Renie Cares — про Бога, війну та «легку нестерпність буття». Велике інтерв’ю

Іра: У 2020 році я нарешті добралася до Києва й зрозуміла, що пора серйозніше братися за музику. У столі лежало багато всякого, а конкретних знань, як перетворити цей матеріал на повноцінний трек, у мене не було. Шукала людину, яка зможе мене підсилити в плані аранжувань. 

Натрапила на Сашу за рекомендацією Іванки Ліщук (засновниці «Лесі Квартиринки»). Прийшла на студію, показала свою простісіньку пісеньку англійською. Так і познайомилися. Я відповідаю за тексти, основну вокальну мелодію, якісь ще музичні приколи можу підказати на рівні ідеї. Відповідаю за загальний вектор розвитку. Я чітко розумію наші цінності: те, як ми працюємо, а як — ніколи не будемо працювати. 

Саша: Іванку Ліщук я знаю ще з Бердичева, оскільки ми звідти родом. Цікавий факт: у нас одна класна керівничка на двох, хоча й навчалися ми в неї з різницею у вісім років. Вона якось мені написала, спитала, чи я займаюсь музикою. Я відповів «так». 

Іванка привела до мене Іру в студію, і ми з нею створили першу пісню Bye, якої майже ніде немає, окрім, напевно, на Buy Me a Coffee. У гурті я відповідаю за аранжування і за основну музику, також за репетиції, комунікацію стосовно концертів, технічного забезпечення, технічних райдерів.

Іра: Перші спільні три треки, думаю, Саша не сприймав мене всерйоз. Тому спочатку це був однобічний зв’язок. Перший гурт, на якому ми метчнулись — Daughter. Пам’ятаю, ще тоді обговорювали їхній європейський тур і альбом If You Leave. А після «якби» я вже точно зрозуміла, що це правильний партнер для створення музики. Бо Саша розуміє музику так само, як я.

Саша: Усе почалося з Bye. Спочатку я зробив одне аранжування, Іра побачила його інакше: вона захотіла легшу версію, я зробив. Тоді вона для себе зрозуміла, що з цим можна працювати. Потім ми почали робити «якби». Іра з першого разу сказала: «Так, це воно», — і пішло-поїхало. Далі ми вже ділились музикою, хто що слухає, і так стався метч.

Іра: Ми просто говоримо. Експериментуємо. Слухаємо.

Саша: Усе вирішується діалогом. Буває іноді, що Іра хоче додати щось цікаве в аранжування — я це роблю, а воно не виходить. Або я щось придумаю по музиці, соло чи партію, а Іра каже: «Щось тут так багато всього». Так у нас було в пісні «моя весна», в якій кінцівка спочатку взагалі була рокова. Потім Іра прийшла і сказала: «Слухай, давай якось простіше». Я кілька ночей сидів і думав, як це зробити, і в фіналі вийшло так, як це зараз можна почути на цифрових платформах, — і всі задоволені. Купа різних непорозумінь буває, але все вирішується за допомогою діалогу та конструктивної критики.

Іра: Мені завжди важко відповідати на це запитання. Мені здається, я просто живу собі й спостерігаю. Пишу, читаю. Втикаю. Проводжу час із друзями. Допомагаю в організації «Лесі Квартиринки», коли є час і натхнення. Працюю на барі в НЕзакладі. Вчуся у музичній школі. Планую поновитися в універі (напевно). Останнім часом багато працювала над альбомом. 

Саша: Мені пощастило, що на даний момент я займаюсь виключно музикою. Війна розставила все на свої місця. Радіостанцію, де я працював п’ять років, просто закрили, тому що немає грошей. Якийсь час було важко знайти роботу, а потім я вирішив, що займаючись просто музикою, можна якось жити.

