Як My Chemical Romance змусили світ помітити проблеми підлітків

«Я думаю, емо — це купа лайна», — заявив Джерард Вей у 2007 році шкільному онлайн-журналу The Maine Campus. Від вокаліста найпопулярнішого у світі емо-гурту My Chemical Romance це звучало дуже сумнівно. Навіть невдячно — враховуючи те, що фанати колективу воювали проти звинувачень у тому, що гурт підтримує «смертельно небезпечний культ емо».

Тоді неготовність суспільства обговорювати тему психічного здоров’я дітей стала причиною виникнення класичного конфлікту «батьки проти тінейджерів». Масштаб цієї драми сягнув планетарного масштабу, а My Chemical Romance стали головним реагентом у цій історії.

Вампіри, депресія і помста:
що зробило My Chemical Romance гуртом покоління?

11 вересня 2001 року майбутній засновник My Chemical Romance на власні очі спостерігав падіння будівель Всесвітнього торгового центру. Для США теракт став національною трагедією — символом вразливості держави. Відчуття слабкості, неспроможність запобігти катастрофі посіяли зерна параної по всій країні.

Джерарда Вея, тоді перспективного художника на телеканалі Cartoon Network, палаючі вежі надихнули використати олівець не для малювання мультиків, а для віршів. Бажання значити щось у цьому світі отримало додатковий вектор — допомогти людям боротись із власними страхами.

Гурт зібрався майже моментально. Нью-Джерсі, де виріс Джерард зі своїм братом, на початку 2000-их, був одним із епіцентрів хардкору та емо. Дебютник I Brought you my bullets, You brought me your love (2002) став взірцевим альбомом свого часу: конденсована лють і депресивність змішані з дзвінкою відчайдушністю, таке собі «без надії сподіваюсь» від гаражного панку. Агресивні гітарні заруби під невпинну барабанну колотушку — фон для навмисне надламаних вокальних партій і віршів про біль.

Але була у хлопців і особлива риса — схибленість на темних світах фентезі. Так, перший альбом розповідає про вампіра, що виношує план помсти за смерть своєї коханої. Сюжет другого альбому Three Cheers for Sweet Revenge (2004) розповідає про вбитого в перестрілці хлопця, що запропонував дияволу душі злих людей, щоб знову бути з коханою.

Щоправда, на другому альбомі фентезійна частина добряче просідає під гітарним натиском внутрішніх емоційних перепалок; сторітеллінг перебивається алегоріями тінейджерської нудьги та нарцисизму.

Замість того, щоб вічно тонути в рефлексіях за втраченим коханням, хлопці перетворювали гіркоту від втрати близьких людей у заклик боротися за любов, а власні внутрішні конфлікти — у панк-рок-гімни прийняття власного смутку.

Психологічний автопортрет на пісні I’m Not Okay став головним із них — це маніфест об’єднання аутсайдерів на грунті знайомого всім болю. Попри жартівливе загравання з емоційною стабільностю на всьому альбомі, посил I’m Not Okay є максимально прямолінійним і серйозним.

My Chemical Romance взяли класичну підліткову драму і довели її до крайнощів, насипавши вампірів та іншої наволочі. Замість прямого перемивання проблем та страхів дорослішання, вони переживали їх у власних світах. Перші два альбоми були довершеними мильними операми, але справжня драма розгорілась із виходом третього.

Тріумф чорного параду та його смертельні наслідки

Третій альбом, Welcome to The Black Parade (2006), став для My Chemical Romance справжнім проривом. Це був стрибок вище голови в усіх аспектах: повноцінний сценарій замість вимушеної склейки сюжетних ліній, важкоатлетні гітарні дуелі в дусі Guns’n’Roses замість гаражного панк-року. Рок-опера з безсоромними реверансами в сторону натхненників Queen i Pink Floyd.

The Black Parade розповідає про онкохворого, що помирає на початку альбому і рефлексує про своє життя та наслідки, щоб врешті пройти в потойбіччя з «чорним парадом» і отримати вічний спокій. Альбом вийшов у розпал комерційного успіху емо як жанру, в 2006 році. Джерард Вей спростовував ярлик «емо-гурт», але інтернет-фандом і медіа вирішили по-своєму.

«Емоційний» стало синонімом «низькоякісний», його ліпили на будь-що, де вразливість знаходила вихід через нестримну гітарну та вокальну агресію.

