Інтерв'ю

Лилу45 — про ненависть до чоловіків, українську мову, Донбас і порятунок світу. Перше інтерв’ю

Даня Панімаш
2964

Лилу45 — співачка й ТікТок-блогерка, вона викладає туди свої пісні та кавери. Справжнє ім’я Лилу45Людмила Білоусова. Їй 20 років, вона киянка, живе на Троєщині. 2-го липня Люда випустила дебютний альбом — «Девочка на воздушном шаре».

З березня 2021 року кількість прослуховувань Лилу45 по всіх стримінгах сягнула відмітки у 40 мільйонів. У неї неймовірний надривний голос, відчайдушні тексти — однак Лилу45 зацікавила нас не тільки цим.

Іду на інтерв’ю до офісу лейблу MG Music і його керівника Олександра Крижевича, і відчуваю, ніби йду в лігво вовчиці — тільки не тієї, яку оспівав Олег Винник. У поп-співачки Лилу45 образ розбитої, зухвалої, навіть депресивної дівчини зі злим поглядом, яка, здається, нікого не підпускає близько. Що має відчувати чоловік, коли йде на інтерв’ю до співачки, що в своїх кліпах вбила 44 чоловіки й одного скалічила?

В офісі мене зустрічає Саша Крижевич. Лилу45 сидить на дивані й натягує струни на стару гітару. Вона усміхається, тисне мені руку. Її рукостискання не сильне, не слабке, якраз таке, як потрібно. Образ зухвалої вовчиці Лилу45 руйнується, проте не настільки, щоб приховати її характер і норов. А ще — неймовірну чесність перед собою і жагу діалогу.

— Готуючись до інтерв’ю, я знайшов про тебе в медіа буквально пару публікацій…

Зазвичай я не читаю про себе нічого, тому що купа людей пише, що я кінчена. Я випадково відкрила перше посилання про себе і зрозуміла, що там повний треш, тому що я не давала це інтерв’ю.

Чувак нарив у інтернеті навіть мої резюме, які я відправляла в 2017 році на режисера, куди прикріплювала свої сценарії. І він прочитав усі ці сценарії. А звідки він дізнався, що я працювала в «Брускетті» нянею, я взагалі не маю поняття.

Моє найулюбленіше звідти — це фраза: «Про особисте життя Лилу45 нічого не відомо». Це дуже страшно, коли тебе ось так вичисляють.

Я не звикла ділитися своїм життям, а тут ти на виду і всі на тебе дивляться, намагаються зрозуміти, ким ти будеш, починають щось тобі пророкувати. А я просто роблю те, що мені подобається.

Я не артистка, яка грає роль. Хейт обтікає тебе як водичка в силу того, що це не ти. А Лилу45 — це я і є.

— У тебе багато хейтерів?

Боже, хейт… це ТікТок. Просто зайди і почитай. У мене недавно одне відео залетіло на 250 тисяч переглядів, яке я записала від балди. І почався потік лайна. Тебе обговорюють повністю: як ти виглядаєш, як співаєш, про що говориш і як ти дихаєш. Найчастіше мені кажуть, що я схожа на хлопчика і що у мене кінчений голос.

У Саші була ідея написати пісню «Просто я — злая сука». Але я ж не сука. А він каже: «Ти просто не бачила себе збоку» (сміється).

— Це такий плювок в обличчя хейтерам?

Ні, це просто пісня для ТікТока. Всі хочуть здаватися сильнішими і впевненішими, ніж насправді, й плекати своє поранене его самоствердженням за рахунок інших. У мене є сила, яка, можливо, притягує і лякає одночасно. Я раніше думала, що всі люди добрі, класні й розумні.

— А до ТікТоку ти в мильній бульбашці жила?

Ні, я просто свято вірила в те, що у всіх людей чисті помисли й чисті серця, що ми всі прийшли нести добро в цей світ.

Колись ворожка сказала моїй бабусі, що я помру в 27 років. Бабуся мені про це розповіла, коли мені було 16. У мене в голові оселилася ця думка і вона не давала мені спокою. Я з 17 до 19 відчувала себе жертвою, яка повинна врятувати світ. Мені здавалося, що мені треба всьому навчитися і все встигнути, адже я помру і не зроблю світ кращим.

Після того, як я заспокоїлася і зрозуміла, що не помру, що можна спокійно жити, помилятися, і що не обов’язково рятувати весь світ. Я почала вивчати Біблію. У мене були свої відчуття з приводу того, як влаштований світ, і мені хотілося їх підтвердити.

Я не релігійна людина, я вірю у віру як у необхідність, щоб у найтемніші моменти життя черпати звідти підтримку і силу. А у що вірити — плювати. У моїх віршах раніше було дуже багато Бога, Саша навіть сказав, щоб я платила йому за кожну згадку (сміється).

