Disappeared Completely — про визнання за кордоном і цінність українського слухача. Інтервʼю

Віталій: Проєкт задумувався як «українська музика для світу». Нас часто журналісти запитують: «Для кого ви це робите?» Для всіх, але насамперед для себе. Мені здається, якби артисти з таким підходом робили музику, вона би звучала зовсім інакше. Коли ми в 2017 році випустили альбом, записаний на телефон, ми не писали жодному лейблу — вони це робили за нас. Так ми підписалися на європейський лейбл La Belle Musique.

Коли ми почали співпрацювати з європейськими організаціями в 2016–2017 роках, ми побачили, що до українців у професійному плані зовсім інше ставлення — як до другосортної країни. Європейці не вірили, що українці взагалі здатні робити «західну» музику. Нас це зачепило, тому ми хотіли довести, що українська музика може бути конкурентною у світовому контексті. Ми можемо робити музику не гірше за Radiohead, Foals чи The xx, з якими нас раніше часто порівнювали. Українці можуть робити таку ж музику, не маючи при цьому таких великих можливостей: тобто сидячи з телефоном, граючись на ноутбуці — і все одно потрапляти у світові чарти. 

Коли ми захотіли показати себе й Україні, ми стикнулися з нерозумінням людей: а навіщо ми тут? Ми хочемо це виправити і розказати всім, що наша музика може існувати як в українському контексті, так і в зарубіжному. Нас завжди сприймають як новеньких, але ми існуємо вже вісім років. Наступне питання, яке нам також часто задають: «Чому ви не співаєте українською?» Є таке? (сміється)

Віталій: Ми настільки далеко зайшли в тому, з чого починали, що вже просто не можемо відвернутися від цього. Недавно ми потрапили в плейліст світового року від Spotify All New Rock з треком Personal 2. Якщо мені не зраджує пам’ять, я не бачив там жодного українського артиста. Якби ми відмовились від англійської, то не потрапили б у такі плейлісти. Це мовний барʼєр. Для того, щоб українська мова звучала в світовому контексті, потрібно умовно виграти «Євробачення». Я наразі не бачу нас його учасниками, тим більше виграшними.

Ми були в Австрії на шоукейсі, де музичні продюсери з Британії, Австрії, Франції мали прожарювати треки різних виконавців. Але ми були, напевно, єдиними, кого вони не прожарили в той день. Нам сказали: «Ми б ніколи не подумали, що Україна може так звучати». Вони знають Джамалу, Kalush Orchestra, Go_A — але це все учасники «Євробачення».

Немає українського гурту, який обходив цей шлях (це якщо говорити про інді-музику, бо важка музика — зовсім інша тема). Якщо почнемо зараз співати українською, ми перекреслимо весь наш успіх. Можливо, треба було раніше це робити. Мені хочеться, щоб у світі знали, що українці — це не обовʼязково екзотична музика типу Kalush Orchestra чи «ДахаБраха».

У нас так багато прослуховувань, тому що люди повертаються до цієї музики. Але в чомусь ми все ж програли, бо зосередилися на музиці, але не на піарі. Ми не звертали увагу на те, що концертна і стримінгова діяльності — зовсім різні речі. Треба просувати свою медійність, щоб бути в контексті.

Це помилкове враження, що люди одразу сприймуть хорошу музику. Ми випустили пісню It’s In Your Eyes, яку проігнорували абсолютно всі українські медіа, окрім Bezodnya Music. Вона абсолютно нікому не була потрібна, а потім діджей Monolink зіграв її на своєму сеті — і понеслося.

Але якщо ти один раз потрапив у медіа, це ще нічого не означає. Раніше ми ображались на музичні видання (і на СЛУХ теж), що про нас не пишуть. Але в 2022 році до мене прийшло усвідомлення, що треба зробити так, аби вони це прочитали. Це перевернуло мій світогляд.

Ми почали співати англійською, коли всюди була російськомовна музика. Я не хотів співати російською, а українською обмежувати себе не хотів, тому що розумів, що якщо почну, то тільки тут і закінчу. А так можна спробувати підкорювати світ.

Христина: Ми, по-перше, поважаємо українську мову, по-друге, українських слухачів. Вони для нас найдорожчі.

Марина: Цікаво, що українці слухають англійську музику, умовно Дуа Ліпу чи Imagine Dragons, які в нас дуже популярні. Але якщо це англомовна музика, яку роблять українці, то це сприймається інакше. Хочеться зламати цей стереотип. Бо український слухач нам дуже цінний. Ми живемо тут.

