Дитинство під знаком Чорнобиля. Історія вокалістки Karoon

Мене звуть Лєра Карун. Я учасниця гурту Karoon, який ми заснували з моїм чоловіком Тарасом. Я виросла в місті Славутич — його побудували після аварії на ЧАЕС для працівників атомної станції, ліквідаторів та їхніх сімей. Коли я вчилася в школі, щороку ми в ніч з 25 на 26 квітня біля меморіалу пам’яті загиблим ліквідаторам під виття сирен пожежних машин запалювали свічку, щоб вшанувати їхню пам’ять.

Тоді, стоячи зі свічкою, я не усвідомлювала масштабів трагедії і того, яку жертву принесли загиблі, щоб ми, діти, мали спокійне і щасливе дитинство. На свій сором, тільки в 30 років, подивившись серіал «Чорнобиль» від HBO, я зрозуміла, наскільки ця трагедія жахлива і як вона вплинула на долі людей по всьому світу, зокрема на долю моєї сім’ї.

Якби не Чорнобильська катастрофа, невідомо, де б я народилася і як склалася б доля моєї родини. Моя мама Таня, батько Ільгіз і його 12 одногрупників після навчання у Ленінградському політехнічному університеті переїхали до України у 1987 році для роботи на ЧАЕС (вона офіційно пропрацювала до 2000 року) і ліквідації наслідків аварії. Маму до роботи на станції тоді не допустили, бо в неї почалися проблеми зі щитовидною залозою.

Я народилася в Києві у 1988 році. А у 1989-му батькові як співробітнику ЧАЕС дали квартиру і ми переїхали до Славутича. Коли мені було три роки, батьки розлучилися,  але залишилися жити в Славутичі й після розпаду СРСР.

Після розлучення мама залишилася одна, зі мною трирічною на руках. На ЧАЕС завжди були хороші зарплати, тому в 1993 році вона все-таки влаштувалася туди працювати оператором ЕОМ у цех радіаційної безпеки. Я питала: «Мамо, тобі не було страшно? Аварія? Радіація?». Мама відповіла, що, по-перше, потрібні були гроші, а по-друге, вже були знання, як захистити себе від радіації.

Наприклад, коли вони їхали на станцію на зміну, то переодягалися тричі. Спочатку в Славутичі, на санпропускнику одягали одяг, в якому їхали на електричці до станції; потім перед пунктом призначення переодягалися ще раз. А якщо по роботі потрібно було потрапити до забрудненої радіацією зони, то переодягалися і вчетверте. Крім цього, всі співробітники проходили регулярні медичні обстеження.

За розповідями батька, у 1987 році ситуація на ЧАЕС була зовсім іншою. Він неодноразово опромінювався.

І в цілому, коли він після інституту потрапив на ЧАЕС, його ілюзії з приводу СРСР швидко розсіялися. За його словами, тоді він став «антирадянщиком», адже він щиро їхав рятувати батьківщину, однак під час роботи зрозумів, що для уряду СРСР народ — гарматне м’ясо.

Він вважає, що ця аварія була неминучою і стала однією з причин розпаду СРСР. Звільнившись з ЧАЕС, батько неодноразово ставав депутатом міської ради Славутича і один раз навіть балотувався на мера, але програв вибори й переїхав до Києва. На жаль, наші з ним відносини дуже складні. Я думаю, я важко переживала розлучення батьків. Чорнобильська катастрофа і розлучення — ці спогади тісно пов’язані.

Про дитинство в Славутичі

Дитинство у Славутичі я більше асоціюю зі своїм вітчимом, Борисом (далі — дядя Боря). За його словами, побачивши нас із мамою, він з першого погляду нас обох полюбив. Мама вдруге одружилася у 1995 році. Дядя Боря переїхав з міста Нетішин, де працював на Хмельницькій АЕС, до Славутича і влаштувався працювати на ЧАЕС.

Перший час жителів міста попереджали, що в лісі гуляти небезпечно, а також ловити рибу, збирати гриби і ягоди. Потім настали «голодні» 1990-ті, і мама з вітчимом забили на цю заборону.

У Славутичі була радіоекологічна лабораторія, де можна було перевірити на радіацію продукти харчування. Мама розповідала, що через проблеми з грошима вони з вітчимом часто збирали гриби і ними харчувалися. Мене годували за першим розрядом і не тільки грибами, хоча я дуже любила, коли мама смажила знайдені лисички. Так що я голодних часів у Славутичі не пам’ятаю, все найкраще належало дітям.

Пам’ятаю, в дитинстві мені було дуже добре і весело жити. Аварія на ЧАЕС у родині ніколи не обговорювалася. Просто ми, діти, знали, що більшість батьків працювали або продовжують працювати на станції, і це нормально. Як «чорнобильські», ми отримували безкоштовне харчування в садку і школі, відпочинок у дитячих таборах і санаторіях.