Зараз мій головний проєкт — це Renie Cares. Також я граю на басу в Sheetel і допомагаю з продюсуванням. Ще займаюся записом, зведенням, мастерингом для інших команд і виконавців. До мене звертались гурти Lady Aphina, The Unsleeping, з якими я зараз співпрацюю, Oi FUSK раніше до мене приходив. В основному все крутиться навколо музики, студійної роботи та концертів — насправді, в мене навіть немає особливо часу цікавитися чимось іншим.

Іра: В альбомі є пісня «лнб», яку я написала під час своєї тижневої соломандрівки до Праги. Я тоді сильно вигоріла, і мені потрібен був час подумати, поспостерігати. Працювала вночі, бо режим був страшенно збитий. В одну з таких ночей помітила, що використовую «Безсмертя» Кундери як підставку для чашки з чаєм. Мені здалося це іронічним, і я сіла писати пісню з віртуальним піаніно на ноуті. Повернувшись додому, зрозуміла, що це мій улюблений текст, який я писала на той момент. 

Мене приваблює питання «вічного повернення» у філософському дискурсі. Мілан Кундера ж красиво художньо оформив цю проблематику у «Нестерпній легкості буття». Він ставить на противагу історичній циклічності людське життя. Таке одненьке, таке маленьке, де кожна подія унікальна та неповторна в конкретно відведеному проміжку часу, який називається тривалістю життя. Нібито, ми маємо сприймати те буття, як щось невагоме, необтяжене наслідками. Нібито, ми маємо відчувати свободу.

Кундера приводить Томаша (героя роману «Нестерпна легкість буття») до точки, де добре видно, що людські рішення усе ж бувають умовно «кращі» і «гірші». «Нестерпність» відповідальності за вибір дає про себе знати. Мені здається, важливо говорити про це протиріччя. І я у своїх текстах багато про це говорю. Бо останні два роки колупаю всередині себе цю тему.

Колись для мене стало відкриттям і трошки травмою те, як Кундера показує кохання в «Нестерпній легкості буття». Відтоді я не можу позбутися такої призми бачення: ніби любов — найважливіший аспект людського, але й заразом настільки ефемерний результат великої кількості випадковостей. Ці впливи сильно проглядаються в альбомі.

Чому змінена послідовність слів? Виклад думок у цих треках настільки легкий, що вже нема куди більш наївно описати нестерпність буття.

Іра: Філософія в Могилянці лише сильніше підкріпила моє розуміння того, що я насправді зовсім нічого не розумію. Єдине, що лишається, — ставити питання. Причому не до когось конкретного, а просто у відкритий простір.

Я вступила на філософію, щоб знайти світоглядну систему, яка би найбільше мені імпонувала. Щоб не придумувати заново велосипед, а почитати розумних дядьок (із відомих причин, жінок в історії філософії дуже мало) і зробити свої висновки. У свій час я відкрила для себе екзистенціалізм і абсурдизм, особливо Альбера Камю. «Міф про Сізіфа» став моїм «настільним есе», палочкою-виручалочкою в моменти, коли жити не дуже-то й хотілося.

Відтоді я піднімаю вгору камінець, хоча розумію, що це не має сенсу. Але все ще вирішую, що життя варте того, аби бути прожитим.

Іра: У пісні «де бог» я більше звертаюся до всіх можливих варіантів трактування «Бога». Рано чи пізно кожен починає шукати всередині себе відповідь на це вічне питання. І, зазвичай вона ховається в найнеочікуваніших закутках свідомості.

Мені подобається називати Богом те, що в давньокитайській традиції зветься «дао». Якщо дуже просто, то це спосіб, яким рухається енергія навколо нас. Як потік води в річці, який природно тече, і ми можемо навчитися йти з цим потоком, а не пручатися.

Іра: Мені боляче від того, що купа людей, які могли виховувати нове покоління, передавати свої цінності, знання, ніколи не зможуть цього зробити. Найбільша трагедія у тому, що найсміливіші з нас уже або загинули, або воюють. А нам усім доведеться справлятися без них.

