Інтерв'ю

CHEEV — про Білорусь, цензуру культури та кар’єру в Україні. Інтерв’ю

12 Гру 2023

Владислав Чижиков народився у Білорусі, у меметичному місті Бобруйськ. Із дитинства мріяв співати, і життя занесло його спочатку до барів, де співав кавери, а потім — на білоруський проєкт «Академія талантів». Влада почали впізнавати зокрема після участі у білоруському нацвідборі на «Євробачення» 2016 року, однак далі кар’єра призупинилася.

CHEEV почав записувати кавери українських пісень і знайшов поціновувачів свого таланту в Україні. У 2021 році він випускає дебютний альбом Drama і переїжджає до Києва. А 17 листопада 2023 співак випустив другий альбом Noir.

Ми поспілкувалися з Владом про його шлях до сцени, різницю між шоубізнесами Білорусі, України та росії та любов до української музики. А також про те, як «заглохла» музична культура в його рідній країні.

Ти з міста Бобруйськ, про яке в 2000-х було багато мемів. Ніби це останнє місце, куди хочеться потрапити та куди посилають найгірших людей планети. Наскільки це співвідноситься з реальністю?

Це звичайне місто, немаленьке, там проживає понад 200 000 людей. Звісно, там є і великі заводи. Я давно там уже не був.

Коли та чому ти переїхав з Бобруйська до Мінська?

17 років я жив у Бобруйську. Я все життя знав, що співатиму, тому в 15 років вирішив вступити до Білоруського державного університету культури та мистецтв у Мінську. Але за тиждень до вступу передумав.

Мені розповідали, що університет культури нічого не дасть, що я просто буду викладачем вокалу, а я цього не хотів. Варіантів було небагато: журналістика або філологія. У мене не було ніяких публікацій у журналах, тому я спонтанно пішов на філологію.

Почав вчитись і паралельно співати в мінських ресторанах, лаунж-барах, на весіллях. На другому курсі захотів розвиватись далі. Тоді на білоруському телебаченні був проєкт «Академія талантів» — щось середнє між «Фабрикою зірок» і «Голосом країни». І я виграв. Мені написали класну пісню, яку крутили по радіо і на телебаченні. Мене почали впізнавати. Але потрібен був ще матеріал. Музикантів і грошей на це не було.

Що тобі дала «Академія талантів»?

Переможця собі «забирав» продюсер. Потім у продюсера почалися проблеми зі здоров’ям, та й він не сильно був у мені зацікавлений — так нічого й не сталося. Я не знав, що робити. Тому я знайшов музикантів для свого кавер-бенду.

Коли ти написав першу пісню? Чим надихався, що слухав?

Я ще в дитинстві малював, танцював, а співати почав у шість років. У мене був старенький касетний магнітофон, на який я записував вокал і під який потім підбирав мелодію на клавішах. Першу пісню я теж написав у шість років: про картоплю і те, як вона цвіте.

У той час ніде було брати музику. Я купував касети, збірки пісень на вокзалі, а там була лише російська попса. Ще вдома були касети тата: Modern Talking, Pet Shop Boys, C. C. Catch. Але я це не слухав, не подобалось.

Розкажи більше про бари, в яких ти виступав. Що це тобі дало?

Треба було десь брати гроші. І це був класний досвід роботи з публікою. У мене з дитинства був страх сцени. Я в житті дуже мовчазний, і соромився раніше на сцені щось навіть казати. Цьому я навчився саме в барах.

Звісно, перші виступи були жахливі. Підготовка тривала пів дня, тексти забувались. Прикол цих барів у тому, що ти виходиш о першій ночі, і нікому ти не потрібний. Траплялись місця, де все було забито, ти закінчуєш співати, а ніхто не аплодує. До цього звикаєш, і до себе стаєш менш прискіпливим.

Як ти зрозумів, що таке життя вже не для тебе?

Я кайфував перші три роки, тому що набирався досвіду. Єдине, що мене бентежило — я співаю не свої пісні. І мені не подобалось ставлення публіки. Я мріяв зробити концерт, куди люди прийдуть послухати саме мої пісні.

Якою була білоруська музика? Що з нею відбувалося у 2000-х?