— На тому самому сайті було зазначено, що у тебе були стосунки, в яких ти розчарувалася…

Ні. Я зустрічалася тільки в 17 років з хлопчиком з Донбасу. Ми робили освітній культурний проєкт — їздили в селища по Україні й привозили туди сучасний театр. Я робила спектакль «Как дела, пап?». У мене був біль через тата, тому що я за два роки зіграла в 20 спектаклях, а він жоден не відвідав.

Це часта історія, коли думаєш, що твої батьки в тебе не вірять. Не було підтримки, але я вважаю, що в моєму випадку це було правильно, тому що якби мене боготворили, я б не стала сильною. Але я знаю, що батьки люблять мене і захоплюються мною.

— Ти грала в театрі, писала сценарії. Чим ще займалася?

Я писала сценарії, п’єси, працювала на соціальних проєктах. Може, ти чув Class Act? Це проєкт, що об’єднує хлопців та дівчат з українського Заходу і Сходу. Вони з’їжджалися до Києва, 10 днів писали з драматургами п’єси і ставили їх з професійними акторами в «Чайковському» і «Театрі на Подолі». Куратор цього проєкту — Наталія Ворожбит.

Ми там волонтерили і я чула дуже багато історій про Донбас і війну, що там немає ніякої правди. Хлопці розповідали, як вони пили пиво на вулиці й до них підійшов український військовий, дістав пістолет і почав питати, чого вони тут бухають. Мені тоді це все дуже сильно боліло і я писала сценарії про війну.

— Пісня «У горы» написана під враженням від війни? Ти себе в ній асоціюєш з Україною, яку роздирають на шматки, хоча і не говориш про це прямо.

Так. У своєму сценарії «Марс — Донбас» я провела паралель між Марсом і Донбасом — що для людей, які живуть у Києві, Донбас — це як інша планета, ніби не тут і не зараз.

— Коли ти почала творити в принципі?

Коли я була маленькою, ми з бабусею співали разом російські та українські народні пісні. У п’ятому класі я пішла в ансамбль «Червона калина», ми там також співали народні пісні, ставили танці. Потім його переформували у театральну студію, де я більше дізналася про театр, його історію.

Я познайомилася з дівчинкою, яка привела мене у Національну академію керівних кадрів. Там я почала брати участь у більш дорослих студентських постановках. До 15 років ми вже робили спектакль на «Гогольфесті» з Театром переселенця.

Моя викладачка з акторського мистецтва мене дуже любила. Але мене як любили, так і зривалися на мені в якісь моменти, тому що від мене багато було потрібно. І тоді ж на «Гогольфесті» я пішла з акторки, тому що вже отримала достатньо досвіду.

Пів року я нічого не робила, а потім потрапила у театральну студію «Халабуда». Ми робили спектакль за п’єсою «16+» Марини Смілянець. Навіть їздили на гастролі.

— А як ти почала створювати музику і співати?

У мене була всього одна викладачка з вокалу. У неї були зірвані зв’язки, але при цьому вона вчила співу. І вона говорила: «Людо, коли ти співаєш, я теж починаю співати», тому що у неї розв’язувалися всі ці затиски.

У 12 років я попросила, щоб мені подарували синтезатор. Я вчилася грати на ньому по відео з YouTube. У 11 класі у мене був гурт «Руслан і Людмила». Ми грали музику і співали, робили квартирники. Пісня «Вісім», до речі, була написана саме тоді. І тато в якості «визнання» мене дозволив мені поступити на режисуру.

Я надто норовлива для актриси, у мене багато власного бачення, того, як би зробила я. А потрібно слухати режисера. Це історія про те, що хочу робити саме я, а не виконувати те, що хтось говорить.

— «Дозволив поступити»? У тебе авторитарний батько?

Ага. Мій тато — полковник. Але у нас пацанячі стосунки. Тато — це людина, яка може мене зрозуміти.

У моєї подружки помер батько, і я запропонувала їй пожити разом. Я тоді пішла з дому, тому що ми з батьками сильно посварилися. Мене вже настільки викрутили контролем, що я збунтувалася і вирішила піти. У тата почалася нервова екзема від хвилювання, язви на руках. Я розуміла, що завдаю болю батькам, але по-іншому вони б не зрозуміли, що я вже доросла.

— Ти сказала, що твій сьогоднішній хіт «Восемь» написаний давно. Виходить, що перші пісні, які ти писала — це була просто самодіяльність?

Я ніколи не планувала бути музиканткою. Музика була в мені завжди, але я думала, що це плюсик до режисури і акторської кар’єри. Це інструмент, який допомагав мені виходити з депресій, переосмислювати життєві події.

