Дебютний альбом «Мантра Керуака» — заявка на український альбом року

Олег Каданов, лідер гурту «Оркестр Че» і учасник «Лінії Маннергейма», аналізує світ постпостмодерну, де цитати одразу без лапок, форма переважає над змістом, а дивний образ важливіший за повсякденну красу. І робить це дуже талановито. Паша Слободянюк, лідер гуртів YAH та «Раёк» пояснює, чому альбом гурту «Мантра Керуака» потрібно послухати просто зараз.

Я познайомився з роботами Олега Каданова приблизно в березні 2017 року, прослухавши ЕР «Що вони бачили», який був записаний у складі «Оркестру Че». Музика мене порадувала, вірші приємно здивували, а звук змусив неодноразово повертатися до релізу. З тих пір я моніторив різні проєкти Олега, і в моменти прем’єр ставив упевнений лайк і робив репост, не забуваючи додати нові пісні в свій застосунок для стрімінгу. І не дарма!

7-го грудня у нового колективу Олега «Мантра Керуака» вийшов дебютний лонгплей «Імітація Імітації»: 10 пісень, 10 приголомшливих віршів, упакованих у фіолетову обкладинку. Якщо вірити науково-популярним статтям на незахищених доменах, фіолетовий — улюблений колір шизофреніків.

Це, звичайно, помилкове твердження, і все ж забавно, що, розмірковуючи про поточний стан справ у сучасному світі, гурт обирає цей колір: відмінна ілюстрація «роздвоєності» подій. Починаючи з підлих гібридних воєн на сході України (де одночасно і визнається, і не визнається факт війни), і закінчуючи популізмом політиків на з’їздах партії (де всі все розуміють, але продовжують імітувати бурхливе залучення у проблеми простого народу).

Демонстрація цієї роздвоєності протилежностей починається з назви першої ж композиції — «Вже Занадто Рано». Два твердження — вже занадто пізно vs ще занадто рано — раптом обіймаються і створюють нові смисли, натякаючи на циклічність і приреченість усього живого на нескінченне повторення.

Протилежність сутностей підсвічується і в самому тексті: тут і кришталеві милиці метамфетаміну, які кришаться, немов зуби наркомана; тут і жорстокість, і тоталітаризм ніжних, і дірявий парашут похуїзму, який пригальмовує падіння, але не рятує від смерті. Музично «Вже Занадто Рано» — гітарна музика з живим бітом, на який накладена відсторонена, спокійна читка Олега. Настрій погіршується, тому що цьому віриш: немає зайвого драматизму і зайвих слів.

Трохи заспокоює біт наступного треку — «Передостанній супермен». Він нагадує ранній Pinback або Death Cab for Cutie, американські інді-рокові гурти. Просто приголомшливо, наскільки схожі за настроєм можуть бути вашингтонський інді та харківський (?) рок, будуючи мелодії, текстури, аранжування певним чином.

І це не завуальований натяк на вторинність, мова не про копіпаст — «Мантра Керуака» і Бен Гіббард, вокаліст Death Cab for Cutie, пишуть і звучать по-різному, а школа у них ніби одна та сама. «Передостанній супермен» розмірковує про тих із нас, хто не долетів до мрії або не врятував себе/інших — але сама назва дає надію, що будуть ще, і, можливо, успішніші.

«Безодня» — семихвилинний midtempo про безодню, що дивиться в безодню: без поп-структур, але з почуттям. Ігнорування радіо-френдлі структур характерно, в цілому, для будь-якої пісні з альбому, і це правильне рішення: це дебютна платівка про чесні почуття, а не про конвеєр поверхневих емоцій.

«Безоднi» вторить майже семихвилинна «Не Я А Той», де заголовний рефрен у якийсь момент з рядка перетворюється на закляття, і потім занурює нас у теплу нафту однойменного треку «Тепла нафта», інтро-риф якого схожий на гітарні ходи перших альбомів Radiohead (і це тільки плюс, принаймні для мене).

Восьмихвилинна «Не Спи» відмінно мотивує не забуватися, поки не зрозумієш суть (певних) речей під акустичний риф і все такий же впевнено-спокійний тон Олега Каданова. У «Нiяково» зустрічаємо народність у вокальних мелодіях — вперше за весь альбом. Це працює, тому що легко запам’ятовується і застряє в голові.

Наступний трек «Звiр» знову нагадує про вашингтонський гітарний інді середини нульових: красива і розумна мелодія, спокійний вкрадливий вокал. Головний (і найкоротший) трек «Імітація імітації» запам’ятовується гітарним рифом, грувовим бітом і рефреном «імітація імітації». Ця пісня — перший претендент на найбільш прослуховуваний трек альбому.

Римуючи «епоху» і «похуй», у фінальній композиції «Як Земля», автор міркує про чорне дзеркало, деперсоналізацію, відчуження та інші речі, які кожен з нас помічає, але не бажає визнавати, щоб не здатися закритим для нових можливостей.

Увесь альбом «Імітація імітації» розмірковує про новий чудовий світ, де ми всі раптово опинилися. «Мантра Керуака» не читає нотацій з моралями, а просто констатує це стилем, за який не соромно, під музику, яку хочеться переслухати.

Ймовірно, це — мій особистий альбом року. І якби 2020 був хоч трохи схожий на цей альбом, дихати і жити стало б простіше.

Слухайте альбом «Імітація імітації» на цифрових платформах: Apple Music, Spotify, Deezer.

Читайте також про те, як Олег Скрипка написав пісню «Танці» — найрозривніший хіт гурту «Воплі Відоплясова»