Стас Корольов — про розпад YUKO, співзалежні відносини, психотерапію та шлях артиста. Велике інтерв’ю

Війну, звичайно. Я мав на увазі смерть від попадання снарядів. Зараз в Авдіївці періодично чути постріли, але був час, коли в місто регулярно прилітало, і я дізнався, що якийсь знайомий будинок уже зруйнований.

Але будь-які кризи, крім жаху, несуть і позитивну функцію. Коли я приїжджав в Авдіївку у 2014–2015 роках, люди стояли в чергах за водою на колонці, і серед них панував дух взаємодопомоги.

Після початку війни авдіївці стали підтримувати одне одного, облагороджувати прибудинкові території, створювати багато всяких декоративних плетених штук. Завод почав більше дбати про місто. Війна показала важливість об’єднання і кооперації.

Авдіївка — це промислове місто-сателіт Донецька, в якому містотворчим елементом є «Коксохім». Авдіївка прикольніша, ніж донецькі віддалені маргінальні спальні райони, тому що там була гопота, а в Авдіївці з 30 тисячами населення всі більш-менш одне одного знали й дебоширити не виходило. Зараз населення міста зменшилося вдвічі, люди повиїжджали через війну. Від Авдіївки до Донецька близько 30 кілометрів, і між ними пролягає фронт.

Що стосується творчості, то в Авдіївці було складно навіть транслювати думку про те, щоб займатися нею постійно. Будь-яка творча діяльність сприймалася як хобі. Навіть викладачі з музичної школи не радили мені поступати в музичне училище, бо не вважали це для мене найкращою долею.

Не хочу, щоб так звучало, тому зараз покажу зворотний бік. У місті були рок-гурти. У 2007 році, коли мені було 17, я потрапив до гурту «Казусъ Белли», там грали хлопці на кілька років старші за мене. Я був «юнгою» — талановитим пацаном, який вперше взяв у руки електрогітару і щось собі пілікає, а навколо — навчені алкоголем, наркотиками і місцевим рок-н-ролльним життям чуваки.

Ми стали авдіївськими зірками, нас любили і знали, ми орендували місцеві кафе з типовими назвами типу «Кураж» і проводили там сольники з солдаутами. В якійсь мірі ми відродили інтерес до музичної діяльності — місцеві пацани і школярі теж почали збирати гурти. Але загальне ставлення до цього було таке ж саме — пограйте, звичайно, а потім на завод.

Знаєш, завдяки цьому не було «достігаторства». Займався музикою в своє задоволення. А зараз у своїй роботі з музикою я багато роблю на довгострокову перспективу.

Пишеш текст, щоб зробити пісню. Пишеш пісню, щоб транслювати меседж. Створюєш альбом і відразу продумуєш стратегію його реалізації. Головою постійно на кілька кроків попереду. І цього вже, напевно, не повернути, — музикування просто заради музикування, звідки все брало початок. Я думаю навіть виділяти один день на тиждень, коли буду займатися музикою просто в кайф собі, безцільно.

Ні, я кайфую від того, що займаюся творчістю, розуміючи, як це все буде розвиватися в довгостроковій перспективі. Усвідомлений підхід до артистичної діяльності — це класно, але де «тут і зараз»?

А в Авдіївці було як? Прокидаєшся, йдеш не на маршрутку до університету, а до свого фронтмена, ви бухаєте, курите траву, розмовляєте і складаєте пісні. Потім приходить басист з чверткою самогону, а ввечері ти повертаєшся додому. Це було так безтурботно.

«Плюси» розкрутили цей скандал. Я знав, що для телевізора потрібна драма, і мені здавалося, що моя історія про втрату ока ідеальна — потреба в самореалізації, довести всім навколо, що я чогось вартий. Але їх це не зацікавило, на відміну від конфлікту з батьками, тому що конфлікт з батьками — це «жовтуха». На мене потім мама ображалася (сміється).

Невеликий конфлікт був, звичайно. Батьки сказали, щоб я йшов до університету на технічну спеціальність, отримував надійну професію, тому що в їхній парадигмі тільки так можна досягти нормального життя.

