Інтерв'ю

«Я — клятий мрійник-раціоналіст»: інтерв‘ю з drimandr — новим героєм української DIY-сцени

Макс Чухліб

drimandr — це 25-річний Сашко Злотніцький з містечка Долина на Прикарпатті, що поступово стає новим героєм української лоуфай-сцени. Над своїми треками він працює самостійно: пише й зводить музику, малює обкладинки для треків, розповсюджує їх у соцмережах (як справжній зумер, не має Facebook-сторінки) та близько спілкується зі слухачами у своєму Telegram-каналі. Крім того, основною платформою для нього є TikTok, бо вихід композиції без релізу у цій соцмережі відбувається непомітно.

Маючи віртуальний підхід до творчості, drimandr помітний на українській DIY-сцені, і схоже, що він має потенціал згодом стати одним із голосів покоління українських зумерів. Він резонує з ними своєю теплою і щирою музикою, в яку хочеться закутатися у найхолодніші часи й згадувати романтику безтурботних вечорів, коли сидів із друзями на сходах школи, потягуючи Revo й зітхаючи через розбите першим коханням серце.

До нехитрих бітів, написаних у програмі Fruity Loops, хлопець найчастіше додає акустичну гітару та меланхолійний спів, часом бавиться із альтернативою і речитативом. Найвлучніший опис творчості Сашка — це «душевний бедрум-емо-треп», хоч інколи Дрімандра зараховують до українського музичного думерства.

Він майже не виступає і ніколи не розповідає про себе багато. Тож ми зв’язалися з Сашком, щоб поговорити про його віртуальний підхід до музики, вплив рідної Долини (Івано-Франківська область) на творчість, український думервейв, дитинство під час нульових та аудиторію зумерів.

— З 2019 року ти записав шість мініальбомів і більше десятка синглів, випустив безліч колаборацій, одна з останніх — із Курганом. Не було думок записати сольний повноцінний альбом?

Раніше я менш серйозно сприймав процес написання і випуску музики. Я не планував релізів: якщо щось писалося, то просто заливав це у Telegram-канал, YouTube чи на SoundCloud, робив мінімальний візуальний супровід. Було багато різних за стилем демок, і мені стало шкода матеріалу, який залишався «у шухляді» — тож я почав масово випускати ці треки.

Про повноформатний реліз думаю часто — хотілось би розповісти якусь цікаву історію, гарно усе оформити. На початку творчості ми з другом спільно записували альбом, але там усе було жахливо, якщо чесно. Тоді в мене був журливий період, і вийшло щось більш-менш зв’язане стилем, але не було можливості записати усе якісно.

Якщо чесно, мені здається, що у плані приходу нової аудиторії повноформатний альбом для мене буде менш ефективним. Я помітив, що навіть коли випускаєш мініальбом, то в мене середньостатистичний слухач зазвичай слухає тільки перші два треки, а решта губиться.

— drimandr є частиною нової української DIY-сцени, коли артист робить усе сам, і переважно не виходить з онлайну. Водночас існує й «класична» тактика — залучити до роботи над релізом команду з музикантів, звукорежисера, художника, пізніше поїхати в концертний тур на підтримку того, що випустив. Чому молоді артисти все більше обирають перше?

Мені здається, що при першому варіанті усе більше залежить від обставин, а не від бажання артиста. В українськомовній музиці не так багато грошей, відповідно важко найняти хорошого продюсера, музикантів. Тому й розвивається DIY-культура, частиною якої наразі я є.

Підходи, які ти описав, я б порівняв із промисловістю та мануфактурою. Наприклад, на промисловому заводі кожна людина перебуває на окремій посаді, чітко відповідаючи за свої дії. Результат виходить якісним, але він є частиною конвеєра. Водночас продукт, який робиться кимось на мануфактурі самотужки, є більш справжнім і щирим.

— У місті Долина, де ти зараз проживаєш, є обставини для офлайн-творчості? Репетиційні бази, концертні майданчики?

Єдиною репетиційкою, про яку я знаю, є особисте приміщення одного гурту, де грає лише він. З концертних майданчиків — кілька клубів і Будинок техніки. Але останнє — це такий актовий зал, де купа крісел. Там складно організувати щось.

Я намагався записатися тут на уроки вокалу, але викладачка мені відмовила, бо я занадто дорослий і не дівчина. Вона спеціалізується тільки на дитячому і жіночому вокалі.

Не впевнений, що й пристойна аудиторія у нас знайдеться, бо Долина — це конвеєр студентів, які випускаються зі школи та одразу їдуть вчитися у більше місто. З потенційних слухачів лишаються хіба що школярі.

— А як місто загалом впливає на твої треки?

Долина — як море в штиль. Приїжджаєш зі Львова, і відчуваєш себе дуже дивним, бо люди тут ходять повільно, як равлики, а ти постійно кудись поспішаєш. До речі, швидким кроком можна пройти місто орієнтовно за десять хвилин.

Ще можна порівняти місто із акваріумом. З одного боку, тут все рідне й спокійне, а з іншого — закрите й герметичне. До того ж тут дуже цікаве поєднання гірської місцевості з радянською архітектурою. Може це і найбільше впливає на творчість, бо я використовую багато пейзажної лірики.

Долина — як море в штиль. Приїжджаєш зі Львова, і відчуваєш себе дуже дивним, бо люди тут ходять повільно, як равлики, а ти постійно кудись поспішаєш.

