Для більшості нових слухачів київський гурт «Циферблат» — це молоді й перспективні хлопці, що ввірвалися на сцену разом із більшістю нових українських виконавців після 24 лютого. «Як добре, що у нас з’являються такі талановиті молоді гурти!» — пишуть їм новоприбулі шанувальники під кліпами.
Однак мені відомо, ким вони є насправді. Я слідкував за їхнім становленням ще з часів дебютного мініальбому «Кіносеанс» (2017) — трохи наївного, але безперечно талановитого запису з солодкавим душком такого рідкісного для наших теренів арт-року.
Я гнівався на ведучих «Х-фактора», які вважали пісню «Вночі» надто дивною і не розпізнали таланту й сміливості хлопців, що зважилися на попсовому конкурсі виконати композицію, де мені вчувається вплив прог-гуртів The Mars Volta та Leprous.
Я бачив, як із чудернацького та переважно незрозумілого для оточення локального гурту «Циферблат» стали одним із найперспективніших рок-колективів України, видавши у 2023 році витриманий, калейдоскопічний, чудово оркестрований, а головне — дорослий альбом «Перетворення». Він і справді ознаменував великі метаморфози у творчості й особистому житті близнюків Даниїла (вокал, клавішні) й Валентина Лещинських (бек-вокал, гітари), а також ударника Федора Ходакова.
Напередодні київського концерту в Bel Etage я взяв у хлопців велике інтерв’ю, щоб нарешті розпитати — як відбувається творча співпраця близнюків усередині гурту? Чому альбом так довго лежав на полиці? Чи асоціюють вони себе з терміном арт/прог-рок? Питань було безліч, і поставити всі у форматі годинного інтерв’ю було нереально. Читайте те, що вдалося дізнатися.
