Інтерв'ю

«У джазі й фанку лажати в принципі не можна». Велике інтерв’ю з гуртом Komissiya

Даня Панімаш
876

25 вересня у київському Ботанічному саду ім. Гришка, в оранжереї Eden Garden відбудеться виступ об’єднання музикантів і діджеїв Vertuha та гурту Komissiya, що презентуватиме новий мініальбом «Осенний круиз».

Київський квартет Komissiya з’явився у 2017 році. Гурт починав з розвеселого брудного панк-року, а потім різко змінив стиль — почав експериментувати з фанком, легкою психоделією, диско і поп-музикою. А зі своєю продуктивністю гурт може скласти гідну конкуренцію реперу Krechet.

За три роки гітарист і вокаліст Богдан, басист Артур, клавішник Жора і барабанщик Алессандро Пчеліні випустили один повноформатник і три мініальбоми, виступили на Atlas Weekend, попрацювали з лейблом Masterskaya. І кожного разу вони перевинаходили себе, власне звучання і стиль. Це робить їх цікавими.

А з урахуванням того, що про Komissiya відома тільки загальна інформація, — вдвічі цікавішими. Ми поспілкувалися з хлопцями та розповідаємо їхню історію.

Чому ви назвалися Komissiya? Вам не здається назва якоюсь комсомольською? І ще вона вписується у хвилю російської музики 2010-х — «Хлеб», «Труд», «Утро». «Комиссия».

Жора: Спочатку ми називалися Strawberry Commission.

Богдан: Хотілося, щоб коли вимовляєш назву гурту, всередині тебе щось стріляло. Ось це — твоє. Ця комсомольськість, про яку ти говориш, присутня, але вона органічна з тим, що ми бачимо навколо. З тими панельками, де ми виросли, з квартирами, в яких живемо зараз.

Жора: Але сучасний Київ включає в себе не тільки нові будівлі, а й радянський модернізм, з яким ми будемо жити. Кожен раз, коли в Києві руйнуються будівлі радянського модернізму, мені хочеться плакати.

СРСР був імперією зла і я вдячний Господу, що послав мене жити не там, а в незалежній Україні, але коли ти дивишся на «Тарілку», «Квіти України», готель «Салют», то розумієш, що це ж потужна архітектура.

І завдання України — інкорпорувати радянську архітектуру, щоб ми всі забули про те, що вона радянська, і сприймали її як українську

Артур: Я писав диплом по радянському модернізму і дуже хотів зняти кліп на «Грустный фанк» у «Тарілці». Я вів справжню бюрократичну війну. Для того, щоб там знімати, треба отримати дозвіл у Міністерства освіти. Але люди, які там працюють, не хочуть брати на себе відповідальність.

Нещодавно помер Флоріан Юр’єв, архітектор «Тарілки», просто неймовірна людина. І мені дуже болить те, що відбувається зараз із Києвом.

Богдан: Ми робимо концерт із об’єднанням Vertuha в оранжереї Ботанічного саду. Там теж стара, красива будівля.

Про знайомство

Богдан: Почалася історія тоді, коли ми з Жорою, ще не знаючи один одного, вирішили взяти участь в конкурсі талантів в університеті Шевченка. Це був абсолютно нікому не потрібний захід, де сиділи проректори та десь із 15 глядачів. Навіщо ми там брали участь, я не розумію досі, але у мене було сильне бажання щось спробувати.

Жора: А мене туди вигнала стусанами моя подруга. Я пів року сидів у кімнаті, пив пиво, грав гами і ніхера не робив. Вона сказала: «Іди на цей конкурс, може, з кимось познайомишся». Я пішов туди і з кимось познайомився (дивиться на Богдана і сміється).

Богдан: Я пам’ятаю, як сидів і грав на гітарі Arctic MonkeysDo I Wanna Know. До мене підходить чувак у дивній білій сорочці без рукавів, з яскравою краваткою, сідає поруч і каже: «Класну пісню граєш», що в перекладі означало: «Я шарю!». Я тоді не зрозумів, що це знак долі.