Через музику я розмовляла з тими, хто робив мені боляче, коли мені в 17–18 років не вистачало сміливості з’ясовувати всі питання з людьми напряму. Я для себе найкращий психолог в моменті творчості. Ти очищуєшся і приймаєш важливі рішення.

Ідеї ​​стати великим артистом у мене не було. Я просто жила, дружила, помилялася і закохувалася. А потім з’явився ТікТок.

Мої друзі говорили мені: «Іди у ТікТок». А я їм відповідала: «Ні, навіть не кличте».

А потім почався карантин і я почала вести ТікТок. Я знаю дуже багато пісень і почала їх переспівувати і прислухатися до того, що хочуть чути люди.

— Приплив підписників був одразу великим?

Ні, звичайно. Я ж через протест йду і не виставляю штуки, які всім зручні. Були відео, що залітали на багато переглядів. Перше відео, яке залетіло — Єсенін, «Пой же, пой». Тоді я зіткнулася з першим хейтом — коли тебе обговорюють цілком і повністю. Ти несеш у світ добро і щирість, а тебе за це гноблять: «співаєш не так», «виглядаєш дивно», «гітара не така».

Я просто зрозуміла, що шлях світла саме такий, головне — не прогнутися і залишатися собою. Зараз я вже на це не реагую. Пишете — і спасибі, через ваші коментарі відео просувається.

— Як ти ставишся до запиту українського слухача, що потрібно співати тільки українською?

Тут неможливо правильно відповісти. Якщо я скажу, що для мене мистецтво не має певної мови, я теж буду неправа. Мені привели яскравий приклад — уяви, що ти їдеш з концертом у Росію, а там стоїть російський військовий, який стріляв у твою маму.

У мені борються дві сторони — люди, які слухають мої пісні, не винні, а я хочу нести світло і добро, допомагати. З іншого боку, в поточному становищі України це неможливо. Як і неможливо догодити всім.

А з приводу української мови — я читаю вірші українською, знаю українську культуру. Але я не розмовляю українською, і співати нею було б нечесно. Від мови залежить звучання. Адже є «ти», яке думає, «ти», яке формулює, і «ти», яке звучить.

Я можу співати українські народні пісні й вони звучать зі мною органічно. Але для мене це — не я. Тому я не пишу пісні українською. Але це не означає, що я не зроблю кавер на народну пісню, яка зазвучить по-новому. У моєму голосі є народні мотиви і від них нікуди не дітися.

— Коли ти виявила силу свого голосу?

Це було поступово. Кожен раз, коли мене ламало життя, ламався і мій голос. Він як я. Чим більше ляпасів і уроків я отримувала, тим сильніше він змінювався. Я раніше взагалі солодко співала. Чисто технічно я можу так співати і зараз, але не хочу.

Я вже не відчуваю себе маленькою дівчинкою, закоханою у світ

— А ким ти відчуваєш себе зараз?

Я ще не розібралася до кінця, не переосмислила всі події, які відбуваються зараз зі мною. Знайомство з Сашею, запис пісень, зіткнення зі світом шоу-бізнесу, йоб твою мать! (сміється)

Я відчуваю, що подорослішала за останні пів року. Відчуваю, що треба нарощувати захист і не сприймати все дуже близько до серця. І в мені зараз є сили, щоб рухатися далі й бути ще сильнішою. Я ще не визначилася, в мені борються внутрішня дитина і жінка, яка побачила життя. Тому і мої пісні звучать дуже по-різному.

— Розкажи про свої кліпи. Вони досить жорсткі, навіть в якійсь мірі мізандричні..

Мене завжди дратувало в моїй мамі, що вона скаржилася на прання, прибирання і так далі. Але вона ж розуміла, на яких умовах виходила заміж за тата. Мене в цю двіжуху затягувати не треба, у мене свій шлях. Я не хочу дітей і сім’ю, принаймні зараз. Батьки часто називали мене жорстокою через це.

Мене дуже дратують мужики з яскраво вираженою маскулінністю. Тому я їх всіх вбиваю у першому кліпі (сміється).

— У кліпі на тобі висить 44 чоловічих трупи, але 45-му ти зберегла життя і забрала його, паралізованого, з лікарні. Навіщо? Щоб панувати над ним?

Я поранила його не подумавши, не змогла приборкати свої енергії. Він просто проходив повз і ніяк мене не образив. І я його забираю з лікарні тому, що це спокутування провини, а не тому, що хотіла над ним панувати, господи.

— Як ти познайомилася з Сашею Крижевичем?