І я святкував той день, коли мама бабусі по телефону сказала: «Не відволікай його, він працює». А я займався тоді якоюсь розсилкою по своїй музичній діяльності. Довелося деякий час наполегливо доводити, що музикою можна займатися, що це теж гідний варіант розвитку подій.

Я принципово не погоджувався на роботу, не пов’язану з музикою. У якийсь момент вирішив, що можу не створювати сім’ю, а взагалі повністю присвятити своє життя артистичній діяльності.

Тепер я став артистом, і я не зіб’юся з цього шляху. Але старі установки все ще працюють. Тільки на цьому етапі вже проти мене. Моя дружина страждає, що у нас мало побачень, а є тільки «їбашити». Зараз намагаюся перефокусуватися на те, що життя — це процес. Тому що пройшов третій десяток життя, а я його погано пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, як їбашив і курив траву (сміється).

Так воно і є, але і заняття музикою самі по собі мене драйвили. У школі тобі кажуть: «Думай про майбутнє». В універі тобі кажуть: «Думай про майбутнє». Але навіщо про нього думати, якщо на цей час все розплановано і зрозуміло? А ось закінчився універ, і несподівано виникає питання: а як жити життя? І я розумію, що не хочу працювати на заводі — хочу займатися музикою.

Але проблема була і в тому, що я добре вчився. У мене були класні дані, щоб отримати айтішну спеціальність. І природно, що батьки хотіли, щоб я її отримав. Але я жадав займатися музикою. А є ж ще і визнання з популярністю, на які ти підсаджуєшся, і інше життя проживати більше не хочеш.

Я заспокоював себе, що я не втік, що виїхав через те, що розпався мій гурт, хлопці полетіли працювати в Китай. Я знайшов сесійних музикантів у Харкові, і навесні 2014 року переїхав туди. Але, звичайно ж, я тікав через війну, зараз це нерозумно заперечувати.

Точно так само у 2015 році я поїхав жити в Росію, тому що у мене з’явилася дівчина в Москві. Формально і фактично через дівчину, але, напевно, підсвідомо хотілося втекти ще далі від війни. І ще тому, що думав, може, у мене там вийде з музичною кар’єрою. Це була цікава фаза існування на нижньому поверсі ліфту емерджентності.

Для того, щоб відповідати собі на питання, нахуя і як жити, довелося вибудовувати власну філософію і термінологію. Мій ліфт емерджентності — термін я запозичив у американського блогера Тіма Урбана — це уявна структура, будівля, на кожному поверсі якої ти себе асоціюєш з певною групою людей.

На нульовому поверсі ти перебуваєш сам і дієш у своїх інтересах, на першому — асоціюєш себе з близьким оточенням, родиною, на другому — з друзями та роботою, далі — з містом, країною, нацією, на шостому — з людством.

Їдучи до Москви, я був на нульовому поверсі. Не знав, як заробляти на життя, адже раніше принципово вирішив займатися художньою діяльністю, і просто виживав. Коли ти виживаєш, то думаєш в основному про себе, дієш у власних інтересах, перебуваєш на нульовому поверсі.

А ось коли у нас з YUKO з’явилася аудиторія, я почав усвідомлювати, що мої дії стосуються не тільки мене одного. Почав відчувати себе на більш високих рівнях емерджентності. А на різних поверхах інтереси груп, з якими ти себе асоціюєш, відрізняються.

На нижньому поверсі поїхати в Рашку і заробити $1500 за концерт дуже потрібно, бо ти перебуваєш у стані виживання. На верхньому поверсі, де ти асоціюєш себе з країною,  — це жест, заява на весь світ, що у нас немає з Рашкою проблем, у нас тут громадянська війна. Але ж я так не вважаю, а чомусь збираюся там виступати. Між інтересами різних поверхів починається внутрішній конфлікт.

Після того, як YUKO вже відмовилися виступати в Росії, через деякий час нас покликали за серйозні гроші на корпоратив у Москву. Начебто в публічному полі виступ не афішується і шкоди масиву думок не завдає.

