Blooms Corda — про творчі кризи і власну таємничість. Інтерв’ю з фронтменом Данилом Галиком

Ми не діємо за стандартною схемою просування. Коли хтось робить нам концерт, то каже: «Надішліть ваші фото на афішу». А я от не люблю афіші, коли це стандартне фото гурту і логотип. Люблю різні креативні рішення, заглядаю на постери закордонних виконавців, коли сам малюю — у того ж Мака Демарко завжди прикольні образи на афішах.

Ми рідко показуємо власні обличчя поза концертами, тому, можливо, нас візуально не дуже знають у мережі. Був випадок, коли в гості зайшов друг зі знайомим, який не знав, що я із Blooms Corda. Він бачить на поличці обкладинку альбому і каже: «О, Blooms Corda, класний гурт!».

Я родом із Кропивницького. У Київ переїхав навчатися на філософському факультеті у КНУ ім. Т. Шевченка — у дипломі написали «Викладач філософських наук і політолог». Уже довгий час працюю у рекламі копірайтером, заробляю цим на те, щоб мати змогу займатися музикою.

Я захоплювався «розумними книжками», коли вступав, подавав документи на журналістику й філософію. Так випало, що почав навчатися саме на філософському. Філософія, безперечно, присутня. Свого часу на мене вплинув Артур Шопенгауер і його «Світ як воля і уявлення». Також на перших курсах я упорювався по французькому екзистенціалізму, любив «Буття і ніщо» Жан-Поля Сартра.

Екзистенціалізм насправді був різним. Сартр завжди ображався, коли його звинувачували у песимізмі, у нього про це стаття «Екзистенціалізм — це гуманізм». 

А Шопенгауер був на свій час панком від філософії. Вони з Гегелем сучасники, останній за життя уже був відомим поважним дядьком, і викладав у тому самому університеті, що й Шопенгауер. Тільки коли він читав лекції, у нього були забиті аудиторії, в той час як у Шопенгауера — пусті. Тож останній підстьобував Гегеля у своїх творах. Він дуже прямо брав конкретні теми і відверто їх пояснював, на відміну від решти філософів.

Зазвичай про це не думаю, але, мабуть, відчуваю, особливо у ранніх альбомах Blooms Corda. Коли переслуховую їх, завжди помічаю, як на певне місце у ліриці впливає те, що я десь колись читав, а воно вплинуло аж за великий відрізок часу. 

Так і в музиці. У нас є пісня «Моя Каліфорнія» — знайомий сказав, що вона йому нагадує Джорджа Бенсона. Я його добре знаю, але слухав років десять тому. Тож він повпливав, але через великий проміжок часу.

У батька був дуже крутий музичний смак, він постійно десь діставав закордонні платівки. Вони з мамою зазвичай пропадали на роботі, тож слухати вініловий програвач було моєю основною розвагою. У нас були Стінґ, Deep Purple, The Beatles, альбом Thriller (1982) Майкла Джексона. Це ранні 1990-ті, час, коли мої друзі ще слухали вініли від радянської «Мелодії».

Якщо чесно, «Бременські музиканти». Це була аудіоверсія мультика, де диктор проговорював і проспівував усе, що відбувалося у кадрі. Я заслухав її до дірок у дитинстві. У психолога Еріка Берна є теорія, що на наше життя у дорослому віці впливають улюблені дитячі казки. Я замислився і зрозумів, що «Бременські музиканти» як своєрідна казка наклали свій відбиток на мій життєвий сценарій.

Мені було 13–14 років. Друг із сусіднього двору вчився грати на гітарі. Пам’ятаю перше враження, коли я побачив, як він грає на гітарі, — це була магія. Тоді я зрозумів, що музику можна не тільки слухати, а й грати самому.

Взяв гітару прабабусі, стару «Чернігівку», у якої струни були на відстані кількох сантиметрів від грифу. Важка й жахлива гітара, але поступово вчився грати. Не ходив у музичну школу, переписував по друзях акорди й табулатури.

У дворі спочатку був період Віктора Цоя, потім ми слухали The Prodigy, після цього пересіли на Led Zeppelin. У мого друга був дядько-далекобійник, і він у нього у вантажівці взяв послухати їхній альбом. Для нас це було культурним шоком — те, що така музика може існувати.

Пізніше з’явилися «Океан Ельзи», і я перший серед друзів почав їх підбирати. Це була екзотика — до цього були інші культурні пласти, а тут тобі українськомовна музика, яку можна грати під гітару.

У мене був друг, музичний діґер. Тоді не було медіа СЛУХ, куди ти міг зайти і прочитати підбірку сучасної української музики. Він шукав нову музику по знайомих і журналах. Якщо щось знаходив, ми скидувалися, купували касету, приходили до нього додому й слухали, обговорювали, аналізували. Це закарбувалося у пам’яті. Зараз ми часто споживаємо музику фоново, а тоді це було дуже круте проведення часу.

У Blooms Corda найбільше відчутний ранній Jamiroquai. На нього мене підсадив тато, що приніс додому перший альбом Emergency on Planet Earth (1993). Досі раз на рік у мене є періоди, коли я переслуховую цей та інші ранні альбоми Jamiroquai. 

