Андрій Бармалій — геніальний саксофоніст і гоноровий тип. Інтерв’ю

Я в дев’ять років записався в музичну школу №24 на Лісовому масиві на сопілку. Позаймався рік, зрозумів, що мені підходить музика, і ми купили саксофон. Хоча могли купити кларнет, але, слава Богу, не купили. Я іноді граю на кларнеті й думаю: «Боже, який жахливий інструмент».

У дев’ятому класі я думав «Ким я хочу бути? А я ніким вже не хочу бути, я вже розчарувався у всьому». Я ж у 15 років уже такий розумний був. І пішов у те, що більш-менш виходить, в чому я впевнений хоч трохи — в музику. 

У [академії музики імені] Глієра полюбив музику ще більше, хоча без розчарувань усе не пройшло. Але там були маленькі спільноти, де грали різні напрямки. Найприкольніше дійство, де грали джаз — Alfa Jazz Fest. Я там отримав великий досвід джемів. 

Найкраще, що зі мною сталося — FUSION. Там можна було прийти пограти, вивільнити енергію. Купа прикольних рібят, з якими знайомишся і робиш потім проєкти. Добре пам’ятаю кейс від FUSION, де зібрались кілька джемових складів та грали разом в Українському домі. Так і стався перший концерт гурту Hyphen Dash. Потім я познайомився з The Lazy Jesus, далі були OTOY та Стас Корольов. І з тих пір воно якось так і пішло.

Я потрапив до викладача, який був кларнетистом, але трохи ще викладав саксофон. І тому він запропонував інструменти, а мені лишилось тільки вибрати. Перше — я обрав сопілку, духові, тож логічний шлях — флейта, саксофон і кларнет. Зараз я би обрав флейту, але шо вже поробиш.

Із сопілкою смішна історія. У наших широтах була така забобонна традиція: коли дитині виповнюється рік, перед нею розкладають предмети і вона до чого потягнеться, тим і буде займатись. От я обрав флейту й гаманець (сміється).

Тут є кілька категорій та людей: ті музиканти, з ким я стикався в реальному житті, ті музиканти, з якими я не стикався, і люди, які не мають стосунку до музики взагалі.

Перший, хто вплинув — це мій тато, який слухав якісний рок дуже гучно в машині. Тож я поглинув занудних Pink Floyd, Accept, AC/DC, Judas Priest вже тоді.

Мої педагоги: Іван Степанич, Миколай Фьодорович та Артем Менделенко, які навчали мене саксофону. Студенти академії Глієра. Процес навчання був цікавим, але особливо цінно було варитись у тусовці людей, які хочуть стати музично освіченими. Це дало набагато більше. Ви обмінюєтесь знаннями, практикуєтесь разом. Чудовий нетворкінг. І в нас дуже багато локальних талантів, але не буду їх тут перечисляти, бо когось забуду, а вони потім образяться.

Геніальний сучасний віброфоніст Джоель Росс. Мій улюблений альбом — KingMaker, найперший, він найбільш джазовий і йобнутий. Прошу звернути увагу, як музиканти взаємодіють між собою, як вони колективно вводять імпровізацію. Як усі ідеї проходять крізь твір і розкриваються повністю.

Виконавець, на якого рівняється сам Джоель Росс — Амброз Акінмузір. Я люблю слухати саме музичний джаз. Я не проти, якщо люди копіюють когось. Якщо їм це подобається — нехай. Але ці чуваки роблять щось нове з музикою. 

Бен Вендел — ідеальний саксофоніст, любить користуватись примочками. Я багато чого в нього стирив. Мені подобається Моріс Равель — це найстаріший ембієнт, який я чув. Музика не квадратна, вона живе своїм життям, як рослинка росте. Том Йорк — він старий дідуган, але продовжує розвиватись, змінюватись, експериментує зі звуком, завжди автентичний та вірний собі. Поєднує своє мистецтво з іншими жанрами. Aphex Twin підкорив мене своєю музичністю. Просто музикальність на рівному місці. Коли я слухаю музику, то намагаюсь зрозуміти, як хто грає, як працює імпровізація. Зрозуміти систему.

