Інтерв'ю

«Не надо стесняться»: Іван Дорн про історію пісні «Стыцамэн» і як вона змінила правила гри

Максим Комлєв
2743

13 серпня 2011 року Іван Дорн випустив пісню «Стыцамэн». Це поворотний момент в розвитку поп-музики постряданських країн, і особливо в Україні.

«Стыцамэн» показав, що поп-музика в Україні може бути нетривіальною, актуальною і за неї може бути не соромно. І зробив це незалежний артист — тоді таке було й уявити важко.

Ми поговорили з Іваном Дорном про те, як народилася пісня, як вона змінила правила гри та чому стала революційною.

«Стыцамэн» — пісня, яка стала революційною для всієї російськомовної поп-музики. Повернімося на 10 років — якою тоді була поп-музика в Україні?

Тоді були на піку Quest Pistols, резонували за інерцією Потап і Настя, були деякі проєкти MOZGI, закріпилися «Бумбокс», Гайтана була вже на спаді, «С.К.А.Й.», всілякі «Неангели», «АРМІЯ», «Гарячий шоколад». Я тоді працював на M1, де ефір заповнювали різні артисти, в тому числі одноденні.

У нас був зрозумілий рух у попсі, яка тоді домінувала. Але вона була інертною, на той момент, до 2011 року, нічого нового давно не з’являлося. І, коли я запускався, напевно, десь мій мозок говорив мені, що те, як звучить це, точно не звучатиме, як усе інше, що звучить зараз. Це як мінімум заявить мене як нову персону.

Але виходить, ти ж теж був частиною цієї попси в складі «Пари Нормальних». Коли ти зрозумів, що хочеш рухатися сам? Яку музику слухав і яку хотів робити?

Усі ті артисти ніби промальовували кон’юнктуру часу, в якому я перебував. І, як людина, що виросла на складніших і більш досвідчених щах, чесно тобі скажу й не в образу артистам — це викликало у мене огиду. Я так багато наївся цього на M1, мені хотілося свого: показати, що можна по-іншому, вільніше.

Звідси й почало вимальовуватися моє звучання. Воно і раніше було, звичайно.

Проте з музикою, яка була навколо, моє бажання відрізнятися від усього було продиктовано і злістю.

А як взагалі записувалися? Мені чомусь здається, що це була досить рок-н-ролльна атмосфера.

Була абсолютна «наколінність» у руках професіоналів — наші професійні руки на професіональних колінах робили музло.

«Стыцамэн» писався на Вербицького у Роми, тому що у Pahatam’а закінчилася оренда гаража, який він знімав десь на Деміївській чи Васильківській. Ми туди на мопедах каталися. І, коли закінчилася оренда, поїхали в квартиру на Вербицького на Харківському масиві. Не знаю, як зараз, але тоді там люто смерділо.

Я був після «Пари Нормальних» без продюсерських кайданів. Поруч була «Велика кишеня» з мигдальними круасанами. І ось ми, сповнені ейфорії, невизначеного майбутнього, дико вільні.

Все це і віра у щось щасливе в майбутньому, у те, що ми далі підемо разом і будемо локомотивом як мінімум свого. Якось так це було.

Ось ця атмосфера дуже добре передалася в тексті. «Не надо стесняться» — це ж не тільки хук, а щось на зразок кодової фрази для слухачів і, що важливо, для артистів нової хвилі. Як народився рядок? Ти взагалі раніше писав тексти?

Я писав і в «Парі Нормальних», і раніше. Якийсь досвід у мене був. І коли я писав альбом, то я знав, що тексти, мелодії і все інше писатиму сам, затверджуючи з пацанами.

Коли ми писали «Стыцамэн», у нас була демка, але не було слів. Повинні були закінчити пісню до одного корпоративу, але не встигли і виступили без неї.

Далі ми поїхали в Севастополь на концерт у якийсь клуб, куди народ ввечері приходив за інерцією. У квартирі, яку нам зняли організатори, я сидів і писав текст до концерту. Рядок «не надо стесняться» з’явився, тому що в демці був наспів на йогурт-language, тобто тарабарщина така, і там наспів був співзвучний із рядком.

Я тоді зрозумів, що це «не надо стесняться» зі мною зрезонувало. 

Думаю, це було щось божественне, надіслане в чудовий момент, і мій мозок вчасно відреагував на це співзвуччя.
Ну, і в цілому моя творчість про розкутість, про те, що потрібно бути собою і не боятися.

Ще зі шкільних часів я був занадто вихованим, щоб якимось диким способом чіпляти дівчаток на танцполі. Але найкрутіші дівчатка завжди були в цих чуваків. І я не розумів, чому така несправедливість.

Коли я почав писати, то з часом здивувався, коли помітив усю цю вразливість, про яку співаю. Мені здається, я передбачив те, що повинно було статися. Так ніхто не робив. А зараз є ТіkТоk — ніхто не соромиться, не боїться здатися дурним, пореготати над собою. Це все епоха метамодерну. 

Про неї писали ще в 2009 році, і «Стыцамэн», мені здається, став ще однією поворотною точкою в розвитку метамодерну в контексті музики. Коли ти не думаєш, як зробити добре чи погано, а просто робиш за внутрішніми переконаннями так, як тобі подобається.

Виходить, «не надо стесняться» було насправді посланням собі?