А в коридорі стояв рояль, і Жора зіграв пісню, з якою він прийшов на конкурс. Я зрозумів, що це дуже талановита людина, і ми одразу домовилися про першу репетицію.

Жора: Власне, в гаражах, з Сержем Вороновим із «Джозерс» на барабанах.

Богдан: Але Воронов давав нам зрозуміти, що він з нами тимчасово. А нам потрібен був барабанщик і басист. І ми почали шукати оголошення на сайті rock.kiev.ua і VKontakte. Так ми знайшли Сашу.

Саша: Ми познайомилися. Списалися. Давайте грати, давайте репати. Місяць ніхуя не репали і не грали.

А потім мені Богдан пише: «Чувак, нам потрібно завтра записати пісню». Ось так ми вперше зустрілися — за п’ять хвилин до запису.

Богдан: Це був якийсь конкурс для молодих музикантів, але ми пролетіли. А з Артуром ми почали грати після того, як попрощалися з нашим першим басистом.

Саша: І другим теж.

Жора: Я жив із Артуром в одній общазі, в нас були два самих кінчених блоки на весь поверх, у яких жили алкоголіки, рок-н-рольщики і планокури. Ми взяли самого дешманського паленого абсенту і бухали там усю ніч, щось джемили, слухали Depeche Mode і ховалися від вахтерки. І я дуже п’яним йому сказав: «Артр, м шкаєм басист, буш з нами?».

Артур: Ну ти хоч і був в дрободан, але говорив це дуже усвідомлено. Я його обійняв і сказав, що поговоримо, коли прийдемо до тями. Я пам’ятаю, Жора залітав до мене в кімнату і починав включати офігенну музику, і я зрозумів, що він — дуже цінна людина.

Виходить, що ви майже справжній американський коледж-гурт? Зібралися в університеті…

Саша: Ага. Тільки ми все життя репетирували в обісцяних гаражах.

Богдан: Ми були як три хороших хлопчики з коледжа, які грають інді-панк, а четвертий їздить на мотоциклі, трахає дівчаток і купує всім бухло. Саша їздив на репетиції на «Веспі», в шкірянці, і виглядав дуже переконливо. І вуса у нього першого почали рости (сміються).

Так, і ось ви зібралися, почали грати. Ви вже будували якісь плани і стратегії?

Жора: У нас з самого початку були якісь плани і якісь стратегії, яких ми якось дотримувалися (сміється). Насправді ніфіга, я і зараз іноді не особливо розумію, що ми робимо і нахера.

Саша: Перший час ми взагалі вчилися грати. Ми не розуміли, як мають звучати інструменти, як усе будується, що таке динаміка. Вчилися грати під метроном. Перший рік у нас пішов на це.

Богдан: У нас просто було бажання щось робити і створювати. Дуже складно при сліпому бажанні придумати, для чого ти це робиш.

Зрозуміло, що всі музиканти-початківці хочуть грати для тисяч осіб на «Ґластонбері», отримувати величезні гонорари й витрачати їх на дівчаток. Але спочатку ми вчилися грати музику, веселилися і ходили пити пиво.

Артур: Усім нашим чотирьом душам близька музика. Вона нас і об’єднала.

Богдан: Ми тоді нічого ще не випускали, брали участь у всяких конкурсах на кшталт Koza Music Battle, Docker Music Battle, виступали в байкерських клубах на зразок «БородиБар» для п’яти людей. Це був 2017 рік, перший рік існування Komissiya, максимально безтурботний час.

Про перший великий виступ

Богдан: Фінал Docker Music Battle в підвалі? Тоді зібралося чоловік 60–80…

Жора: «Зеленка»!

Богдан: Так, це був відбір на Atlas Weekend, який ми виграли. Там було багато незнайомих людей.