Це цікаве філософське питання. Залежить від того, який ти твір граєш, яку музику, відсоток імпровізації може бути різний. Ми в Глієра досліджували джаз. І досліджували, як грали музиканти різні, їхній спосіб мислення. Нас учили академічній музичній гармонії. Як чуваки у XVIII столітті думали, наприклад. А ми, студенти, це сприймали в штики, ми не хотіли системи. Але вони так можуть робити, а ти можеш робити по-іншому. 

Коли граю у складі, то завжди розумію, чи ми стійко йдемо, чи хитаємось. Або ми балансуємо, або впевнено біжимо. Якщо ми зіграні, то можу збільшити відсоток імпровізації.

Просто так сталося, що я нічим, окрім музики, не займався, тому в мене виходить класно грати та писати композиції. Я попадаю в тусовочку, на впевнених щах залітаю в джем — і всім подобається, як я граю. Потім вони зі мною спілкуються, їм не подобається мій характер і вони думають: «Ну це гоноровий тип, я не буду з ним ніколи працювати». А вже через місяць ми зустрічаємось на репетиції. 

Мені пощастило потрапити в Херсон один раз, ми грали зі Стасом Корольовим. Тоді я погуляв по набережній, ми ходили смішними ресторанчиками. Місто як місто. Мені воно подобається, тому що я знаю звідти багато музикантів. Там дуже хороша музична тусовочка. 

А коли приїхали вдруге, то вразило багато всього. Розйобана дорога в напрямку Херсона, села різної ступені розйобаності. Розстріляна заправка, зірваний дах, пом’яті машини. І ми, під’їжджаючи до Херсона, всі замовкли та насторожились. 

Радісний момент був, коли ми вийшли до стели «Херсон». Чули вибухи, але нас вразила кількість людей на вулицях. Старі, трошки п’яні, сумні, але живі. Гуляють із собаками, в коворкінги ходять, хіпстерські кафешки працюють. Людей було більше, ніж у Миколаєві. Але нам казали: «Тільки не ходіть на набережну, бо там людей вбивають снайпери». 

Постріли весь час, прильоти, відльоти. На деякі люди реагують і ховаються за деревами, на деякі — забивають. Уже вивчили. Це вразило. Страшно було. Але всі були на адреналіні. Тому ніхто не показував, що вони переживають. Але поки ми були в Херсоні, як мінімум дві людини загинули під обстрілами. 

Там наступає комендантська дуже рано. Ми відіграли в обід десь і поїхали в той же день. Це було заради нашої безпеки. У нас були навіть аптечки з турнікетами, все серйозно. Було дуже стрьомно. До і після. Але в процесі — ні. Аудиторії було мало, але всіх емоційно розїбало. Виступ був дуже тендітний, у Херсоні ми торкнулись війни максимально близько.

«Контур» співпав із важливим переходом у моєму житті, а, можливо, і був ним. Це було, як дитячий табір, де ти проживаєш мініжиття за два тижні, де драма й режисура сама вибудовується. І в «Контурі» було таке відчуття, шо вистава — це не те, шо йде зі сцени, а те, шо ми проживаємо зараз, що це і є якась вистава. 

Усе таке було перебільшене, бо зібрались разом творчі, нервові, спраглі до життя, дуже різні люди для однієї справи в дуже сюрреалістичних умовах. Тому відбулися якісь прекрасні, чудові речі всередині цього туру. «Контур» дав мені великий життєвий досвід. Класно було їздити по Україні, класно було грати одну й ту ж програму.

Спеціально я цим не займався. Максимум двічі випадково сходив на воркшоп у «Дах». Мені просто Женя сказала бути 18 та 19 березня в Києві. І більш нічого ніхто не казав, а потім я бачу в інстаграмі своє ім’я на афіші. Думаю: «Ладно, окей». 

Готувалися ми до «Безпечного простору» дуже мало. Я не одразу включився в процес. Прочитав текст і подумав: «Ого, що ж, добре». Ми прийшли на перший прогон, зачитували текст, відігравали ролі. І тоді я вник, але все ще не міг осягнути, що це було. Коли я прийшов із саксофоном, мені треба було вже продумати, які композиції я буду грати між частинами. І тоді самі пісні ідеально підібралися, ніби Женя знала, що я їх так виберу. 