Однозначно. Те, що я цим давав посил людям, я зрозумів уже потім. Але спочатку воно стосувалося мене. Я завжди був трохи фриком серед інших людей. Не настільки, як зараз, бо зараз це вже ніби як обов’язок, якщо хочеш бути популярним.

До моєї фриканутості не завжди було легко звикнути, особливо коли за це гнобили.

І мені доводилося себе переконувати, зокрема піснею, що мовляв, не треба соромитися, я особливий тип, ахаха.

Кліп же теж був важливою складовою успіху пісні. При цьому є два відео — класичне від братів Місюр з піджаком Лесі Патоки та «знайдений» кліп.

Другий кліп — то насправді перший кліп. Коли ми зняли його і хотіли випускати, він ще не був актуальним (привіт, метамодерн!). Хоча для мене питання актуальності не стояло — кліп був бездарним і позбавленим смаку.

Але трек у народі набирав вагу, тому коли брати Місюри запропонували зняти кліп (до речі, безкоштовно — їм дуже сподобався трек), ми погодилися. І там уже народився мій образ такого собі нахабного і вільного хлопця, який контрастує з піснею про сором’язливість.

А потім, через років 6–7, ми вирішили, що ладно, випустимо той перший кліп, подивимося на реакцію. І тоді він став актуальним. Коли в епоху метамодерну відсутні правильне чи неправильне, коли важливо лише те, як хочеш ти — це все дуже підходило під те, що ми зняли.

Випусти ми його тоді, можливо, воно теж було б новим словом, а, може, ні. А через шість років кліп став актуальнішим. По суті, його зараз можна порізати на окремі відео для TikTok.

Люди тоді не були готові до того, що зараз споживають щодня.

Саме так. Зараз весь контент такий. І він згладив сприйняття нашого кліпу. Якщо зараз подивитися, то у старого кліпу наче набагато менше переглядів, ніж у нового.

Ти пам’ятаєш ранні виконання «Стыцамэна»? Як реагувала публіка? Чи реагувала на неї більше?

Тоді ми ще не були знаменитими, аншлагів не було, публіка на всі пісні реагувала рівно. Я дуже відрізнявся від того, ким був у «Парі Нормальних». На мене ходили ще й тому, що я працював на М1. Але конкретно на мене як на нового артиста ще не ходили.

Перша згадка про успіх нашої музики пов’язана з Запоріжжям. Тоді був аншлаг і я зрозумів, чому. Ми почали співати «Стыцамэна» в кінці — її співали всі.

Для мене це було здивуванням. Тоді особливо не було часу і можливостей відслідковувати, наскільки сильно розходиться пісня. А коли приїжджаєш на концерт і раптом аншлаг, а фінальна пісня зіграла як фінальна, тобто її співають усі (ми тоді пісню по колу грали хвилин 7) — то тут уже все зрозуміло.

А ви коли писали пісню, то відчували, що це воно?

Воно швидше спрацювало на нас. Коли ми написали біток, мелодію, органний бас, то подумали: «Вау! Це сильно! Як би хотілося, щоб усі від цього кайфували!». І цей запит, напевно, полетів кудись, зрезонував і повернувся, виправдавши наші очікування. 

Більшого кайфу від треку, ніж між мною, Пахою і Ромою, у нас не було. Ми просто прокручували трек ще в демці, без синтів, кайфували від нього і хотіли, щоб від нього кайфували маси.

І мені в тій демці досі вокал подобається набагато більше, не можу від цього відійти.

Як думаєш, чому «Стыцамэн» злетів? І що нового він привніс у поп-музику того часу?

Популярності цього треку сприяла спрага чогось нового. Вільнішого, розкутішого, дивнішого, менш форматного, контрастного. І в цьому випадку «Стыцамэн» виявився прапороносцем. Типу, хлопці, ось вам органний бас, ось електроніка, от не соромтеся, ось артист без продюсера та інші незалежні одиниці. Це було втілення незалежності в музичній сфері.

«Стыцамэн» дав органний бас і свіжість, показав, що можна по-всякому. Він поміняв правила гри, звільнив, зняв рамки. Це було цікаво.

Чи був у тебе період, коли не хотілося грати пісню «Стыцамэн» через її популярність? Чи не тиснула вона? І яке в тебе ставлення до пісні зараз?

Я пройшов усі етапи з цією піснею — від любові до нелюбові. І тепер у нас постлюбов — як постіронія. Коли розумієш, що можна і не любити цю пісню, але ти її співаєш занадто багато разів, тому що вона занадто важлива. А після 10 років накочуються ще ті ностальгічні хвилі, коли її виконуєш.

Коли я на сцені виконую «Стыцамэна» — я місіонер. Тому що бачу радість і щастя людей, цей секс, який між нами відбувається саме під неї. Я розумію, що пісня робить з людьми, і кайфую від її значущості. Зараз виконую її без краплі збентеження, з усією теплотою і любов’ю. Це вже моя місія — підкреслювати зміни, які відбулися після цієї пісні.

Ця пісня не з програми, вона вже окремий персонаж. Вона вже більша за мене.

До 10-річчя «Стыцамэн» український бренд Syndicate запустив спільну з Іваном Дорном колекцію мерчу. В оформлені використані цитати з пісні. Зацінити та придбати можна на сайті.

Читайте також, як Mad Heads написали «Надія є» — найпозитивнішу українську пісню.