Артур: Але що важливо, на нас прийшло десь 15–20 людей і вони багато в чому зробили кухню нашого виступу. У натовпі було дуже жваво, за що ми отримали від журі десятки. В нас була ейфорія.

Богдан: Це було перше визнання того, що ми робимо щось вартісне. До цього нас оцінювали тільки наші друзі.

Жора: І ще визнанням стало, коли нас взяли на лейбл Masterskaya.

Про Masterskaya

Артур: Я о п’ятій ранку вирішую проклацати сторіки «Худсовета». І чую, що грає наша пісня. Сидить Ваня Дорн, ковбаситься під нього, а потім каже: «Ми це беремо!».

Богдан: Це був акт визнання нашої творчості. Але великих прослуховувань наша співпраця не принесла. Про наш гурт просто почуло більше людей.

І потім кожна людина, яка з нами знайомилася, питала: «А як там на лейблі у Вані Дорна? Ти вже познайомився з ним?». Хоча за великим рахунком ми просто випустили разом альбом.

Артур: Найзначущіше — те, що виник асоціативний ряд із Masterskaya і Дорном. Це репутація.

Жора: З’явилося про що писати в прес-релізах.

Богдан: Не дивлячись на те, що ми не були резидентами, ми подружилися з Masterskaya і досі спілкуємося з усіма звідти. І ось зараз записували зі звукорежисером лейблу Андрієм Midcirkley наш новий сингл. Але історія наших взаємин не про бізнес, а про движуху.

Співпраця з Masterskaya дала вам розуміння бізнесу? Що робити, куди рухатись?

Артур: Це були наші перші кроки до розуміння бізнесу. Вони нам надсилали контракти, ми їх читали. З цього почався наш більш усвідомлений комерційний рух.

Саша: Masterskaya дала нам імпульс рухатися далі. І що ми не повинні зупинятися і працювати ще більше, ніж до цього.

Жора: У багатьох артистів, які випускають свій перший альбом, немає дофамінового приходу. Перший реліз не приніс нам визнання, але те, що нас помітив хоч хтось — це дало нам дофаміновий прихід і змусило натискати на кнопочку, щоб отримати наступний прихід.

Богдан: У 2018-му ми поїхали в тур до Словаччини та Угорщини на три концерти. Він вийшов нам у плюс і дав розуміння того, як це все відбувається за кордоном. Ми побачили, що це навряд чи наш шлях, ми не хочемо ставити собі за мету колесити Європою й хвалитися картою нашого туру. Ми не зможемо донести там свої думки через мовний бар’єр. І тоді ми почали переходити з англійської на російську, щоб говорити про речі чіткіше.

—– А чому не українською? Я помічаю з коментарів у соцмережах, на YouTube, що яку б класну музику ти не грав, але якщо вона російською мовою, то дуже часто виникає неприйняття і навіть тиск.

Жора: Якщо чесно, я від цього кайфую. Коли ми викладали раніше свою музику, вона нікому нахєр не була потрібна. А коли я бачу, що хтось злиться через те, що ми співаємо російською, і що ця людина в будь-якому випадку на нас би не підписалася, навіть якби ми співали українською… Але взагалі у нас є пісні українською. Наступний реліз буде україномовним.

Богдан: Щоб робити по-справжньому класні пісні, потрібно володіти мовою, якою ти пишеш. Нам був потрібен час навіть для того, щоб почати писати російською. Ми не вміли цього робити, не виходило зробити текст класним, хвистким, чіпким.

Можливо, це бар’єри, які ми самі собі поставили. І для того, щоб почати писати українською, нам теж потрібен час. Це не добре і не погано, так склалося.

Я сам спостерігаю те, про що ти говориш. Ми не будемо переходити на українську повністю в даний момент, і тим більше для того, щоб вбудуватися в квоти, наприклад.