Але я не хочу, щоб мій приїзд став жестом у тому числі для людей, які мене туди запрошують. Для них це буде означати, що я нормально ставлюся до війни, і в якомусь сенсі навіть підтримую її, адже приїжджаю виступати до них в Москву, що я «свій». Але я не «свій», і у нас не громадянська війна. Я був у Донецьку, я бачив цих людей, це не донецькі люди, у них російський акцент. Це не внутрішній конфлікт.

Але я все одно замислююся, що гіпотетично, в якомусь ідеальному світі, якби вдалося поїхати в Росію і забрати звідти грошей, щоб ніхто не дізнався, що це я, — то чому ні? Це був уявний експеримент, який я провів, коли надійшла пропозиція з Москви. Але він неможливий у реальності.

Існує поріг, за яким внутрішні компроміси перетворюються на внутрішні конфлікти. Наприклад, мені подобається ідея, що мій альбом може стати популярним у Росії, що мої меседжі будуть там посіяні. Але якщо він буде там продаватися, то, напевно, якийсь відсоток прибутку піде російській державі. І ці компроміси — на кожному кроці.

Коли я перестав сумувати через розпад YUKO і почав будувати власну, самостійну форму артистичного існування, то подумав: «О, я ж можу робити все, що хочу». Виник вибір: а що робити? І виявилося, що відмовлятися від компромісів і обирати конкретну стійку позицію — це не тільки комфортніше за внутрішніми відчуттями, а й переконливіше.

Люди навколо починають хотіти бути причетними до тебе і твоєї творчості. За останні пів року, коли я став активніше працювати з зовнішнім світом, до мене прийшли люди, які допомагають безоплатно.

Думаю, зі своїм альбомом я здійснюю комерційне самогубство. Але у мене є надія, що саме завдяки щирості та відмові від обережного ходіння мінним полем я і моя команда — моя дружина, авторка візуальних складових і арт-директорка проєкту Настя Весна і музичний журналіст Сергій Кейн, який став нашим директором, — сформуємо товариство однодумців.

Ми виділили два повних дні на стратегічну сесію по проєкту. Її проводила експертка з комунікаційних стратегій з 15-річним досвідом Анастасія Пустова. Сформулювали цінності, бар’єри, завдання, місію, візію. І якщо ти робиш це до того, як починаєш займатися художньою діяльністю, то позбавляєш себе шансу чинити всупереч цим цінностям. Вони стають твоєю навігаційною картою.

Наприклад, недавно у нас була можливість заколабитися з енергетичним напоєм. І я думаю: «Клас, я зможу віддати борги!». Але в наших цінностях прописано, що у нас «аудиторія, що одужує». Енергетичний напій не в’яжеться з цією концепцією.

І з одного боку я хапаюся за голову, переживаю за окупність, але з іншого, завдяки дотриманню цінностей, — що не перебуваю у внутрішньому конфлікті. Бо саме ці конфлікти призвели до залежностей та інших пиздеців, у яких я опинився і про які кажу на альбомі.

У листопаді 2018-го я зустрів свою майбутню дружину, Настю Весну. Вона монтувала кліп DURA?. Ми закохалися, почали зустрічатися, і я став її жорстко експлуатувати. Вона погоджувалася на все — монтувати наші кліпи з маленькими бюджетами, займатися постпродакшном.

Коли ти експлуатуєш людей, то думаєш: якщо людина на це погоджується, значить їй ок. Але людина не завжди вміє ставити особисті кордони. Особливо якщо вона закохана.

Настя говорила, що я користуюся її становищем і почуттями. А я відповідав: «Ну, не хочеш — не роби». А вона робила, тому що любить мене. І знову внутрішній конфлікт: з одного боку я не хочу, щоб Настя вигорала, а з іншого — YUKO дуже потрібен відеоконтент.

У нас були співзалежні й токсичні відносини. Я її тиранив і не розумів цього. Вона говорила, що у нас проблеми, але я не чув. Якийсь час у нас вдома на дошці було написано величезними літерами: «Знецінення!». Але мозок хитрий і робить все, щоб уберегти тебе від думки, що ти поганий.

І в якийсь момент вона сказала, що ми розходимося. І що можемо зустрітися на чашку кави тільки після того, як пройдемо роздільну терапію з корекції поведінки. У травні 2020-го ми пішли до психотерапевта, і потихеньку все почало поліпшуватися. А в березні 2021-го ми одружилися.