Іра: «Чому» — моя особиста історія про прийняття ненависті в собі. Мені з нею некомфортно, неприємно, але я розумію, звідки вона взялася. Цікаво досліджувати феномен того, як найсвітліша любов породжує найтемнішу ненависть. Тут я багато в чому надихалася «Грішницею» Лесі Українки:

Отак життя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тоді в мені спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.

Іра: Мені здається, що автор у самому творі помирає одразу після створення. І вже існує окремий організм, який може трактуватися як завгодно. Для мене маркер мистецтва — це коли ти можеш багато разів повертатися до твору, і він щоразу буде дзеркалити те, що в тебе відбувається зараз. Наприклад, для мене мої ж пісні з часом теж набувають абсолютно нових сенсів. Тому коли питають, про що пісня, я не розумію, що саме треба розповідати: як вона народилась чи про те, що я відчуваю до неї зараз.

Іра: Я нічого не очікувала, просто багато працювала над тим, щоб ці пісні почуло більше людей. Наші треки почали набирати помітно велику кількість прослуховувань уже після початку повномасштабного вторгнення. Мені було не до того. Здається, я зрозуміла, що щось відбувається, тільки у травні 2022. Я сиділа в трапезній УКУ, і до мене підійшла дівчинка й подякувала за музику. Мені було дуже приємно це чути! Але й водночас на плечі одразу впала відповідальність: мене тепер слухають і чують. 

Саша: Я трошечки був здивований, що так багато людей почало слухати наші пісні. Я був впевнений у матеріалі: в першу чергу я пишу музику для себе. Якщо музло мене не впирає, то я його не роблю.

«Якби» та «заратустра» були моїми віддушинами і незакритим гештальтом із мого юнацького проєкту з Бердичева Safe And Sound. Я в ці два треки вклав усе, що я ніс і не доробив із тих часів. Тому я приємно здивований, що людям подобається те, що подобається мені.

Іра: Не було страху. Коли я вирішила серйозно братися за запис і просування «якби», то кілька людей мені наголошували, що «українською не залетить». У мене не було очікувань. Я зазвичай себе готую до найгіршого варіанту розвитку подій, бо, як казала Оксана Забужко, «песимісти отримують від життя тільки приємні несподіванки».

Саша: У мене не було жодного страху. Над першими трьома треками ми так співпрацювали, що Іра приходила до мене, я їй допомагав — і все. Пройшов час, люди почали слухати пісні, тому, в принципі, я знав, що робити далі — принаймні для себе. Ми з Ірою подивились на результати, і з початку повномасштабного вторгнення почали плотно працювати над новими піснями.

Іра: Критика — це добре. Критика критики — це теж добре. Де проходить ця межа недоторканності суб’єктивної думки? Я поки розбираюсь.

Іра: Як і у всіх, у мене дуже стрімко поїхала кукуха. Змінилися пріоритети. Стало ясно, що я не хочу жити деінде, тільки в Україні.

Саша: Це можна буде почути в альбомі, це можна почути в піснях «сина» та «моя весна». Війна перевернула Ірин світ, моє світосприйняття. Не залишилося нічого з минулого життя: ні поглядів, якісь відчуття поперисихали. Але перестали крутити коліна на погоду — це непогано.

Саша: У мене, напевно, вже немає інших варіантів. Звичайно, зарікатись не варто, але я прожив 30 років з двома невеличкими паузами без музики, які сумарно складають років 6–7 із 30. Весь мій час займає музика та навколомузичні теми, і мені це подобається так само, як і музичний ренесанс в Україні, бо я вважаю, що музика — це потужна сила, з якою можна прожити все життя. Тому я думаю, що так, музика зі мною назавжди.

Іра: До смерті точно, а далі побачим.

Фотографії в матеріалі: Данило Привіт

11 листопада Renie Cares презентують альбом «легка нестерпність буття» в рамках великої події «СЛУХ: Наживо». Унікальна можливість вперше почути живе виконання нового матеріалу — чекаємо вас у київському Bel Etage. У лайнапі також Blooms Corda i Disappeared Completely.