Інтерв'ю

«Я — клятий мрійник-раціоналіст»: інтерв‘ю з drimandr — новим героєм української DIY-сцени

Макс Чухліб
2044

drimandr — це 25-річний Сашко Злотніцький з містечка Долина на Прикарпатті, що поступово стає новим героєм української лоуфай-сцени. Над своїми треками він працює самостійно: пише й зводить музику, малює обкладинки для треків, розповсюджує їх у соцмережах (як справжній зумер, не має Facebook-сторінки) та близько спілкується зі слухачами у своєму Telegram-каналі. Крім того, основною платформою для нього є TikTok, бо вихід композиції без релізу у цій соцмережі відбувається непомітно.

Маючи віртуальний підхід до творчості, drimandr помітний на українській DIY-сцені, і схоже, що він має потенціал згодом стати одним із голосів покоління українських зумерів. Він резонує з ними своєю теплою і щирою музикою, в яку хочеться закутатися у найхолодніші часи й згадувати романтику безтурботних вечорів, коли сидів із друзями на сходах школи, потягуючи Revo й зітхаючи через розбите першим коханням серце.

До нехитрих бітів, написаних у програмі Fruity Loops, хлопець найчастіше додає акустичну гітару та меланхолійний спів, часом бавиться із альтернативою і речитативом. Найвлучніший опис творчості Сашка — це «душевний бедрум-емо-треп», хоч інколи Дрімандра зараховують до українського музичного думерства.

Він майже не виступає і ніколи не розповідає про себе багато. Тож ми зв’язалися з Сашком, щоб поговорити про його віртуальний підхід до музики, вплив рідної Долини (Івано-Франківська область) на творчість, український думервейв, дитинство під час нульових та аудиторію зумерів.

З 2019 року ти записав шість мініальбомів і більше десятка синглів, випустив безліч колаборацій, одна з останніх — із Курганом. Не було думок записати сольний повноцінний альбом?

Раніше я менш серйозно сприймав процес написання і випуску музики. Я не планував релізів: якщо щось писалося, то просто заливав це у Telegram-канал, YouTube чи на SoundCloud, робив мінімальний візуальний супровід. Було багато різних за стилем демок, і мені стало шкода матеріалу, який залишався «у шухляді» — тож я почав масово випускати ці треки.

Про повноформатний реліз думаю часто — хотілось би розповісти якусь цікаву історію, гарно усе оформити. На початку творчості ми з другом спільно записували альбом, але там усе було жахливо, якщо чесно. Тоді в мене був журливий період, і вийшло щось більш-менш зв’язане стилем, але не було можливості записати усе якісно.

Якщо чесно, мені здається, що у плані приходу нової аудиторії повноформатний альбом для мене буде менш ефективним. Я помітив, що навіть коли випускаєш мініальбом, то в мене середньостатистичний слухач зазвичай слухає тільки перші два треки, а решта губиться.

drimandr є частиною нової української DIY-сцени, коли артист робить усе сам, і переважно не виходить з онлайну. Водночас існує й «класична» тактика — залучити до роботи над релізом команду з музикантів, звукорежисера, художника, пізніше поїхати в концертний тур на підтримку того, що випустив. Чому молоді артисти все більше обирають перше?

Мені здається, що при першому варіанті усе більше залежить від обставин, а не від бажання артиста. В українськомовній музиці не так багато грошей, відповідно важко найняти хорошого продюсера, музикантів. Тому й розвивається DIY-культура, частиною якої наразі я є.

Підходи, які ти описав, я б порівняв із промисловістю та мануфактурою. Наприклад, на промисловому заводі кожна людина перебуває на окремій посаді, чітко відповідаючи за свої дії. Результат виходить якісним, але він є частиною конвеєра. Водночас продукт, який робиться кимось на мануфактурі самотужки, є більш справжнім і щирим.

У місті Долина, де ти зараз проживаєш, є обставини для офлайн-творчості? Репетиційні бази, концертні майданчики?

Єдиною репетиційкою, про яку я знаю, є особисте приміщення одного гурту, де грає лише він. З концертних майданчиків — кілька клубів і Будинок техніки. Але останнє — це такий актовий зал, де купа крісел. Там складно організувати щось.

Я намагався записатися тут на уроки вокалу, але викладачка мені відмовила, бо я занадто дорослий і не дівчина. Вона спеціалізується тільки на дитячому і жіночому вокалі.

Не впевнений, що й пристойна аудиторія у нас знайдеться, бо Долина — це конвеєр студентів, які випускаються зі школи та одразу їдуть вчитися у більше місто. З потенційних слухачів лишаються хіба що школярі.

А як місто загалом впливає на твої треки?

Долина — як море в штиль. Приїжджаєш зі Львова, і відчуваєш себе дуже дивним, бо люди тут ходять повільно, як равлики, а ти постійно кудись поспішаєш. До речі, швидким кроком можна пройти місто орієнтовно за десять хвилин.

Ще можна порівняти місто із акваріумом. З одного боку, тут все рідне й спокійне, а з іншого — закрите й герметичне. До того ж тут дуже цікаве поєднання гірської місцевості з радянською архітектурою. Може це і найбільше впливає на творчість, бо я використовую багато пейзажної лірики.

Долина — як море в штиль. Приїжджаєш зі Львова, і відчуваєш себе дуже дивним, бо люди тут ходять повільно, як равлики, а ти постійно кудись поспішаєш.