І тільки після терапії я почав розуміти, що відбувалося в моєму житті, в стосунках з іншими людьми, зокрема з Юлею Юріною.

Ми там обидва були молодці. Але я буду говорити про себе. Ми з Юлею не збігалися за цінностями. Доводилося постійно ініціювати пошук точок дотику. Ці точки існували, але, тим не менш, через необхідність постійно бути єдиним фронтом як гурт, у мене був конфлікт між тим, що я думаю, чого хочу, і тим, що говорю насправді і як поводжуся. І чим далі, тим складніше було домовлятися.

У листопаді 2019-го ми поверталися з Македонії, в поїздці я не курив траву, і через синдром відміни став дуже дратівливим. В аеропорті виникає ситуація: Юля, менеджерка і звукорежисер курять сигарети. Підходять менти і кажуть звукорежисеру: «Ходімо з нами, а дівчаток чіпати не будемо».

Зарплату ми платили самі собі, зі свого бюджету. Дійсно, я ще й без грошей залишився. Але ми б все одно залишилися без них, навіть якби не розпалися, тому що основний дохід приносили концерти.

Хронологія така. У березні 2020-го я від менеджменту лейблу Masterskaya дізнаюся, що Юля займається сольником. YUKO фактично, поки не формально, розпадається. Починається карантин. Я гашу стрес травичкою. У травні від мене йде Весна. І це мене так протвережує, що я кидаю курити і починаю терапію.

За підсумком ми з Весною залишилися разом, але скочувалися в кредити, потрібно було платити терапевту і за квартиру, а грошей ми не заробляли, тому що просто не могли працювати через стрес і нервові зриви.

Тільки десь до серпня 2020 року я почав думати про те, як повертати гроші банку. І почалася нова криза — а хто я такий? А як мені потрібно заробляти гроші? Ну, я можу бути музикантом в гурті, продюсером, діджеєм, лектором, викладачем, або можу взагалі піти в IT-сферу.

Я зайнявся всім одночасно, щоб зрозуміти, що з цього вистрілить: почав вчити Python, робити DJ-сети, давати лекції. Але найприкольнішою діяльністю виявилися особисті консультації. З особливим упором на філософію творчості.

Якщо до мене приходить 40-річний чоловік з бажанням робити музику, мені з ним цікаво, тому що потрібно придумати, як його розкрити, сформувати цілі та інструментарій. А у вересні я почав страждати.

Тому я відмовився від ідеї бути айтішником, адже якщо стану прокачуватися в айті, то відкочуся назад в артистичній діяльності. Криза самопозиціювання дозволила мені зрозуміти, що артистична діяльність — це не просто зробити музику і випустити її. Це про взаємодію з людьми.

Якщо в YUKO я досліджував саму музику, то після почав досліджувати весь інструментарій можливих способів взаємодіяти з аудиторією, щоб зробити свій артистичний акт максимально сильним, тонким і виразним.

Я намагаюся приймати думку, що все, що зі мною сталося, мене сформувало. Дуже велика спокуса пошкодувати про що завгодно, починаючи з того, що я народився в небагатій родині, не вмію вести бізнес. Що не народився у великому місті й не бачив прикладів людей, які займаються художньою діяльністю всерйоз. Але це була б не моя історія.

У музичному матеріалі я відчуваю звірячу впевненість. У тому, що ми окупимося —  взагалі ні. Але в артистичному акті — так, і це небувалі відчуття. Якби я був здоровою дитиною психологічно і фізично, якби я все це не вистраждав, хрін би я зміг робити таке виразне мистецтво. І так, я вже не соромлюся називати свою музику мистецтвом, а себе — художником.

Я не можу сказати, що відчуваю себе впевнено. Але я відчуваю себе впевненіше, ніж будь-коли. І це найправдивіша відповідь на твоє питання.

Фото: фотокабінка «Миттєве око» за запитом Анастасії Весни

Читайте також про те, чому вам варто послухати новий альбом британців Wolf Alice — поки що найкращий альбом 2021 року.