Одну репліку я придумав за 15 хвилин до виходу. Я розповів Наді (Магдалині) про свій досвід у Херсоні, а вона сказала: «Так розкажи це, коли твоя репліка буде». Треба було просто зазирнути в свій досвід та передати його слухачам. І люди знайдуть себе в цьому. 

Я мав відігравати страх. І я просто занурився у те, чого я боюсь. Відкопав у собі ці емоції та вивернув їх назовні. Просто реагував на те, що саме тригерить мене в діалозі з іншими героями вистави. Я не професійний актор, просто Женя Відіщева знала, шо я тут зможу зіграти саме так, як вона задумала.

Відчуття було, як перед важливим концертом. Бо в мене вже були виступи, де я не тільки мав грати на інструменті, а ще й танцювати, говорити, ходити по сцені. Було відчуття відповідальності, концентрації та поглинутості в процес. Треба не злажать, не підвести. Я працюю з класними акторами.

Я ніби прожив цю виставу зсередини. Я побув у ній. Я грав стримано. А коли грав вдруге, то в мене вже було відчуття «а, я вже знаю, як це по схемі робити». І рівень рефлексії змінився — я був не у виставі та думав: «Блін, чому я не у виставі», — але це додало рівень грі й змінило репліки. 

Вдруге я зіграв більш екстремально. І вистава пішла в інший бік. Музика прозвучала по-іншому. Мені це дуже сподобалось. Я відчув вдячність від людей, ніби вони пережили з нами якусь частину страждань і відпустили їх. Їм стало добре.

Це не зовсім так. Я не писав цю музику спеціально для вистави. Ми їздили з Женею в «Контур», я їй показав свій альбом, а в неї вже були перші задуми цієї вистави. І Женя складала цю виставу під музику, яку я їй тоді показав. Тому моя музика ідеально стала туди.

Той альбом, який я намагаюсь випустити вже роки два, але на початку літа я його випущу, бо так просто вже не може тривати. Його цінність у тому, що він по вайбу відповідає повністю сьогоднішній дійсності. Ідеально вписується.

Ця музика написана до війни, до ковіда та під час ковіда. Це був мій персональний квантовий скачок рівня пізнання світу. В якийсь момент в мене відкрилась чакра і я був дуже-дуже чутливий до того, що відбувається навколо. І я писав ніби і про світ, і про місце людини в ньому. Все це в естетиці постапокаліпсису, але не який от от вибухне, а той, що вже наступив. Він про те, шо ми співіснуємо з машинами. 

Не хочеться писати про війну, але я вже пишу агресивний альбом, бо з цим треба покінчити. Слово «реліз» — це не тільки про альбом. Ти релізиш щось не тільки у світ, але й з себе, зі свого світу. Так можна релізнути себе від альбому. Коли слухаєш свою музику десь у навушниках, десь на радіо, деінде — це вже не ти, це композиція, яку тобі вдалось написати.

Музика складна, про життя. Чим далі, тим більше мені хочеться більш раціонально використовувати кожну ноту, щоб кожна нота мала вагу. Хочеться стати чистішим, зрозумілішим, більш влучним. Це не маніфест. Це робота одного персонажа. Можливо, коли я випущу цей альбом, то відпущу персонажа Андрія Бармалія у вільне плавання, бо я вже сказав усе, що хотів.

Ця тема теж вплетена в альбом. Найважче було зняти кліп. Але ми це зробили. І важко було якраз через інші сайд-проєкти — бо я постійно втомлений, немає ресурсу. Я зараз вчусь казати «Ні» іншим проєктам, тому що хочеться бути більше собою. 

І наразі сольний проєкт — це найближче до того, шо мені хотілося б робити. Але все одно це — один із етапів. В ідеалі це мав би бути склад електронно-джазового напряму. Всі музиканти мають бути жорсткими трюкачами-екстремалами, бо я їх щадить не буду. І все має бути побудоване на імпровізації.

Фото: CNCTD, Валерій Боровик