Тексти

«Верните мой 2007-й»: якою була емо-культура в Україні

5 Чер 2020

«Верните мне мой 2007-й». Ця меметична фраза вже добряче набридла. Однак вона виникла не просто так. 2007 рік був золотим роком розквіту емо — субкультури, яка бісила ледь не всіх жителів пострадянського простору.

Цікаво, що ця фраза популяризувалася завдяки тодішньому президенту Росії Дмитру Медведєву, який у 2011-му сказав: «Ніхто ніколи не повернеться у 2007-ий». Він мав на увазі ціни до всесвітньої фінансової кризи, проте вислів спровокував роздуми та спогади про те, яким він був, цей ваш 2007-ий. І все закрутилося.

Виявилося, що для багатьох людей це був рік тінейджерського безумства, бунтарства, рік музичних відкриттів, самопізнання і взаємодії зі світом.

І вийшло, що саМе ЕмО бУли $иМвОлОм ТиХ Часів!!!11 Причому як субкультурно, так і музично. І емоційно.

Чорні чубики, що закривають одне око, вузькі штанці, купа значків на рюкзачках та одязі. Сльози, шмарклі, бажання суїциднутися. Нестримність емоцій, світ у рожево-чорних кольорах, особистий щоденничок у якості найкращого друга…

Саме такі стереотипи закріпилися за еМо-кІдАмИ — підлітками, які вирішили не ховатися по кімнатах, а віддатися світові повністю, не стримуючи власних переживань.

Такі відвертість і безпосередність природно викликали неабияку агресію. Якщо у США емо-музика стала частиною шоу-бізнесу і моди, то в пострадянських країнах емо-кіди примудрилися вибісити, здається, повністю усіх — і панків, і реперів, і металістів, і гопників, і скейтерів, і людей, які взагалі цією субкультурою не цікавилися.

У Росії, наприклад, навіть намагалися заборонити емо як субкультуру, в якій побачили загрозу безпеки майбутньому суспільства через сльози та суїцидальне позерство. Навіть була розроблена спеціальна «державна політика в галузі духовно-морального виховання дітей» — щось на зразок «наші дітки поганому навчаться і повбивають себе».

Російські консерватори в своєму дусі пробіглися поверхнею, прирівняли емо до скінхедів і закликали «жорстко регулювати роботу веб-сайтів для емо, а також заборонити в школах і урядових установах одягатися у стилі емо і готів». Тільки Ісус, тільки псалми!

Однак що відбувалося з емо як субкультурою в Україні? Де одягалися тодішні емо-кіди, з ким воювали, як пройшли через булінг і якою взагалі була емо-спільнота? Про це нам розказали досвідчені емо-кіди, що вже подорослішали.

Як ви стали емо?

Мітя Ятім:

Ще в школі я мав пірсинг і «тунелі» у вухах, але тоді емо ще не існувало. Я був нео-готом. Я любив блек-метал і одягався, як металіст. Через рік я дізнався про сайт vampirefreaks.com і там побачив перших емо. Мені потрібно було тільки підстригтися правильно, вдягнути вузькі джинси, нафарбувати нігті — і я став емо.

Паша Слободянюк:

Емо проникли в Україну через інтернет! В 2005-му я почув дебютний альбом My Chemical Romance і вирішив зробити емо-кар’єру. Десь через півроку з’явився форум emo.ho.com.ua, де я зустрів більшість своїх… колег.

Катя Красіна:

Влітку 2007 року я натрапила на канал Enter Music і зависла. Стільки музичних відкриттів! Tokio Hotel, Fall Out Boy, AFI, My Chemical Romance полюбила зразу, а щоденною метою стало вистежування їхніх (та інших) пісень на каналі. Так полюбила ще більше класної музики.

Але телевізора було мало, тому пішла в магазин купити перші диски. На вулиці того ж літа почала помічати людей в особливому стилі, і зрозуміла, що хочу виглядати так само. Ні про які концепти «емо» я тоді не чула, просто стиль здавався близьким до того, як я хотіла виглядати на той момент.

На тому ж Enter Music був чат адміна каналу з глядачами, там багато спілкувалися, писали свої номери і шукали однодумців. Напевно, з цього чату я дізналася, що є багато людей «емо», і вони шукали однодумців. У цьому ж чаті я знайшла перших друзів за музичними інтересами, тому що до того мене ніхто не розумів.

Коли прийшла після літа в школу, ніяких змін у моєму стилі не було, крім значків різних груп. А ще мені було 12 років і я з заздрістю дивилася на дев’ятикласників з довгими чубчиками і фарбованим волоссям. У той час дуже хотілося показати, що «я не така, як майже все моє оточення», і дуже хотілося належати до когось.

