Марина Круть: «Хочу жити у суспільстві, де є право на помилку»

Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною.

Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: «Це ж не до мене торкаються, а до інструмента», — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль.

Спочатку альбом «Літепло» був виданий на лейблі-дистриб’юторі Believe. Я не знала, що компанія продовжує працювати у росії, і дізналася про це після того, як альбом уже вийшов на стримінгах. Незнання не знімає від відповідальності, тож я одразу прийняла рішення забрати альбом із платформ, хоча тоді ще не знала, через кого його перевидавати. Наразі по дистрибуції я співпрацюю з лейблом Enko, а вони видаються через Universal.

Водночас я підписуюся під словами Христини Соловій про надмірно прискіпливе ставлення до українських артистів у контексті дистрибуції їхньої музики. По-перше, дайте нам якусь альтернативу, а по-друге — я не можу відповідати за французьку компанію. Я — музикантка, а не юристка, адвокатка чи якийсь Шерлок Голмс. У мене нема часу й енергії, щоб шукати, чи не працює певний дистриб’ютор у росії. Захоплююся ТУЧА й OTOY, які проводять таку роботу, але особисто я у таких питаннях не завжди почуваюся впевнено. 

Над піснями з альбому допомагали працювати три різні саундпродюсери. Михайло Клименко (ADAM) — це мій давній і перший саундпродюсер, який відкрив мене для самої себе. Колись до нього прийшла маленька дівчинка з бандурою, і тоді він одним із перших побачив у мені потенціал. Показав, якою я можу бути, знайшов моє звучання. Для мене він є своєрідним музичним татом (ADAM працював над більшістю пісень альбому — ред.).

З Лесиком Омодадою я давно знайома — це мій тернопільський друг і неймовірно талановитий інді-продюсер. Після Міші Клименка трохи незвично працювати із кимось ще, але з Лесиком було дуже комфортно. Він вболівав за матеріал, відстоював кожну нотку (саундпродюсер працював над піснею «Плем’я» feat. VovaZiLvova — ред.).

Антон Чілібі — це саундпродюсер, який раніше працював із Monatik. Для альбому він зробив пісню, яка наразі є моєю найулюбленішою — «Всипана зорями». Також він працював над моїм майбутнім фітом із KALUSH, який має назву «Десятка».

Вдруге я прийшла на Нацвідбір, щоб зрозуміти, що подібні конкурси — це не моє. До того ж, сталася пісня «Колискова», і я подумала, що вона була би дуже доречною у нинішній час. Це мав бути меседж від мене як від громадянки, бо я була щира у ліриці композиції і наївно думала, що вона зрезонує із більшістю. Сталось по-іншому, і наразі я на шляху до того, щоб прийняти це.

Скажу чесно — мені було образливо. Коли тебе не вибрали кудись (KRUTЬ посіла друге місце — ред.), ти одразу думаєш, що з тобою щось не так. Подібні речі важко не сприймати на власний рахунок. Думаю, найбільшою моєю помилкою було йти на «Євробачення» й приймати всі подальші коментарі й хейт на власний рахунок.

Той буремний час мене побив, як пса, і якщо це було поле бою, то я вийшла звідти з синцями. 

Я досі сприймаю усе крізь себе, а не «крізь пальці», як вчить психолог Володимир Станчишин у книзі «Стіни в моїй голові». «Євробачення» у цьому контексті є дуже хорошим вчителем.

Коли ти артист, тебе, з одного боку, звеличують і мало не підносять до неба. З іншого — часто знецінюють. Тому варто триматися десь посередині цих двох вогнів. До того ж, знаєш, чому взагалі відбуваються скандали з зірками? Бо люди спочатку дуже зачаровуються артистами, а потім швидко розчаровуються. Не зачаровуйтеся і не ідеалізуйте людей. Вони просто живі люди, такі ж, як і всі навколо. Люди вчиняють помилки і це нормально.

Кажуть, що якщо про артиста говорять — це вже добре, бо підвищує його рейтинг. Але для мене важливо, що саме про мене говорять. Хейт у будь-якому випадку зачіпає, бо ти — жива людина, і я не знаю, яким броненосцем потрібно бути, щоб не помічати такі речі.

Ні, мені не потрібні жовті історії навколо моєї творчості, але якщо вже вступаєш у публічне життя — подібних випадків не уникнути (які привертають увагу таблоїдів — ред.). Хоча варто розуміти, що всі ми є живими людьми, і всі ми помиляємося.

Я хочу жити у суспільстві, де я маю право на помилку. І так само я дозволяю помилятися іншим, не нівелюючи всю їхню роботу. Бо знаю, як багато люди працюють, хоч і помиляються всього один раз. 

Складається враження, що різні скандали й срачі у соцмережах — це такий легальний для суспільства спосіб виразити свою агресію під час війни. Інколи срачі навіть допомагають людям відпочити від жахів війни. 

Ти читаєш про те, як хтось обісрався, і відволікаєшся. Я сама була об’єктом таких срачів і розумію, як це особисто може бути тяжко й травматично. Але для людей збоку це доволі весело, може їм допомагати.

Не секрет, що люди зараз дуже агресивні, що наша «коробочка» вже переповнена. Це наче у жінки проблеми на роботі, вона приходить додому й кричить на чоловіка, хоч він ні в чому не винен. Але їй потрібно хоч якось викричатися.

Кажуть, що якщо про артиста говорять — це вже добре, бо підвищує його рейтинг. Але для мене важливо, що саме про мене говорять. Хейт у будь-якому випадку зачіпає, бо ти — жива людина, і я не знаю, яким броненосцем потрібно бути, щоб не помічати такі речі.

Ні, мені не потрібні жовті історії навколо моєї творчості, але якщо вже вступаєш у публічне життя — подібних випадків не уникнути (які привертають увагу таблоїдів — ред.). Хоча варто розуміти, що всі ми є живими людьми, і всі ми помиляємося.

Зараз я дуже ціную своє повсякденне життя. У підготовці до Нацвідбору його не було — там були графік, зйомки, макіяж, їжа похапцем. Оскільки робота артиста є надзвичайно важкою, я автоматично поважаю усіх артистів, що б вони не виконували, бо їм треба все ставити на кін — життя, здоров’я, особисте.

Після Нацвідбору мене більше не цікавить український шоу-бізнес. Я трохи привідкрила для себе цю сторінку, побачила, що там, і мені стало нецікаво. Я змінила свою стратегію на наступний рік, і тепер орієнтуюсь не на українське телебачення, а на благодійні концерти, гру для військових і переселенців, а також продовження своєї української місії за кордоном.

По правді, я хотіла бути в шоу-бізнесі до 24 лютого, але повномасштабне вторгнення змінило все, і я більше не бажаю бути причетною до цього всього. Там мало життя, а ще менше людей, які скажуть правду й не промовчать. Мені не подобається ця тусовка і більше не цікаво у це все гратися. «Євробачення» було останньою крапкою.

Складається враження, що різні скандали й срачі у соцмережах — це такий легальний для суспільства спосіб виразити свою агресію під час війни. Інколи срачі навіть допомагають людям відпочити від жахів війни. 

Ти читаєш про те, як хтось обісрався, і відволікаєшся. Я сама була об’єктом таких срачів і розумію, як це особисто може бути тяжко й травматично. Але для людей збоку це доволі весело, може їм допомагати.

Не секрет, що люди зараз дуже агресивні, що наша «коробочка» вже переповнена. Це наче у жінки проблеми на роботі, вона приходить додому й кричить на чоловіка, хоч він ні в чому не винен. Але їй потрібно хоч якось викричатися.