— Якщо Паліндром, наприклад, дуже львівський виконавець, який оспівує естетику спальних районів, то чи є у тебе конкретна «долинська» естетика у творчості?

Навіть назва «Долина» спонукає до метафор, які я інколи використовую у текстах пісень. Часто це така нижня, початкова точка, з якої ти починаєш кудись іти — як початок, і водночас кінець. Такий образ я використав у деяких нових невипущених треках. Сірі долинські будинки теж «присутні» у творчості. І долинський морозивний завод — дуже ностальгійне місце.

— Тебе зараховують до української думервейв-сцени. Як ставишся до такої «етикетки»?

Думервейв — це логічний наслідок того, що нас оточує, особливо останні кілька років в Україні. Це хороший спосіб просублімувати для виконавця і провідчувати — для слухача. Однак особисто я ніколи не обмежував себе жанрами, і від думервейву в мене, мабуть, лише відголоски. Мені здається, що відносно моєї творчості це зовнішня конструкція, бо коли тебе зараховують до чогось одного, це знецінює все інше, що ти робив.

— Якби ти виходив на одиночний пікет, що б написав на своєму плакаті?

«Люби себе». Без любові до себе складно добре ставитися до інших. Уся ненависть зазвичай базується на тому, що ти бачиш щось погане у собі, і потім проєктуєш це на інших. Для того, щоб полюбити людей, спочатку полюби себе. Побажав би цього всім і собі, насамперед.

«Люби себе». Без любові до себе складно добре ставитися до інших.

— Чи комфортно тобі розкриватися перед людьми? Скільки часу має пройти для того, щоб хтось став для тебе близьким другом?

Можу й за годину відчути себе комфортно й весело з людиною, ніби все життя з нею дружив. Якщо наші синусоїди в мозку синхронізувалися, і ми на одній хвилі, то все  дуже швидко відбувається. Взагалі я, як Львів — відкритий для світу.

— Чому в інтерв’ю, які ти даєш, ти так мало розповідаєш про особисте?

Бо мало питають. Зазвичай це дуже загальні питання: «Розкажи про себе?». Я живу вже 25 років, і не буду ж розповідати усю свою біографію.

— Складалося враження, що ти — суперінтроверт, який не бажає ділитися приватним.

Ні, насправді я звичайна людина, якій трохи некомфортно у незнайомій компанії, але серед друзів швидко розкриваюся.

— У тебе є конкретний позитивний спогад, який ти запам’ятаєш на все життя?

Так, я часто повертаюся до нього подумки. Десь у 2019 році я приїхав влітку до села на кілька днів, і, прокинувшись зранку на другий чи третій день, відчув приємну порожнечу всередині. В сільській хаті було прохолодно, а мені — «наповнено».

— Ти більше мрійник, ніж раціоналіст?

 Я – клятий мрійник-раціоналіст.

— Є щось таке, що ти хотів би забути й більше ніколи не згадувати? Як першу сирену під час війни, тощо.

У мене колись був депресивний рік, який я б не згадував. У той час вийшов мініальбом «Самота», який є тільки на SoundCloud. Є ще трек «Тиша» з того часу, де навіть по моєму вокалу чути, як мені погано. На жаль, інколи мені здається, що цього не забудеш.

— Твоє дитинство припало на нульові. Якою є їхня естетика для тебе?

Якщо у плані кольорів, то щось таке дуже кислотне. Ніби люди тільки вийшли з сірого Радянського Союзу, і хотіли все робити максимально яскравим.

— Наприклад, помаранчевий шарф «Ющенко – так!»?

Саме так! І дизайн каналу QTV, до речі, теж був помаранчевим. У моєму сприйнятті нульові — як максималістичний період в житті юнака, коли ти шукаєш край своїх можливостей, і тобі здається, ніби ти можеш все. 

Можна згадати телешоу нульових, все було таке по-класному всрате. Або піастри у сухариках, які можна було обміняти на більше пачок. Ми з друзями колись так із однієї пачки отримали шість, бо нам постійно траплялися ці піратські монетки всередині.

— Як думаєш, буде згодом бум ностальгії по музиці 2000-х?

Хотілось би, щоб в українській музиці було більше виконавців, які надихалися би тим періодом. Бо у нас дуже слабка спадковість поколінь — не так, як в США, де одні жанри випливають з інших, нові артисти надихаються старими. 

У нас же натхнення завжди йшло або від Заходу, або від російської музики, українці мало цікавилися своїми попередниками. Треба щось таке замутити, бо вже час.

— Яким, на твою думку, є покоління українських зумерів? Чим ми відрізняємося від наших батьків?

Мало хто йде тією ж дорогою, що й батьки. Крім того, наше покоління весь час кудись поспішає, складно довго над чимось всидіти.

Моя творчість теж може бути прямим наслідком зумерства й кліпової свідомості, бо все залежить від аудиторії. Люди відвикли від п’ятихвилинних рок-балад, а виконавцю набагато легше зробити щось насичене, що втиснеться у дві хвилини. Навіщо робити довше, якщо трек слухатимуть максимум п’ятнадцять секунд у TikTok?


Автор фото: Павло Яремак

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про Стаса Корольова — про розпад YUKO, співзалежні відносини, психотерапію та шлях артиста. Велике інтерв’ю.