Так що за осінь я скупила всі необхідні атрибути (арафатка, скейтери з рожевими шнурками, перші чорні конверси, клепаний ремінь, кілька краваток, багато речей «в шахівницю», ще більше значків, нашивок).

Енді:

Ми явно були не з перших. Якщо не помиляюся, це був 2005–2007 рік — час, коли гопники ще існували, панки вимирали, готи ставали занадто стрьомними, а «нова хвиля» ще не усвідомила, хто вони взагалі.

І на тлі підліткової внутрішньої революції всередині себе і бажанням «бути не таким, як усі» нас підхопила ця нова модна хвиля. Вона торкнулася не всіх напевно, але стала такою популярною саме через два фактори — чуттєвість образу і те, що образ був одночасно зухвалим. Якби тоді був інстаграм, я думаю, все було би інакше.

Але тоді був максимум MySpace і Tuse, всі сиділи в ICQ і переписувалися оСь ТаКиМ ЧиНом. Якщо коротко, то всі, хто не соромився бути альтернативним, але не любив «випити пивка за школою», швидше за все вибирали шлях емо. Нас було багато, але не всі показували це візуально.

Вічно плачливі суїцидальні підлітки. Стереотип або правда?

Катя Красіна:

У моєму оточенні таких не було. Я б сказала, що всі «неформали», яких я зустрічала, навпаки, були з характером, адже потрібно було вічно протистояти знущанням. За те, що ти виглядаєш не як всі, і не слухаєш те саме, що і маса.

Мітя Ятім:

Це стереотип! У нас була дуже велика компанія емо, ми зустрічалися, бухали і слухали музику. Плакали тільки для фото.

Енді:

Безумовно, це стереотип. Хоча явно були такі випадки, але не серед мого оточення і точно не заради образу.

Паша Слободянюк:

Цей образ був сформований представниками «третьої хвилі» емо. Прояв емоцій (зокрема страждань) був головним атрибутом субкультури, а медіа це з радістю підхопили.

Що ви слухали? Чи існували українські емо-гурти?

Мітя Ятім:

Amatory, Jane Air, HIM, Marilyn Manson. Українські емо-групи я не пам’ятаю — вони з’явилися, коли емо вже став мейнстрімом.

Паша Слободянюк:

Напевно, ніяких, крім мого гурту «Літо зверху» (це я гуморю). По-моєму, ще був гурт «Хто, якщо не ти?», з якого потім сформувався скрімо-колектив «Фальш ефекту» — зірки легендарного клубу «Барви».

Дуже трушний колектив був у Росії і називався «30 дней февраля»: вони грали цікаво, вміли співати, ну і в цілому, це був не ню-метал з «мелодійним» фальцетом. Були кумедні гурти, наближені до емо, типу Robots Don’t Cry.

Катя Красіна:

Tokio Hotel, My Chemical Romance, AFI, Marilyn Manson— вони були найчастіше в моєму плейлісті цілими альбомами. А так вибірково багато чого з Enter Music. Ще подобалися Jane Air і Three Days Grace. З українських, крім Marakesh, нічого не знала, здається.

Енді:

Я завжди був надто перебірливим і російську та українську мову в піснях не любив. Понтувався, що у мене на них алергія. Але деякі гурти все ж проскакували: «Орігамі», Amatory, Stigmata, Jane Air, «200 по встречной», «1.5КГ отличного пюре». Пам’ятаю, що ще любив гурт «Сльози» — він звучав важче, але якось не всім зайшов.

Із зарубіжних 30 Seconds to Mars, AFI, 36 Crazyfists, Flyleaf, Funeral For a Friend Lostprophets, Smile Empty Soul, Story Of The Year, Korn. З українських пам’ятаю тільки Marakesh.

Де ви одягалися і що носили?

Паша Слободянюк:

Секонди, магазин Rider, Stuff Shop. Але секонди — основне джерело стилю за помірні гроші.

Мітя Ятім:

Тільки секонд-хенди. Там ми знаходили рожеві футболки з Hello Kitty і різні реглани з хрестами. Іноді замовляли значки з Америки та різні нашивки. Я в основному одягав класику: вузькі джинси, рожева майка, кеди «в шашку» і купу браслетів.

Енді:

Секонд-хенди, магазин Stuff у ТРЦ «Метроград» і «Стиляга» там само і в підземному переході біля виходу з метро «Хрещатик». Там купив собі перші «зимові» конверси, високі, замшеві.