Якщо Паліндром, наприклад, дуже львівський виконавець, який оспівує естетику спальних районів, то чи є у тебе конкретна «долинська» естетика у творчості?

Навіть назва «Долина» спонукає до метафор, які я інколи використовую у текстах пісень. Часто це така нижня, початкова точка, з якої ти починаєш кудись іти — як початок, і водночас кінець. Такий образ я використав у деяких нових невипущених треках. Сірі долинські будинки теж «присутні» у творчості. І долинський морозивний завод — дуже ностальгійне місце.

Тебе зараховують до української думервейв-сцени. Як ставишся до такої «етикетки»?

Думервейв — це логічний наслідок того, що нас оточує, особливо останні кілька років в Україні. Це хороший спосіб просублімувати для виконавця і провідчувати — для слухача. Однак особисто я ніколи не обмежував себе жанрами, і від думервейву в мене, мабуть, лише відголоски. Мені здається, що відносно моєї творчості це зовнішня конструкція, бо коли тебе зараховують до чогось одного, це знецінює все інше, що ти робив.

— Якби ти виходив на одиночний пікет, що б написав на своєму плакаті?

«Люби себе». Без любові до себе складно добре ставитися до інших. Уся ненависть зазвичай базується на тому, що ти бачиш щось погане у собі, і потім проєктуєш це на інших. Для того, щоб полюбити людей, спочатку полюби себе. Побажав би цього всім і собі, насамперед.

«Люби себе». Без любові до себе складно добре ставитися до інших.

Чи комфортно тобі розкриватися перед людьми? Скільки часу має пройти для того, щоб хтось став для тебе близьким другом?

Можу й за годину відчути себе комфортно й весело з людиною, ніби все життя з нею дружив. Якщо наші синусоїди в мозку синхронізувалися, і ми на одній хвилі, то все  дуже швидко відбувається. Взагалі я, як Львів — відкритий для світу.

— Чому в інтерв’ю, які ти даєш, ти так мало розповідаєш про особисте?

Бо мало питають. Зазвичай це дуже загальні питання: «Розкажи про себе?». Я живу вже 25 років, і не буду ж розповідати усю свою біографію.

Складалося враження, що ти — суперінтроверт, який не бажає ділитися приватним.

Ні, насправді я звичайна людина, якій трохи некомфортно у незнайомій компанії, але серед друзів швидко розкриваюся.

— У тебе є конкретний позитивний спогад, який ти запам’ятаєш на все життя?

Так, я часто повертаюся до нього подумки. Десь у 2019 році я приїхав влітку до села на кілька днів, і, прокинувшись зранку на другий чи третій день, відчув приємну порожнечу всередині. В сільській хаті було прохолодно, а мені — «наповнено».

Ти більше мрійник, ніж раціоналіст?

 Я – клятий мрійник-раціоналіст.

Є щось таке, що ти хотів би забути й більше ніколи не згадувати? Як першу сирену під час війни, тощо.

У мене колись був депресивний рік, який я б не згадував. У той час вийшов мініальбом «Самота», який є тільки на SoundCloud. Є ще трек «Тиша» з того часу, де навіть по моєму вокалу чути, як мені погано. На жаль, інколи мені здається, що цього не забудеш.

Твоє дитинство припало на нульові. Якою є їхня естетика для тебе?

Якщо у плані кольорів, то щось таке дуже кислотне. Ніби люди тільки вийшли з сірого Радянського Союзу, і хотіли все робити максимально яскравим.

Наприклад, помаранчевий шарф «Ющенко – так!»?

Саме так! І дизайн каналу QTV, до речі, теж був помаранчевим. У моєму сприйнятті нульові — як максималістичний період в житті юнака, коли ти шукаєш край своїх можливостей, і тобі здається, ніби ти можеш все. 

Можна згадати телешоу нульових, все було таке по-класному всрате. Або піастри у сухариках, які можна було обміняти на більше пачок. Ми з друзями колись так із однієї пачки отримали шість, бо нам постійно траплялися ці піратські монетки всередині.

— Як думаєш, буде згодом бум ностальгії по музиці 2000-х?

Хотілось би, щоб в українській музиці було більше виконавців, які надихалися би тим періодом. Бо у нас дуже слабка спадковість поколінь — не так, як в США, де одні жанри випливають з інших, нові артисти надихаються старими. 

У нас же натхнення завжди йшло або від Заходу, або від російської музики, українці мало цікавилися своїми попередниками. Треба щось таке замутити, бо вже час.

Яким, на твою думку, є покоління українських зумерів? Чим ми відрізняємося від наших батьків?

Мало хто йде тією ж дорогою, що й батьки. Крім того, наше покоління весь час кудись поспішає, складно довго над чимось всидіти.

Моя творчість теж може бути прямим наслідком зумерства й кліпової свідомості, бо все залежить від аудиторії. Люди відвикли від п’ятихвилинних рок-балад, а виконавцю набагато легше зробити щось насичене, що втиснеться у дві хвилини. Навіщо робити довше, якщо трек слухатимуть максимум п’ятнадцять секунд у TikTok?


Автор фото: Павло Яремак

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про Стаса Корольова — про розпад YUKO, співзалежні відносини, психотерапію та шлях артиста. Велике інтерв’ю.