—– Я вперше побачив вас на фестивалі Hedonism. У мене це відклалося в пам’яті, тому що на сцену вийшли чотири хулігани в лахмітті, почали рубати брудну гітарну музику, кривлятися і вийобуватися…

Жора: А що в цьому поганого? Артист виходить на сцену з однією метою —  повийобуватися і привернути до себе увагу. Тоді ми це робили в лахмітті, а зараз — у піджачках і лакованих туфлях.

Артур: Але тоді ми це робили по фану. Зараз кожен із нас стає більш усвідомленим у плані музики. І наші виїбони стають усвідомленими теж.

—– Переломний момент, коли ви вирішили відійти від рок-н-ролу та лахміття і перетворилися на стиляг?

Жора: Це відбувалося поступово. Ще коли ми грали панкуху, ми починали слухати Daft Punk, Kamasi Washington. Було складно навчитися грати без перегружених гітар у кімнаті, в якій все чутно. За перегрузом і шумом легко заховати лажу, а в джазі й фанку лажати в принципі не можна. Грати тихо і повільно найскладніше.

Саша: Ми довго до цього йшли, роки два думали про це. На момент випуску нашого альбому R.Complex рок-музика вже плавно йшла з нашого життя. Панк-рок грати було цікаво і прикольно…

Жора: Але не репетирувати! Грати на сцені, коли під тебе гаситься натовп — це круто. Але репетирувати її просто нестерпно.

Богдан: Штука не в музиці, а в настрої, який вона створювала. Нам щиро подобалося скаженіти, коли під сценою відбувається слем. Ми самі їздили послемитись на одеський фестиваль хардкор-панку Cobra Fest

Жора: Не чуючи жодної групи в лайнапі! Там суворі тверезі стрейтеджери мошаться, а ми під парою Revo і в лахмітті туди залітаємо.

Богдан: Ми просто дорослішали як люди, як артисти. І дорослішали наші смаки. Ми грали панк-рок, але слухали Джорджо Мородера, Джорджа Бенсона, Чика Коріа, The Beatles, Bee Gee’s і Майкла Джексона. Нам хотілося розвитку.

У панку ми вже все сказали, тому що нічого нового сказати не виходило. І вже під час запису «Терпение и труд» ми вчилися грати фанк.

Жора: І вчимося досі, і будемо вчитися все своє життя.

На ваш зовнішній вигляд це теж вплинуло?

Жора (показує на Сашу): Ось ікона стилю. У кліпі на «Грустный фанк» увесь одяг був вкрадений із його гардеробу.

Саша: І на кожен концерт!

Богдан: Треба це увічнити. Своїм стилем ми зобов’язані нашому барабанщику —  Алессандро Бджоліні.

Саша: У мене все це прийшло з музики. Ти дорослішаєш, слухаєш, дивишся концерти і на те, як одягався Мородер, Рік Джеймс і Сhic у 1976 році. І намагаєшся його наслідувати. Потім ти знайомишся з людьми, вливаєшся в тусівку. Тобто ти наслідуєш, але не копіюєш, пропускаєш все це через себе і воно стає твоєю частиною.

Що з вами буде далі? Ви вже відчуваєте якісь нові зміни в собі?

Саша: У нас є кілька ходів.

Жора: Залиш завтрашній день завтрашньому дню. Ми знаємо, що нам треба робити сьогодні.

Артур: Але з сьогодні автоматично акумулюються начерки на наступні кроки.

Богдан: Зараз ми щиро захоплюємося поп-музикою і тим, як вона проявляється в світі. Тією поп-музикою, яка несе музичні коди. Якщо три роки тому нам запропонували б послухати альбом Dua Lipa, то ми б пішли пити пиво і слемитись під Slaves.

 

25-го вересня Komissiya презентують новий мініальбом «Осенний круиз» на спільній вечірці з командою вінілових діджеїв Vertuha. Вона відбудеться в оранжереї EDEN Garden у Ботанічному саду ім. Гришка в Києві. Квитки — на concert.ua.
Читайте також велике та відверте інтерв’ю з Alina Pash — про егоцентризм, суїцидальні нахили та «особистий Майдан»