Віталій: Ось чому ми зараз альбом Pretty Average випустили на українському лейблі kontrabass. Нам важливий український слухач. Навіть сприймається по-іншому, коли пишуть компліменти: коли з Європи — сприймаєш як даність, але від українців таке почути — це інші відчуття.

Христина: Раніше кожен другий мав сказати, що ми українські The xx.

Марина: Я взагалі не чую цього. Коли слухаєш музику, у тебе неусвідомлено виринають у голові порівняння. Але щоб порівнювати нас із кимось зараз, особливо на новому альбомі? Ніхто не спадає на думку.

Віталій: Раніше мене це бісило. Але я зрозумів, що це найлегший спосіб дати характеристику музиці. І все змінюється. Люди, яким ми кидали альбом до виходу, казали, що це щось новеньке, але в стилі Disappeared Completely. Кожен великий світовий гурт проходив через те, що їх з кимось порівнювали. І тільки тоді, коли вони зробили 4–5-ий альбом, вивели свій почерк в абсолют, люди почали розуміти, що це щось цілісне. І якщо нас будуть порівнювати з Radiohead, то, вибачте, це класно.

Віталій: Нас облизували європейські лейбли, через що у нас зʼявилася самовпевненість. Потім був шалений спад, і ми думали, що це кінець. Зараз ми розуміємо що потрібно просто робити. Сьогодні ти думаєш, що проєкту кінець, а завтра вистрілює трек на три мільйони прослуховувань. Інді-музика несумісна, наприклад, із сімейним життям, іпотеками, кредитами. Зараз ми відчуваємо самовідданість своїй справі.

Інді-артисти чекають, поки настане кінець, закінчаться фінанси, і не думають, як влаштувати життя так, щоб можна було все встигнути. Для нас було величезним пріоритетом не померти з голоду, при тому зберегти вільний час і все одно працювати над музикою. Якщо віддаватися цьому повністю, можна перетворити це на фултайм.

Марина: У нас є спеціальний список гуртів, які починали разом із нами чи зʼявилися трохи пізніше. Дивимося, скільки з них дожило до цього часу. Деякі гурти, які зʼявилися 2–3 роки тому, вже розвалюються. Треба бути терплячими.

Віталій: Тріснути хочеться не через те, що ми різні, а через те, що ми однаково вперті. 

Марина: Так буває, коли проводиш багато часу на репетиціях. Після сварок нам треба охолонути, погуляти, і тільки тоді ми продовжуємо працювати. Ми могли посваритися максимум на день. І це було не через музику, а від втоми чи власних загонів.

Христина: Треба розуміти, що в кожного свої особливості. Коли краще не чіпати, коли краще поговорити. Зручніше вирішувати конфлікти, коли ви притерлися.

Віталій: Ми зрозуміли, що хочемо класні концерти. Після великого концерту на «Лесі Квартиринці» нам почали казати, що ми звучимо краще наживо, ніж на записі. І це був знак робити концертно-орієнтовану музику. Pretty Average — квінтесенція цього бажання: це голосно, сміливо, агресивно.

Для нас емоційне забарвлення — найвищий пріоритет. Якщо пісня тебе не щемить по сердечку — це погана пісня. Якщо пісня не підійде під саундтрек фільму чи моменту в серіалі — це погана пісня. Для нас було важливо зберегти музичність навіть у шумі. 

Вперше за всю історію гурту ми, працюючи над цим альбомом, відчули себе мікро-рок-зірками. Чи хочеться весь час так жити? Ні. Нам сподобалося, але продовжувати не будемо, хоча в альбомі Pretty Average це відчувається. Наприклад, фокус-трек Shit is Crazy був записаний одним тейком. Ми були, по-чесному, бухі. Бас-гітара, гітара, вокал, слова, мотивчик — це все прийшло в голову за один вечір.

Віталій: Цього разу ми надихались реальним життям, бо воно нагадувало фільм через війну й обстріли. Коли ти зранку не можеш поїхати на студію, тому що бачиш, як ракети літають. Потім їдеш на студію, працюєш, а ввечері не можеш поїхати додому, тому що електрики немає, метро навіть не їде. Я перестав бути кінолюбителем і дивлюся на фільми як на другосортну річ, що не дотягує до реальності.