Схожа історія була з Україною: у нас ввели квоти на радіо. У 2004 році було 25% музики білоруських виконавців, потім підняли до 75%. З одного боку, це дало впізнаваність артистам. Але зʼявилось багато шлаку, адже неможливо знайти у відносно маленькій країні стільки якісної музики, щоб заповнити ефір.

У 2010-х все пішло вниз через появу інтернету і вплив російської музики. Одиниці пробивались, і то через росію. Але цікаві виконавці все ж зʼявлялись. Я дуже люблю Naviband: вони не йшли через росію, і співали не тільки російською, але й білоруською.

Найгіршою за якістю у білоруському сегменті була саме попмузика, з нею чомусь не щастило. Так, деякі вистрілювали: ЛСП, Тіма Білоруських, Макс Корж, хоча це й не зовсім попмузика. Але вони пробивались через російські лейбли. Напевно, це через те, що в Білорусі шоубізнесу немає.

Коли я опинився в Україні, то зміг порівняти. Наші найвідоміші виконавці мають небагато виступів, гонорари в них маленькі. Іноді є відчуття, що всі, хто займаються музикою в Білорусі, роблять це для душі. І це не погано, але на цьому нічого не заробиш.

Чому білоруська музична культура заглохла?

Творчість і цензура несумісні. Щоб підтвердити виступ артистів, треба було отримати дозвіл у Міністерстві культури. Щоб поставити пісню на радіо — дозвіл Міністерства. Цензура ніколи не сприятиме розвитку творчості. Після 2010 року була перша хвиля цензури, а після 2020-го все стало ще гірше.

Чому весела попмузика у Білорусі не приживається, а альтернативні жанри процвітають?

Для цих жанрів немає цензури. Попмузика завжди повʼязана з радіо, телебаченням, а вони повʼязані з державою.

У росії були регіональні представництва музичних лейблів-гігантів (Warner Music, Universal Music, Sony Music), через що було більше можливостей. Невже ти не думав про те, щоб пробиватися у москві, де більше шансів здобути популярність і гроші?

Мені тоді було 19–20 років, я навіть не думав про гроші. Я просто пишу і співаю свої пісні, мені багато не потрібно. Зараз розумію, що моя музика була б у росії непопулярною. У них інший менталітет. Це погляд білоруса зі сторони, але українська музика для мене завжди була музикою експериментів і душі. А в російській музиці я чув тільки гроші.

Чому ти не пішов через росію до шоу-бізнесу?

Як я не любив «совєцькі» пісні, так само й не любив російську попсу. Я хотів розвиватись у Білорусі, бути класним білоруським артистом без росії. Нащо мені туди?

Після «Академії талантів» тобі дали мінімальний поштовх для творчості. Але через продюсера ти не міг його підтримувати. Що ти робив далі?

Продюсер просто не був зацікавлений у мені. Я не хотів сидіти і чекати щастя. Згадав, що раніше писав пісні, і думав у цьому далі розвиватись. Я не інструменталіст, хоча й закінчив музичну школу по класу флейти. Ми знайшлися з кавер-бендом, почали писати свою музику.

Ми стартували з білоруського Нацвідбору на «Євробачення-2016», навіть пройшли в топ-10 фіналістів. Нас почали після цього помічати. Але ми все одно продовжували грати кавери на Maroon 5, Джона Ньюмана, «Океан Ельзи».

Ти ніби взагалі не думаєш про гроші. Таке відчуття, що ти хочеш тільки віддавати. А що для тебе залишиться?

Мені подобається, що я роблю це не просто в повітря, а для когось. Я все життя шукав цей шлях, щоб в мене була можливість так робити. Я кайфую, тому що людям подобається.

Коли ти зрозумів, що потрібно рухатись далі, та переїхав до України?

У 2018 році у нас із гуртом все пішло на спад. Я вже краще навчився писати пісні, тому шукав собі аранжувальника. І щоб не зникати, записував кавери в Instagram. Перший кавер на англійську пісню непогано зайшов, записав на російську — теж. А потім я поступово почав писати пісні українською і побачив класний фідбек.