Практично щороку влітку я відпочивала в таборі: або в Криму, або в Карпатах, або на Азовському морі. І завжди, коли ми приїжджали в табір, інші діти жартували, що ми «чорнобильські» та світимося у темряві. Ми ніколи не ображалися і навпаки, підтримували цей міф. Іноді жартома лякали інших дітей якимись вигадками про станцію. Якось мій зведений брат на дискотеці намалював собі фосфорним лаком, який світиться у неоні, знак радіації на руці — для підтримки легенди.

Взагалі Славутич у 1990-х був супермістом для молоді. Багато спортивних, творчих секцій, гуртків. У нас раніше було чотири школи та ліцей, і на кожній паралелі по 4, 5, навіть 6 класів. Я активно займалася бальними танцями, у місті був досить відомий на той час в Україні клуб спортивно-бального танцю «Славутич-Стар».

Там же я познайомилася з Іваном Дорном, і потім ми стали однокласниками. Ваня навіть якось зізнавався мені в коханні, нам було по 10 років. Але потім, за його словами, коли я стала товстою і підстриглася «під хлопчика», розлюбив.

У місті було дуже безпечно і мама завжди відпускала мене гуляти одну. Славутич — компактне місто без громадського транспорту, його можна обійти за годину. Також ми брали участь в різних шкільних і міських заходах, виступали на фестивалях і днях міста. Масштаби і організація цих заходів у Славутичі були космічними. Пам’ятаю, як своїми очима бачила солістів популярного тоді гурту «НА-НА», Ла Тойю Джексон, Гарика Сукачова, «Гостей из будущего», «Комбинацию». У нас навіть виступала Патрісія Каас.

Ми ходили колядувати і щедрувати по квартирах і будинках, де жили іноземці, які працювали з батьками. Своїми перформансами ми заробляли євро і долари. Також пам’ятаю, що дядя Боря часто їздив у відрядження до Англїї та Францїї, і завжди привозив для нас з мамою купу подарунків.

Офіційне закриття ЧАЕС припало на мій перехідний вік. На розвиток Славутича виділялося все менше грошей, стало менше роботи, люди почали виїжджати. Я почала багато хворіти і теж мріяла швидше закінчити школу і переїхати до Києва.

Про вплив аварії на здоров’я

Мій батько — ліквідатор першої категорії. У нього інвалідність 2-го ступеня. Йому видалили щитовидну залозу, багато проблем зі здоров’ям лікарі пов’язують з наслідками його роботи на станції.

У цілому він почувається добре, а у 50 років у нього народився син від третього шлюбу. Мама і вітчим, які працювали на ЧАЕС уже в 1990-х, не спостерігають ніякого впливу на здоров’я. Навіть жартують, що бояться наслідків коронавірусу набагато більше, ніж радіації.

Можливо, Чорнобиль вплинув і на моє здоров’я. У мене є проблеми зі щитовидною залозою, але ми з мамою пов’язуємо це зі спадковою схильністю, бо в мами проблеми зі щитовидкою почалися ще коли вона вчилася в школі. Я була досить хворобливою дитиною, можливо, через це я стала іпохондриком, і тепер у мене тривожний розлад і сильні панічні атаки.

Саме через це я жодного разу не була на станції і у Прип’яті — боюся радіації. Тому, коли я читаю в нашому треку «В городе Припять хочется выпить», я вмикаю свою уяву і переношу себе у пропоновані обставини. Лікую свій тривожний розлад медикаментозно і роботою з психотерапевтом. У процесі терапії почала розуміти, що моя хворобливість у дитинстві — це, скоріше, реакція на важке розлучення батьків у 1991 році.

Сьогодні мама з дядею Борею живуть у Славутичі. Мама давно звільнилася зі станції і працює на комунальному підприємстві. Дядя Боря працює у фірмі, яка надає послуги зі зняття ЧАЕС з експлуатації. Каже, що робіт по виведенню з експлуатації ЧАЕС ще мінімум років на 50.

Ми з Тарасом часто їздимо до моїх батьків. Вони так само люблять ходити по гриби. Тарас теж розділяє їхнє захоплення, тож вони іноді чекають його більше, ніж мене.

А я люблю просто гуляти містом. Згадувати своє щасливе дитинство в Славутичі, дихати чистим, свіжим, я б навіть сказала «смачним» повітрям — у порівнянні з київським. Однак мене не покидає відчуття, що Славутич, наймолодше місто в Україні, сьогодні повільно помирає.

Читайте також велике інтерв’ю з Karoon — про складнощі сімейного життя, мініальбом Silska Mistyka і подолання власних бар’єрів.