Хотіли вони того чи ні, але My Chemical Romance стояли в авангарді комерційного успіху емо і як музичного жанру, і як стилю життя. І в той же час дали цьому всьому щось більше — сенс боротись проти пригнічення, силу говорити про свій біль публічно і чесно.

Фанатські блоги і соцмережа MySpace стали головними майданчиками розвитку руху в інтернеті. Фанбаза теж змінилася: кліп на I’m Not Okay надихнув армію тінейджерів фарбувати волосся у чорний і закупати вузькі джинси. З музичного андерграунду субжанр переріс у субкультуру.

Медіа сприйняли субкультуру як рух самогубців, а багатий на алегорії альбом Welcome to The Black Parade — як інструкцію до красивого суїциду. Тож замість підняти гостре питання психічної нестабільності молодого покоління медіа лиш погіршували ситуацію.

Особливо жваво за питання взялися The Daily Mail, що публікували численні матеріали про «небезпечність культу емо». Протягом двох років вони пов’язували часто випадкові самокаліцтва з музикою і продовжували підливати олії у вогонь, поки у 2008 році 13-річна Ханна Бонд не наклала на себе руки. Причиною самовбивства офіційно визнали згубний вплив фандому My Chemical Romance.

Історія передруковувалась сотні разів, кожен раз втрачаючи деталі та факти. Фанати в Америці та Великобританії вийшли на вулиці з протестом проти The Daily Mail із закликами «MCR Saved Our Lives!» («MCR врятували нам життя!»), але отримали мінімальну підтримку медіа та блогерів. Самогубство розходилося успішніше.

У третій, наймасштабнішій роботі, гурт береться виконати поставлену перед собою задачу і стати маяком надії, що дарує віру в себе і завтрашній день. Пригнічені підлітки меседж почули, а медіа та батьки — ні. Смерть Ханни Бонд зіграла ключову роль у цій історії. Там, де міг з’явитися діалог, з’явилась ще одна прірва нерозуміння між поколіннями. Епоха емо-музики пішла на спад.

Четвертий і останній альбом MCR, Danger Days: The True Lives of the Fabulous Killjoys, вийшов через чотири роки і музично зробив кілька кроків вперед. Чорні вбрання і лайнери для очей залишилися в минулому, замість них з’явилися джинсові куртки і пастельна палітра постапокаліптичного світу.

Такий різкий стрибок від уже звичної нічної темної сили до пустель, бластерів та піратського радіо спочатку дивує, але зрештою стає зрозумілим. Панк-рок змінився, гурт і його естетика — теж.

Danger Days був комерційно успішним, його полюбили старі й нові фанати, але це радше вимушена, ніж потрібна робота. My Chemical Romance були покликані об’єднати людей навколо спільних проблем, і здоювати цю корову бажання не було. У 2013 році гурт розпався.

Реюніон і його значення

Сьогодні My Chemical Romance — це культ, мем і естетика. Термін «емо» реп’яхом вчепився у творчість гурту, хоча цей панк-карнавал з самого початку претендував на щось більше. Постійні перегони з собою допомогли їм лишитись актуальними і досі, через 10 років після злету комерційної успішності жанру.

MCR одягли готику в костюми для грандіозної поп-вистави, покликаної перетворити сором покоління за свої емоції у зброю проти насилля. Саме тому їхній реюніон у 2019 році викликає відчуття не так ностальгії, як праведного повернення на стежку боротьби за ідеали, які Джерард Вей плекав із самого початку.

My Chemical Romance створили відданий легіон фанатів, тому що зрозуміли: емоційні вигнанці заслуговують вірити в щось і вболівати за справедливість.

І зараз, коли вже дорослі фанати можуть дозволити собі купити квиток на концерт, напевно, кожен і кожна з них хочуть згадати рядки «Welсome to the black parade» («Ласкаво просимо на чорний парад»), взяти батьків за руку і відвести подивитись на MCR вживу.

Там, де колись не вийшло діалогу, він може виникнути зараз. Спадок живе, і фанати пам’ятають, хто саме їх рятував у недалекому минулому. My Chemical Romance — це саме те, що потрібно зараз новому поколінню тінейджерів.

Читайте також про те, якою була емо-культура в Україні в період розквіту My Chemical Romance.