Паралельно я писав власні пісні. Написав приблизно десять штук, і одна з них була українською: коли багато співаєш каверів, краще відчуваєш себе у мові. І це була найкраща композиція — «Оберігати». Українською по-іншому звучить мелодія, я ніби свій стиль знайшов.

Я випустив пісню і побачив, що людям подобається. Записав ще одну, потім другу — так і вийшов альбом Drama. Я його робив ще в Білорусі. Дійшло до того, що я навіть на телебаченні почав виступати з українськими піснями. Вони крутились на білоруському радіо. А у 2021 році переїхав до України. І альбом випустив уже тут.

У тебе були якісь звʼязки в Україні?

Мій звʼязок полягав у тому, що я брав участь в українських телевізійних конкурсах. І звідти у мене зʼявилось трохи українських прихильників, тому на старті була хоч якась підтримка українських пісень.

Вперше я приїхав в Україну в 2009 році на міжнародний конкурс «Мистецькі барви» у Прилуках. Мені було 14–15 років — і це був перший раз, коли я виїхав за кордони Білорусі. Вдруге — в 2013 році до Львова на кастинг «X-фактора». Далеко зайшов, але мене зовсім не показали по українському телебаченню. Втретє я приїхав на «Голос країни».

Але ці конкурси — я їх ненавиджу. Я їздив, тому що треба було себе проявляти, шукав себе. Зараз я вже розумію, що там нічого не знайдеш. Я хотів допомоги, але її поза камерами не буде.

Як ти вважаєш, чи не занадто в твоєму новому альбомі Noir клішовані теми?

Я так розставив пісні, що ми починаємо наче з нуарних фільмів 1940-х, а далі все стає ще темнішим. І під кінець я додаю трохи оптимізму. Пісня «Пароль» — це поворот для мене в інший бік, це не сірі кольори, а срібні. Я захотів закінчити цей альбом тим, що все буде добре. Головне, що ми разом.

Це альбом, написаний під час війни. Зараз багато української музики, і знайти нові теми стає складніше, якщо ти пишеш у контексті цього часу. Але я не думаю, що теми клішовані. Можливо, там є літературні штампи в плані окремих фраз, але це все добре працює в контексті. Я люблю, коли історія розвивається і є драматургія.

Українська попмузика — це переважно веселі гоцалки або журба та сум із надією на краще. І твій образ ідеально вписується в цей контекст. Але в західній музиці, наприклад, є багато артистів, які не бояться співати пісні на відверті, часто сексуальні теми. Тобі не здається українська попмузика цнотливою?

Я впевнений, така музика є і в Україні. Я чув її в тому ж TikTok, але вона не заходить. Просто не час для цього. Я завжди думаю альбомами, продумую концепцію — і, може, наступну роботу я зроблю саме такою. У майбутньому таку музику слухатимуть, але зараз навряд, якщо ми говоримо про велику мейнстримну аудиторію. До нас завжди мода приходить пізніше.

Я вважаю попмузику найскладнішим жанром, тому що треба бути одночасно цікавим і всім подобатись. Це не андерграунд, коли ти можеш робити все, що хочеш, тут в тебе є межі. Ти вираховуєш по людях, що б вони хотіли почути. Тому і теми можуть бути, як у всіх. Але я намагаюсь знаходити щось цікаве, навіть у тій самій темі кохання — повороти, про які ще не говорили.

Які українські артисти тобі подобаються?

Я ріс на вашій музиці. Я завжди любив Джамалу як виконавицю та особистість. Вона для мене номер один. Раніше я обожнював пісні Monatik. Я не особливо слідкував за українським андеграундом, коли в Білорусі жив. І ми обирали з того, що виходило за межі України і що нам подобалось із цього. Я люблю будь-яку музику, навіть ту, що викликає відчуття кринжу. Тому що це емоції.

Де краще перебувати — в мирі у Білорусі чи в Україні під час війни?

У ці часи мені безпечніше і приємніше знаходитись в Україні.

Коли ти розумієш, що ти все зробив правильно і задоволений собою?

Я ніколи не буду задоволений собою. Це нескінченний пошук чогось ідеального.

Читайте та слухайте також нову підбірку української музики.