СЛУХ запускає
Буремний подкаст.
Перший гість — Паліндром

Зараз ми звикли, що українська музика має стосуватися лише війни, тим більше у спекулятивній формі. За період моєї музичної кар’єри я завжди намагався бути особливим гравцем, оминати кон’юнктурні теми. Однак зараз про повномасштабну війну неможливо не говорити — тож вона все-таки певним чином присутня на моєму новому альбомі.

Це все розпочалася набагато раніше за 24 лютого 2022 року. Війна тривала з 2014-го, а якщо дивитися глибше — то й набагато раніше. Бо ще з 1991 року незалежність України була доволі ілюзорною, відбувшись де-юре, а не де-факто.

Останні три роки я намагався зрозуміти суть прихованої експансії російського культурного простору до нашої країни, адже сам частково перебував у цьому просторі. 

Раніше я часто суперечив сам собі, бо з одного боку казав, що російська музика — хуйня, а з іншого — міг про неї компліментарно висловлюватися. Коли я почав замислюватися над подібними питаннями, тоді й почав писатися альбом «Придумано у черзі». Він стосується не лише війни, а й усіх інших проблем, які принесла росія в Україну (а попередньо і «совок», бо це одне ціле).

У доальбомній пісні «Літній час» я висловлююсь, насамперед, про відсутність щирості у творчості більшості артистів, які зараз співають на тему війни. Бо 80% сучасної української музики — це виконавці, які ще до 24 лютого записували солоденьку російську попсу. Їм було абсолютно байдуже на те, що відбувалося в Україні, й в один момент вони всі дуже зручно перевзулися, щоб не стати жертвами суду Лінча.

Якщо музика щира, то це одразу відчувається. Наприклад, я слухаю трек «russia is a terrorist state» від ТУЧА — пісня мінімалістична, але вона стає своєрідним перформансом, поєднуючись із потужним відеорядом. Коли я дивлюсь цей кліп, у мене відвисає щелепа, бо я відчуваю, наскільки це щиро. А от коли слухаю пісню Ірини Федишин про Бучу — я дуже крінжую. 

Музична кон’юнктура в нас була й до війни — бо це завжди слава й гроші, просто були інші теми й стилістика. От тільки раніше я чомусь вірив, що у нашій музиці відбулося перезавантаження, коли почали вистрілювати нові українські артисти. 

Я думав, що Оля Полякова й Михайло Поплавський уже ніколи не повернуться на колишні позиції. Сподівався, що стануть на ноги молоді артисти, ставши фундаментом для перезавантаження українського шоу-бізнесу. Старі імена, на жаль, досі тримаються, тому в мене все ще виникають рядки про пісні для супермаркетів про «Байрактари».

Має відбутися перезавантаження у головах меценатів, людей, які готові вкладати свої гроші й будувати незалежні лейбли тут, в Україні. Як у Польщі чи Британії, де різна неформатна музика давно грає по радіо. Музиканти не можуть тримати все виключно на ентузіазмі, і мають знаходитися люди, які би протягували їм руку допомоги. 

Аліна писала мені у приватні повідомлення, щоб я пояснив їй сенс, і схоже, образилася на мене. Фраза «ліпше, ніж Аліна Паш у вишиванці» використана у каламбурному рядку, де поруч стоїть Петро Моставчук, досить цікава людина для українського Інтернету. Це цікаве порівняння: на своєму найвідомішому відео Моставчук кричить, що він живий, і йому я вірю більше, ніж Аліні Паш, яка одягнула на себе вишиванку. Бо останнім часом вона наче й говорить правильні речі, але у мене, буває, закрадається сумнів. 

Так ставитися до Аліни я почав після доволі дивного періоду у її творчості, коли вийшов, наприклад, її російськомовний кавер на Титомира. З одного боку вона ж наче топила за українську ідентичність, а з іншого відбувся певний дисонанс у послідовності її позиції. У переписці я написав Аліні, що засумнівався у її щирості, і на тому наш діалог закінчився.

Колись у нас були хороші кейси української музики. Ще до того, як український і російський шоу-бізнеси почали зливатися, «СВ-шоу» Вєрки Сердючки купили російські телеканали, а Алан Бадоєв почав знімати кліпи переважно для російських артистів, ми мали справжній промінь надії — програму «Територія А». 

Якби у 90-ті український шоу-бізнес повернув би іншою дорогою, то більшість виконавців «Території» сьогодні були б у мейнстримі. Ірина Білик досі співала би українською і не заходила би на бридотну дорогу російського шоу-бізнесу.

«Територія А», тим не менш, була дуже раннім і, можливо, незрілим періодом української музики часів незалежності. Ти наче й зняв із себе стару зацофану (неохайну, — ред.) шубу, яка пахне потрійним одеколоном, але твоя футболка все ще смердить «совком». Мабуть, треба повністю оголитися, щоб запустити нові процеси в нашій музиці.

Спочатку в мене був задум відобразити назвою й обкладинкою нового альбому ментальність радянських людей, які стоять у черзі, складаючись у ембріон. Там їм комфортно, наче в утробі матері, і вони не намагаються нічого змінювати. Не бажають брати на себе відповідальність за власні проблеми, бо вірять, що за них усе порішають політики.

Після 24 лютого, однак, я почав бачити у цій концепції певні нові сенси. Пам’ятаю черги у військкомати й магазини зброї у березні цього року — тоді я зрозумів, що черга у вигляді ембріону символізує народження нової ідеї.

Падіння ангела Люцифера з небес започаткувало новий порядок, адже люди почали розрізняти світло й темряву, добро й зло. Однойменна пісня із мого альбому — про Скнилівську трагедію, однак у куплеті я там метафорично висловлююсь про «совок», адже для мене трагедія є одним із його наслідків. Ідея поставити глядачів під літаком, недбало поставившись до заходів безпеки — це дуже характерно для СРСР.

Жертви трагедії, які загинули через падіння винищувача, у певному розумінні асоціюються у мене із Небесною сотнею. Багатьом людям важко усвідомити щось, маючи це під носом — і зрозуміти, чим насправді обертається совок, ми змогли лише після Скнилова. Люди, яких уже нема, показали, чим є світло, а чим є темрява. У цьому символізм пісні.