Пам’ятаю, довго маму запевняв, що вони зимові й дуже теплі, що я не дарма просрав 1100 грн, здається. На той час це як сьогоднішні 5000, напевно. Ще був магазин Rider на Подолі. Це був прямо супермаркет для альтернативщиків.

Носив спочатку конверси, потім скейтери — були круті Fallen, Vans. Пам’ятаю, ще не любив Stuff, тому що там були тільки палені Agio і DC, з непрошитими носками. Вони асоціювалися з реперами, яких ми тоді в нашому колі не шанували.

Гоніння емо. Від кого, де і за що могло прилетіти?

Паша Слободянюк:

Якось до Києва приїхали росіяни «Лінія», модні емокорщики. Саме там відбулося емо-весілля вашого покірного слуги і київської емо-королеви (ми подумали, що це дуже потішно — зробити весілля), і саме туди заглянув Ключ — представник футбольних хуліганів, фірма Timmy Boys, щоб із ножем дойобуватися до емокідів з пропозицією підрізати чубок.

Усі сміялися і тікали від п’яного Ключа, було швидше весело, ніж страшно. Взагалі, емо для правих були не головною метою, на відміну від антифа (прихильники антифашистського руху — прим. ред.) і хардкор-сцени…

Мені особисто за прикид не пред’являли, навіть гопники на районі, хоча я гордо розсікав в отруйно-рожевій футболці Vans (головна річ у гардеробі).

А все чому? Тому що я вмів спілкуватися з людьми: швидко подружився з парою «основних» пацанів з футбольного клубу «Арсенал» (вони були антифа), і вони пару раз вписалися за мене на шкільних стрілках.

Плюс я ходив на бокс, і за три роки так і не навчився чітко битися, зате знайшов купу друзів, які прощали мені і чубок, і дивні прикиди, і захищали від гопоти.

Мітя Ятім:

Найжорсткіше — так звані «чистки». Хули (футбольні хулігани — прим. ред.) ходили по центру й пиздили всіх неформалів. Небезпечно було на Льва Толстого, ми там дуже рідко гуляли. Ще дворик у кінці Хрещатика, там теж часто були сходки. Ну, і метро «Арсенальна», там ми часто тусувалися.

На концертах у «Бінго» емо різали чубчики і виривали тунелі з вух, я туди не ходив. Ми ходили на фестиваль «ДІТИ НОЧІ», там було безпечно. За мною не один раз бігали хули, але жодного разу мене не чіпали, завжди домовлялися.

Катя Красіна:

Гоніння, перш за все, йшли від мого старшого брата. Він не міг не відпустити ремарочку про «потворних патлачів» на моїх постерах в кімнаті, говорив, що все, що я слухаю — це «горлаті собаки».

Однокласники (хлопчики в основному) часто говорили в мою сторону «емо сакс» (з англ. sucks — «відстій» — прим. ред.), хоча я ніколи не говорила прямо, що я емо. Боялася, що наді мною будуть ще сильніше знущатися…

Мої значки часто крали, сумки могли теж ховати і відфутболювати з класу в коридор. Ще частина емобулінгу проходила на стіні шкільної бойлерної, де маркером писали, хто кого ненавидить.

Енді:

Прилетіти могло найчастіше після концертів і в несприятливих районах, де і проходили концерти. У метро часто докопувалися, особливо до улюблених і дуже важливих усім значків на сумках і рюкзаках. Дойобуватися могли всі — гопники, репери, панки. Може, готи не чіпали, але їх дратував рожевий колір.

Коли ви перестали бути емо і чому?

Паша Слободянюк:

Гіпертрофований прояв емоцій, андрогінність, вузькі джинси, рожеві футболки — яку ще долю міг спіткати емо-рух у гомофобних пострадянських країнах? За ті 3–4 роки (з 2006 по 2010) емо вже всіх заїбали. Прийшло відродження гаражного року і всі почали одягатися, як герої фільму «500 днів літа».

Мітя Ятім:

Коли почали продавати на ринку рожеві футболки та кожен п’ятий школяр уже був недоемо. Я підстриг чубчик і став просто неформальним хлопцем із ланцюгом на штанах.

Катя Красіна:

Коли відкрила для себе багато іншої музики і вирішила, що ця вже не виражає мій внутрішній стан. Але зміна стилю не була різкою — я просто прибрала все рожеве і почала носити лише чорне.

Енді:

Саме по собі минуло. Напевно, на першому курсі вже, десь у 2008-му. Просто набридло і я пішов у альтернативу.

Читайте також про те, чому Біллі Айліш стала іконою сучасних підлітків.

Читайте також про унікальну ЛГБТ-кампанію, яку створили в Україні за участі різних артистів.