Ницо Потворно: «секс, наркотики, але вже одружений»

Як себе позиціонувати — не знаю. Спочатку просто виконував музику, минулого року завів Twitter, і їблись! — 14 тисяч підписників. Не знаю, на що всі вони підписалися. Вони теж, певно, цього не розуміють. Але на прослуховуванні моєї музики це взагалі ніяк не відобразилося. Хтось вважає, що я гуморист чи актор, дехто, мабуть, взагалі не викупає моєї іронії і думає, що я щирий росіянин.

Навряд чи можна назвати мене інтернет-персонажем — я просто людина, яка приходить після роботи й записує смішні «круглики» у Телеграм-канал. От і все.

У гурті «Леді Джанк», де я раніше був вокалістом, ми робили доволі форматний поп-рок, а я хотів писати щось пряме, іронічне. Тому деякі тексти починав писати ще у тому гурті, тоді ж вигадав і назву «Ницо Потворно». Під кінець існування взагалі мало бути «Леді Джанк і Ницо Потворно», але ми відкинули цю ідею. 

Ентузіазму в гурті вистачило на три–чотири роки, бо грошей на діяльність особливо ніхто не давав. А якщо ти виступаєш за три келихи пива, то це прикольно тільки перші кілька років, і потім перетворюється у рутину. Якщо до того часу не досягаєш успіху, то все розпадається, бо така музична діяльність тримається або на дуже міцній ідеології, або на постійному заробітку.

Death Grips, всяка інша їбанута хуйня. «У якому жанрі ти граєш?» — та я не знаю. Зі всього, що писали про мене, «альтернативний хіп-хоп» — це ще щось більш-менш. Коротше кажучи, просто пишу про себе якісь тексти під музику, а виходить ницо й потворно.

Конкретних літературних впливів на тексти не було. От стала популярною пісня «Цікаве життя» із ось такою лірикою: «Касірша, побачивши кількість алкоголю, яку я приніс на касу, сказала: “Очєнь добрий вєчєр”». Так і було в житті, а я просто записав це у слова.

У нас, як у суспільства, нема забетонованого роками фундаменту — тебе можуть штурхнути, і ти на 20 хвилин станеш активістом, а потім усе пройде. Зараз ще люблять казати, що у нас за рік суспільство змінилося неймовірно, але ні, блять. Звісно, що ми змінилися через війну, але не можна за рік стати свідомими без національного фундаменту. 

Є люди, які досі не розуміють, чому культура є питанням національної безпеки. Ти не помираєш від російських куль, коли слухаєш «Басту», тебе не завойовують силою, до тебе просто приходить людина, яка каже: «Ну, тут тєпєр расія, ти ж наш!». І ти відповідаєш: «Ну да, давай вип’єм по-нашему, па-рускі!». І все! Нахуй стріляти, нахуй, щоб їхали російські танки.

Багато людей після початку повномасштабної війни українізувалися, але я думаю, що так швидко вони можуть і деукраїнізуватися. Це своєрідний флер, бо у людей нема достатньо свідомого відчуття, що вони українці.

Ось, наприклад, історія із піснею, де співають «Гарна українка я, я танцюю гопака». Хтось давно танцював гопак? Окей, хочеш написати про гопак — то зроби це зі смаком. Можна багато говорити про музичну неосвіченість, але у цьому випадку це просто несмак і відсутність самоцензури.

От такі пісеньки [«Гопак» Юлії Лущинської] наразі є символом українізації для людей. Не позиціонування України як самодостатньої, освіченої, відповідальної держави, а щось таке малороське.

Золота лихоманка. Це наче шукачі золота в Америці, які тільки зайшли на Дикий Захід. Росіян нема, нікого нахуй нема, тільки індіанці бігають — і всі шукають золото. 

Або, наприклад, незасіяне поле. Воно ще виросте, воно буде сьогодні й завтра, усі байрактари й джавеліни ще прийдуть до норми — головне, щоби був цей вектор. Якщо він буде існувати стабільно, то з часом виросте у конкурентноспроможну й ринкову систему. 

Потрібен фундамент, щоб ми кожного разу не починали спочатку — як у музиці, так і в питаннях держави. Працюєш, не працюєш, вмер — а Україна все одно стоїть і працює, як система. Бо зараз ми всі — щирі українці, бо йде війна, а коли вона закінчиться — хтозна, скільки людей залишиться з такими поглядами. Без системи нічого не буде.