Якщо ще проводити паралелі з музикою Blooms Corda, то це однозначно Supertramp. Тато фанатів від них, у нас був альбом Breakfast in America (1979). Там і саксофон, який час від часу пронизує пісні, і майже фанкові малюнки у піснях. Тільки цей гурт більше з акцентом на клавішні, а у нас акцент на гітарі.

Я намагався писати пісні ще тоді, коли тільки вчився грати на гітарі, але щось серйозне написав у 19 років. Перша закоханість, перше розбите серце, як воно зазвичай буває. У такий період ти граєш на тусовках кавери на чужі пісні й можеш без попередження зіграти свою. Якщо кажуть: «Ого, класна пісня», — то зізнаєшся, що вона твоя.

Відколи я переїхав до Києва, десь із 2007 року грав у гурті Dojo. Нас було троє, ми грали суміш інді-року з впливом фанкових мотивів, багато чого записували, але гурт не вистрілив. Ми постійно виступали, але про нас знало мало людей. Хоча тішуся, коли хтось підходить після концерту і каже: «Я знаю вас ще із Dojo». Був ще короткочасний проєкт «Мой дорогой Батист».

Blooms Corda був створений під час особистісної і творчої кризи. Я перегорів від гурту Dojo, втратив віру в себе, подумав, що, може, музика взагалі не моє. Не знав, де знайти свою справу по життю.

Головним імпульсом був політ у Грузію. Я взяв дешеві квитки, у мене аерофобія, а літак ще й почало сильно трусити. Сидів і вигадував челенджі, що якщо літак вдало сяде, то я запишу альбом акустичних пісень, ніби просто сиджу на кухні й граю пісні під гітару. Літак приземлився вдало, тому, повернувшись у Київ, я записав перший мініальбом Blooms Corda — «7 Пісень» (2014).

Тоді я не змушував себе до музики, але на цьому пофігізмі почали народжуватися пісні. Ти не тиснеш на самого себе, а просто розслабляєшся, і у тебе щось виходить у процесі.

У той період я надихався Ніком Дрейком, Елліоттом Смітом, Тімом Баклі, Бертом Яншем — я це все називаю «британським фольком». Хоча не всі вони британці, проте в них є спільний вайб, у рамках якого під камерну й суху акустику створюється геніальна музика. У мене й досі є фішечка — акустична пісня на кожному альбомі.

Альбом Monodance (2015) я намагався повністю записувати сам, запрошував лише друзів на духових музичних інструментах. У нішевих колах альбом помітили, запросили зіграти концерт, і я зрозумів, що у мене немає групи, яка би це все зіграла. Почав запитувати у друзів, хто на чому грає, так ми й зібрали гурт.

Просто був такий внутрішній настрій, захотілося зробити відмінне від попереднього альбому. Це відбувалося неусвідомлено, але пам’ятаю загальну атмосферу — у мене є друг, який працював диспетчером, але паралельно у нього, як хобі, була власна музична студія на фруктово-овочевій базі.

Незважаючи на те, що фури на території бази постійно відвантажували апельсини й мандарини, його студія була серед цього комфортною творчою келією. Щосуботи я приїжджав до нього й записував нові пісні. Таким чином, не кваплячись, записував альбом Monodance. 

Monodance для мене — «червоний альбом», бо у нього така обкладинка. А от наступний, Gigotosia (2016) — «зелений». Тож це таке собі продовження, туди ввійшли пісні з червоного альбому, які записувалися у той самий період. Можна колись зробити подвійний вініл, як Radiohead із Kid A Mnesia (гурт перевидав разом два класичних альбоми, які записувалися одночасно — ред.).

«Може» була створена і записана випадково, під час запису іншої пісні до альбому. Щось у мене тоді не йшло, я відійшов, зробив чай, взяв до рук бас-гітару, і в цьому розслабленому стані мені спав на думку основний риф із пісні. Не відходячи від цієї думки, почав одразу фіксувати і записувати. 

Буквально за годину-дві я накидав скелет пісні, так само швидко і спонтанно написавши текст. Знову так вийшло, що трек народився тільки тоді, коли я розслабився. Деякі пісні я пишу як маяки-нагадування для себе про важливі істини в житті, наче татуювання. «Може» була піснею-маяком для мене, щоб я не накручувався і насолоджувався життям. Якщо у мене знову буде період занепаду, можливо, вона допоможе.

Тішить, що я не самотній у своїх переживаннях.

Коли гурт помічають, це на певний час виводить тебе з цього стану, але потім він повертається, це наче крива лінія. Таке відбувається перед кожним новим альбомом Blooms Corda — він пишеться, ніби останній. 

Тебе накриває період своєрідної кризи: все задовбало, не знаєш, чи варто цим усім займатися, думаєш: дороблю цей альбом, хай уже буде останнім, а потім думатиму, що робити далі. Так створили вже чотири альбоми (сміється).

Чекаємо 11 листопада на теплому концерті Blooms Corda у рамках великої події «СЛУХ: Наживо». Київ, Bel Etage, у лайнапі також Renie Cares i Disappeared Completely.

Фотографії в матеріалі: Данило Привіт, Таня Горбатюк