу вигадувати конкретні визначення для музики. Ми з хлопцями у гурті жартуємо, що граємо джазпанк.

Так, у мене є живий гурт із басистом і ударником. Поки виступали лише раз, у 2022-му в Кам’янці-Подільському. Я давно хотів там зіграти і побачити старих друзів. Навесні будемо мати у Києві перший концерт.

Знову-таки, завжди складно розібрати, хто і де на тебе повпливав. Усе, що ти поглинаєш — книги, фільми, спілкування з друзями, сцени, побачені на вулиці, газетні вирізки, новини — все проходить через тебе, і врешті і є тобою.

З іншого боку, був у мене рік, коли я багато читав, захопився твором Зіґмунда Фройда «Тотем і табу». Книжка написана хорошою науковою мовою, але, як більшість доробку Фройда, не має стосунку до реальності (сміється). Це про те, як людство прийшло до трансцендентних питань релігії, духу, Бога. Читалося легко, приємно, тож книга надихнула мене зробити її концептом альбому, над яким я працював у 2019 році. 

Зрештою, той альбом я обрізав до чотирьох пісень, які вийшли мініальбомом «Смерть однієї амбіції» (2022), де більше нема жодного треку з текстом, натхненним Фройдом. Надихнув він мене писати музику? Так. Залишилося щось від нього у цих піснях? Ні.

Я згоден із доволі песимістичною концепцією твору «Міф про Сізіфа», що наше життя є абсурдом. Його можна пояснювати якимись ідеями чи сенсами, але це скоріше бажання втекти від того, що людина постійно живе з відчуттям власної смертності. Той, хто відходить від духовного, лишається сам на сам із безсенсовністю життя.

Частково і я всередині себе намагаюся із цим абсурдом працювати, зжитися з ним. Але наразі це все віддалене від реалій нашого життя. У екстремальні час, наприклад, війну, подібні роздуми відступають на другий план.

Таке твердження доволі оптимістично звучить. Але так, це схоже на примирення із абсурдом. Доля музиканта чи митця загалом є абсурдною — ти щодня докладаєш зусилля, щоб хтось послухав три хвилини твоєї пісні поміж сотнями інших. При цьому ти приймаєш швидкоплинність власної праці. Інколи музика є лише інструментом марнославства, способом стати кимось важливим. 

Для мене заняття музикою — це і абсурд, і примиренням з ним. Вона не має жодного сенсу. Я роблю це просто тому, що мені хочеться, бо це те, чим я не можу не займатися. Я розумію, що це не змінить світ, та й взагалі нічого не змінить. А якщо і змінить, то я до цього не сильно причетний.