Марина: На Personal 1 я розказала про свою хворобу. В 2020 році у мене знайшли рак. Я лікувала його пів року, вилікувалась, зараз усе добре. Ця пісня — про складність переживання цієї хвороби, коли люди навколо не знають, як із тобою поводитися і ти залишаєшся на самоті.

Віталій: Коли ми працювали над альбомом, ці відголоски минулого з раком добре відчувалися. Виявилось, що всі друзі кинули Марину, коли вона захворіла. І через це в неї зʼявилась недовіра до людей. Це треба було пропрацьовувати. Тому Personal 1 побудована так, що є частина з перспективи Марини та з моєї. Зі свого боку, я кажу, що мені хотілося вилікувати не тільки тіло, а і душу.

Якщо говорити про мій особистий трек Personal 2, то суть у тому, що коли є життєва проблема, яка мучить зсередини, то ти намагаєшся від неї відвернутися. Але це не так працює. Треба, щоб люди розуміли — і я сам для себе це співаю, — що не треба відвертатися від цього, просто прийняти.

Віталій: Це наче й комплімент, але такий дивний. Коли в 2017 році тільки перші треки виходили, ми отримували в особисті повідомлення: «Я вчора займався сексом під вашу музику. Дуже дякую». З одного боку, це прикольно. А з іншого, у мене трошки кринжові відчуття, бо я не знаю, чи це класно, чи погано. Але пишуть — то нехай пишуть. Я що, їм можу заборонити займатися сексом?

Марина: Для кожного дня. Під усе підходить: коли я сумна, радісна, збуджена чи, навпаки, пригнічена. Можна і поплакати, і потанцювати, бо вона різноманітна і різнобарвна.

Віталій: Я згоден, що це музика на кожен день. Люди можуть вибрати абсолютно все. Можуть і сексом позайматися.

Марина: Це було під час концерту в Дніпрі у 2021 році. У нас було багато часу перед виходом і ми намагалися якось згаяти час. У гримерній ми поставили пляшку вина на стіл, одну склянку, зібрали серветки в кульки і встановили правило: хто попаде в стакан серветкою, тому наллють. І в мене не виходило. Всі вже пʼють по третьому колу, а я досі твереза. Тому я випила два келиха підряд, щоб усіх догнати. Я злилася, але це був класний момент єднання.

Віталій: Мій найсильніший спогад — це наша друга поїздка з гуртом, теж у Дніпро. Мені запамʼяталось, як ми комунікували в потягу, бо відчулося, що це вже рідні люди, які з тобою їдуть. Якщо в нашій першій поїздці в Будапешт ми ще притирались у побутових умовах, то в наступних ми наче в одній родині всі побували. І це для мене залишається таким хорошим спогадом, відправною точкою.

Христина: Для мене — це наше новосілля на студії. Це була відправна точка, етап, коли розумієш, що тепер усе серйозно: у нас є своє місце. Тут нічого не було: білі стіни і все. Хтось привіз стіл, хтось поличку, і так крихта за крихтою ми збирали це місце. І в перший день, коли до нас прийшли друзі, було так душевно. Це стало початком нового етапу.

Марина: У вас такі класні спогади, а в мене про гру на алкоголь.

Марина: Після інтенсивної роботи над альбомом — я тоді майже не слухаю музику. Не сприймаю її. 

Христина: Всім хочеться інколи взяти перерву. Для того, щоб результативно працювати, треба добре відпочивати. 

Марина: У нас один день буде продуктивним, можемо зробити демку, наступні три — проведемо в розмовах.

Віталій: Ми не з тих гуртів, які випускають кожен місяць музику. Важливо не перетворювати все у конвеєр, інакше якість музики падатиме. Коли ми бачили, що робота не йшла, то просто тусили, дивились фільми, бухали, насолоджувались усім, чим можна в період блекаутів.

Це, до речі, пришвидшило всі процеси, на які ми не наважувалися. Навіть на таку музику — жорсткішу, правдивішу, шумну. Коли усвідомлюєш, що завтра може вибухнути величезна бомба, то починаєш розуміти, що настав час щось змінити.

11 листопада Disappeared Completely презентують альбом Pretty Average в рамках великої події «СЛУХ: Наживо». Унікальна можливість вперше почути живе виконання нового матеріалу — чекаємо вас у київському Bel Etage. У лайнапі також Blooms Corda i Renie Cares.