Саша Крижевич: Діджей, який для нас робить мінуси, скинув мені посилання на інстаграм Люди. Я довго її вивчав, подивився всі її кавери та авторські пісні, і написав їй. А вона мене послала — сказала, що не потребує продюсерів і менеджерів, що у неї є своя аудиторія на 1500 підписників на Soundcloud, і що вона хоче бути трушною. Я запропонував їй зустрітися на каву, і вона погодилася десь після третьої відмови.

Лилу45: Він каже: «У мене офіс біля магазину Gucci». Я приїжджаю під ці Gucci й думаю: «Людо, ти ескортниця» (сміється). Саша веде мене у «Хлібний», з ним усі вітаються, і тут я в береті, як одоробло.

Саша почав розповідати, чому він цим усім займається. Коли я не побачила в цьому загрози собі, що це мені близьке, то я захотіла спробувати. Мені не важлива популярність і гроші, перш за все мені хочеться в цьому проєкті бути собою.

У моєму розумінні тоді було так, що продюсери — це люди, які кажуть: «Усе, мала, буде так, як я сказав». А контракт уже підписаний. Але ми з Сашею так не працюємо.

Якби Саша ламав мене… Я б поїхала в Польщу «на полуницю» віддавати йому гроші за контракт.

Саша: Людо, кордони закриті. Яка Польща? І я не продюсер.

Лилу45: Пішла б нянею далі працювати.

— Ти не боїшся слави, яка на тебе може звалитися в майбутньому?

Слава? Ну і шо? Для мене головне, щоб можна було виходити пиво пити на лавочку (сміється). У якийсь період я думала про те, що в мені щось зміниться. Але зміни в будь-якому випадку незворотні. Уже все змінилося. Це мій вибір, я в змозі приймати рішення і себе контролювати, нести відповідальність за свої слова і те, ким я буду. Тому не боюся. Буде і буде, а не буде — нічого страшного.

— Що тебе надихає?

Я не шукаю натхнення в тому, що вже було, типу мистецтва, фільмів і так далі. Я люблю спостерігати за людьми, виловлювати сюжети з життя, те, що можна помацати і прожити, не сумніватися в тому, що це реально і відбувається тут і зараз.

У мене є подружка, вона працює в продуктовому магазині. Туди такі цікаві екземпляри приходять, що можна просто там сидіти і записувати все в блокнот. Чувак виходить із магазину о другій дня і каже вголос: «Блін, хотів води купити, а знову пиво взяв». І я розумію, наскільки наше населення бухає — там ввечері весь алкоголь скуповують. Я так знайомлюся з внутрішнім світом людей, мені цікаво, що у них болить.

Там працює продавщиця, вона розлучена. Вона сидить і говорить: «Треба звільнятися, я не можу тут більше працювати». Я питаю: «А хто ти за освітою?». Вона відповідає: «Медсестра». «Так а чого не підеш у приватну клініку працювати?». А у неї від раку померла донька, вона чотири роки просиділа з нею в лікарні й не змогла її врятувати.

А зараз вона знайшла мужика, у якого є сім’я. Він нею користується, а вона живе в позиції жертви і звинувачує весь світ у тому, що він недосконалий. Ось такі історії мене надихають.

— Раніше ти мріяла рятувати світ. А про що ти мрієш зараз?

Я була колись мрійницею. Але зараз я раціонально і сухо дивлюся на речі, оцінюю їхній потенціал і досяжність. Я хочу суперкласний концерт. Але є небезпека, що тебе з’їсть сцена. Прикол гарного виступу — в безстрашності утримати увагу залу.

І у мене є страх, що я можу не впоратися, тому що ніколи не давала великі концерти. Квартирник на 20 осіб і зал на 200 — різні речі.

Я хочу виступати так, щоб достукатися до кожного глядача, а не бути просто красивою картинкою на сцені

— Але концерт — це більше мета. А глобальна мрія?

Не знаю. Я не думала про це, тому що немає часу зупинитися і усвідомити все, що відбувається. Я ще не в конструктивному діалозі з собою. Я зараз хочу зміцнити свої позиції, зрозуміти свій шлях і йти ним далі.

— Світ зараз дуже прискорюється і потрібно постійно залишатися на виду. Чи не боїшся ти, що твоя діяльність як артистки може перетворитися на конвеєр, що ти можеш втратити свою чуйність?

Якщо це трапиться, то воно трапиться. Постійно залишатися у всіх на виду… Я не потрібна на виду, якщо перетворюся на конвеєр. Краще я піду, відновлюсь і повернуся, ніж буду зраджувати собі кожен раз.

Фото: Evgeny Bogachev

Читайте також велике інтерв’ю із Стасом Корольовим — про розпад YUKO, співзалежні відносини, війну та шлях від музиканта до митця.