Антон Шитель — фаталіст і композитор, який не може жити без музики

Я народився у провінційному містечку Карлівка в Полтавській області. Там була всього одна музична школа. Коли мені було років шість, ми проходили з мамою повз цю будівлю, і я запитав, що це і чи можна там навчитися грати на клавішних. Сказав, що хочу цим займатись, а через рік мене віддали на фортепіано. 

Усвідомлено займатися музикою я почав років у 15, у класі 10–11-му. Тоді ми якраз переїхали в Харків, і переді мною відкрився чудовий світ мегаполіса, де люди не дивляться на тебе з осудом за вузькі штани, і ти комфортніше себе почуваєш. 

У Харкові тоді були, на мою думку, вершки артдвіжа: «Оркестр Че», Pur:Pur, концерти Сергія Бабкіна та SunSay через день. Окрім того, до Харкова привозили цікавих артистів з-за кордону. Я ніби з річки в океан стрибнув. У мене тоді зʼявився перший гурт «ЧНЧ», у якому ми грали інді-рок. Зараз у кожного з них є свої сольні проєкти — KOMA та Pilikayu.

Щире бажання зʼявилось насправді раніше, коли я ще вчився в музичній школі. Мені захотілось співати, але розумів, що поки не можу нормально акомпанувати собі на фортепіано. Почав паралельно вчитись грати на гітарі.

Після «ЧНЧ» у Харкові я переїхав до Києва. Тут утворив дует Myopia. Паралельно ще зʼявився The Cancel Band, де ми грали інструментальний хіп-хоп.

Не можу згадати, що я тоді думав, але у мене були певні інфантильні уявлення про сцену. У такому віці ти не уявляєш клуб на 50 людей, ти уявляєш стадіони. Свідомо навряд я про це задумувався.

Із часом усе трансформувалося. Років п’ять тому я зрозумів, що мене захоплює все, що стосується музики. Наприклад, нещодавно я написав саундтрек для хореографічної вистави, весь минулий рік я писав саундтрек для серіалу від Netflix Originals. Сподіваюсь, він цього року вийде.

Останні роки я маю замовлення музики для реклами, які дозволяють мені жити тим, що я роблю комерційну музику і паралельно займаюсь творчістю. Реальність постукала мені в голову і натякнула, що треба бути гнучким музикантом і розширювати свій потенціал.

Перший мініальбом Mr. White вийшов у 2018 році — дата першого релізу є для нас точкою відліку. Я його благополучно видалив із цифрових платформ, бо зараз він мені зовсім не подобається. У мене кілька років пішло на усвідомлення, що для мене є інфантильним, що — занадто драматичним. І ці драматизм і фаталізм почали сильно бентежити всередині.

Кожен раз, коли я випускав реліз і дивився на список всього випущеного, то помічав перший EP і розумів, що не можу його більше слухати. Чого він має викликати у мене такі емоції? Я маю повне право робити з ним усе, що захочу. А для слухачів, які періодично запитують, де його знайти, — він вивантажений на Bandcamp.

Справа в тому, що нас у гурті четверо людей, двоє з яких живуть не в Києві. Барабанщик Вова Сід — у Запоріжжі, віолончеліст Артем Литовченко — у Львові, ми з басистом Сашею Мусевичем — у Києві. Я би хотів більше разом працювати. Але через те, що всіх немає поруч, в одному місті, переді мною постає вибір: або я випускаю усе, що мені приходить в голову, зараз, або підлаштовуюся.

Хочу, щоби наступний мініальбом був більше про те, що ми граємо на концертах. Люди, які на них приходять, хочуть це потім переслуховувати, але на стримінгах є здебільшого електронщина, якої ми не граємо наживо. Мені здається, що якби гіпотетично в нас зараз вийшов хітовий трек із кліпом на мільйон переглядів, то аудиторії, яка б збільшилася, було б абсолютно пофіг на мультижанровість. Те, в чому хтось бачить недолік, інші сприйняли б, як щось прикольне.

Інколи приходять ідеї в голову, через які постає вибір: або ти зараз будеш розписувати, як твій барабанщик у Запоріжжі буде записувати живі барабани через два тижні, коли ти їх пропишеш в Midi, або можеш сісти й сам усе зробити. Це буде максимально твоя ідея, яка потім реалізується у лайві, можливо, в іншому форматі. Так сталося із «Невеселим»: я його придумав за 20 хвилин, і якби я одразу його не записав у стіл, то він би не вийшов.

У гурті композицією та аранжуваннями здебільшого займаємося я та віолончеліст. Коли він вносить свою лепту, то вона часто серйозно впливає на звучання, тому на останніх релізах я завжди вказую його як співкомпозитора. Але початкова ідея завжди йде від мене: гармонія, темп, атмосфера.

Чотири роки. Перші два відчувались, як молодість: рок-н-рольна, крута, весела. Мене життя звело з класними людьми. Можливо, ми не спілкуємось щодня, але глибока близькість, яку я ніколи не перестану відчувати, між нами зберігається. Звільнився звідти, бо почав розуміти, що в барі я на себе вдягнув поведінкову модель дуже грубої людини, якою насправді не є. Задумався, що треба йти, бо мені не подобається ця грубість у мені, а вона вже була ніби напрацьована.

Найцікавіший прояв коктейлю «Тріп-хоп» — це коли kontrabass promo вигадали його заливати в шприци і продавати на більшості концертів Ницо Потворно. Це історія, яка періодично з-за кутка вистрибує на мене. Коли почалася повномасштабна, ми кинулися і поїхали удвох із моєю дівчиною Аліною, яка нас менеджерить, в акустичний мінітур. Я цього не знав, але коли ми приїхали в Хмельницький у бар «Симпатія», то там був «Тріп-хоп». Це приємна пасхалочка.

Усе, що було до Харкова, — темні часи мого життя. Були проблеми з самоідентифікацією. Коли живеш у маленькому містечку, то не можеш усвідомити важливі речі, бо навколо мало яскравого відбувається. Харків — це інфантилізм, свобода і бідність в одному флаконі. Там зʼявилося бажання рок-н-ролу, двіжухи, концертів. У Києві вже почала плавно зʼявлятися думка, що у майбутньому це все можна буде назвати карʼєрою. 

До Львова переїхав, коли почалася повномасштабна, а повернувся назад до Києва у листопаді 2023-го. Це був період усамітнення. Я воззʼєднався зі своїм першим гуртом «ЧНЧ». Не в творчому плані, просто всі учасники там живуть. Це були мої ледь не єдині друзі, з якими я регулярно бачився. Тоді познайомився зі Степаном Бурбаном (Паліндром). Повернення до Києва — це логічне закриття фрактала, коли ти спробував щось інакше і розумієш, що соціалізація і все, що є в Києві, дуже важливе для мене.

Там був паб «Стіна», біля якого ракета влучила не так давно. У них був конкурс каверів, переможець отримав чи грошовий приз, чи запис на студії. Я взяв участь і програв. Але мій кавер випадково знайшов Євген Кривін, засновник Svitlo Concert. Вийшов на мене тоді ще у «ВКонтакте», написав і намагався донести, що мені треба до Києва. Я кинув університет і вступив у Київський університет ім. Бориса Грінченка, бо в мене не було грошей на житло, і щоб могти жити в гуртожитку. 

Одного разу на концерті, який організовував Женя, відпав піаніст. Я тоді мав бути на квитках, просто допомагати, а він попросив мене замінити піаніста. В результаті я відлабав два-три концерти підряд. Це був повний Будинок кіно на 800 людей, я ніколи в житті не бачив зі сцени стільки людей. Програма називалася «Стихи письма джаз», у якій поет і музикант Ваня Якімов читав вірші та листи, а я мав грати джаз. 

У мене були кумедні ноти того піаніста, який був набагато вищого рівня, ніж я, — там не було жодної ноти, лише тексти і підписи в стилі «нью-йоркський блюз» чи «вечірній бриз». Я мав із нуля усе вигадати та імпровізувати, але все склалося успішно. Тоді за виручені гроші з допомогою Жені ми купили мої клавішні, які я ніколи нікому не віддам через цю історію.

Із режисеркою серіалу для Netflix Originals, назву якого я поки не розкриватиму, мене познайомила Марʼяна Роговська з Blue Lizard, її близька подруга. Вона етнічна українка, але працює в Індії. Її творчий псевдонім Dar Gai. Вона шукала композитора на серіал, зйомки якого мали скоро початись. У нас виникла потужна електризація у плані відчуттів, ідей, референсів, речей, від яких у нас обох перехоплює подих.

Крім цього великого основного проєкту, до мене почали звертатись із її продакшн-хаусу за суто комерційними речима, наприклад, щодо реклами великих брендів. Одного разу стався найсмішніший досвід у моєму житті. Коли я записував пісню для бренду Bumble, вийшов цілий мінімюзикл на півтори хвилини, в якому хором мають співати 12 вокалістів.

Я на той момент був у Львові, а ці люди — в Мумбаї. Мене підключали по Zoom до студії, де кожен вокаліст записував свою партію. Я добу ходив із ноутом по кімнаті й казав, що їм робити і як записувати вокал. У мене досі в голові не вкладається, як ми це зробили і через континент записували вокалістів. Дивний, але важливий досвід. Тепер я нічого не боюся у подібних проєктах.

Це мене сильно універсалізує, тому що здебільшого бренди і люди, які відповідають за виконання і готовність рекламних роликів, просять робити на позавчора. Все потрібно швидко. Тут не йдеться про натхнення, більше про майстерність. Весь процес подібних замовлень та активностей — це необхідність викручуватись. Але чим більший досвід, тим простіше.

У мене вийшов трек, мабуть, один із найбільш багатостраждальних, Anxiety, суто фортепіанний. Мене як композитора відмітили в відео, де танцювали контемп. Ці люди були знайомі з режисеркою театру ADT Інною Матюшиною, яка побачила відео і через нього на мене вийшла. Anthill має 13 сцен, її загальна тривалість 50 хвилин.

Із рекламою музика пишеться, коли вона вже змонтована, тобто в процесі постпродакшна. А тут ти маєш зробити музику під рухи. І треба якомога швидше це робити, оскільки танцюристи звикають до референсів. Це розширює моє бачення музики. Не важливо, це театральна вистава, серіал чи реклама: я люблю працювати над музикою, яким би не був проєкт чи формат.

Буквально пів року тому думав. Є моменти, коли відчуваєш, що не отримуєш задоволення. У січні я віддав рекламу, і гонорар за неї був достатній, щоб я міг місяці півтора нічого не шукати, нікуди не рватися і займатися суто творчістю. Тоді ж у мене повністю вимкнулося бажання нею займатись. Добре, що тоді були готові треки. Виглядало, ніби я дуже активний: кліп, пісня, фіт із Renie Cares. А насправді я не знав, як цим займатися. Тому пішов на терапію.

Зараз мені здається, що справа не в тому, що набридла музика. А в тому, що треба звертати увагу на інші речі, а не страждати через те, що щось не виходить. Цей фаталізм, якого я намагаюсь позбутись останні пʼять років, усе одно повністю не зникає. Інколи треба його ідентифікувати, зупинитися і розібратися, чому ти страждаєш. Такі моменти бувають і будуть. Я впевнений, що ще не раз роздумуватиму про те, щоб не займатись музикою.

Як виявилось, соціалізація грає набагато більшу роль, ніж я міг уявити. Є люди, від яких ти нічого не очікуєш, але які можуть взяти тебе за руку, не судити за поганий настрій, а направити. Мені допомагає соціалізація, я недооцінював її раніше.

Періодами. Залежить від приземлених і побутових речей: грошей, стосунків у сімʼї, з дівчиною, здоровʼя. Коли починається тривожність, то суть якраз у цьому. Мені здається, я давно ідентифікував, у чому саме проблема. Але через фаталізм, який мене завжди переслідує, я дозволяв собі свідомо страждати. В якийсь момент розумієш, що настав момент із цим щось робити.

Трек Anxiety — це гімн мене в цьому стані, коли я дозволив собі занадто довго нічого не вирішувати. Я коли його нарешті зіграв, то дві години в сльозах просидів і все нарешті відпустив. Захотілося жити. Це була пряма рефлексія на використання накопиченої негативної енергії.

Усе взаємоповʼязано. Ти можеш згадати епізод із дитинства, про який ніколи особливо не згадував, а потім емоцію, яку тоді відчув. Розумієш, що це може бути через закономірність у поведінці члена сімʼї, і це впливає. Ти не знаєш іншого батька чи іншої матері, ти знаєш тільки цих.

У мене один досвід терапії у житті, який почався два місяці тому. Мені здається, що терапія зараз — це така ж обовʼязкова річ, як ранкова зарядка. Звісно, не щодня. Але враховуючи, наскільки ми зараз травмовані в умовах війни, вона має бути на законодавчому рівні прописана як одна з основ життя. Я не хочу зараз її рекламувати, але вона багато всього полегшує. Ті ж самі проблеми в плані ідентифікації: чому ти відчуваєш себе так?

Я хочу ввірватись в українське кіно. Це не описати словами. Я віднедавна почав цікавитись нашим кінематографом. Коли подивився «Памфір», то був у шоці. І хотілося б більше попрацювати в українській комерції. Зазвичай я це робив в Азії, і хочеться повзаємодіяти з людьми, з якими ти говориш не англійською по Zoom, а можеш зустрітися на Золотих у Києві й поговорити вживу. Хочеться зараз написати взагалі нову музику. Повністю віддатися процесу, але невідомо, коли це буде. Непогано було б мінімум до того моменту дожити.

11 травня почути тривожну і гіпнотичну музику колективу Sheetel можна буде на великому концерті «СЛУХ: Наживо» у київському Bel Etage. У лайнапі також OTOY та Ницо Потворно. Квитки за посиланням.