Минулого року редактора СЛУХу Даню Панімаша поплавило на фестивалі U-Park від виступу Massive Attack. Цього року він вирішив відвідати виступ Die Antwoord, яких ніколи не любив, не сприймав і не розумів. І його поплавило ще більше.
Я ніколи не любив Die Antwoord, хоча мене періодично і тягне до музичних психопатів і фріків. До Алекса Енджела чи Джи-Джи Аллін, наприклад. От дивишся на людей і розумієш, що вони щирі у своїх намірах, не корчать із себе казна-що.
Die Antwoord мені завжди здавалися надто вилизинами як для покидьків
Хоча від кліпу на пісню I Fink You Freaky мене добряче поковбасило. Тоді Die Antwoord стали для мене провідниками у світ фріканутих. Мабуть, саме завдяки їм у мене оформилося специфічне ставлення до Південно-Африканської Республіки. Певний час я уявляв, що там колонія для інопланетних злочинців і що люди в чорному прогавили момент, коли Die Antwoord потрібно було депортувати додому в сузір’я Альдебарана.
І добре вже, я міг стерпіти сухорлявого золотозубого Ніндзю з лицем дворового кота. Однак Йоланді, млява демониця-янголиця, мене завжди вводила у ступор. Зазвичай хочеться хоча б якось співпереживати персонажам — ненавидіти їх чи обожнювати. Йоланді стала для мене тотальним нічним кошмаром. Вона б зробила непогану акторську кар’єру на ролях кривавих чудовиськ, які вилазять з екрану по твою душу.
Звичайно, це був наївний період юнацтва, коли маркетингу в моєму житті не існувало і я вірив усьому навколо. Я був переконаний, що артист на екрані такий самий, як і в житті. Якщо Ніндзя з Йоланді знімаються у кліпах зі щурами та фріками біля сміттєвих баків, то це їхній реальний лайфстайл.
Ну а що? Я не міг уявити Die Antwoord у побутовій ситуації, за миттям посуду чи поїздкою за продуктами на ринок. Я був упевнений, що вони навіть не їдять, а якщо їдять, то недоїдки з тих самих сміттєвих баків.
Згодом я подорослішав і почав розуміти, як працює шоу. У кліпи Die Antwoord вбухані великі гроші, а їхні стиль класно й сучасно продуманий. Ніндзя у житті насправді не навіжений, а Йоланді може виховувати дітей і водити автомобіль. Що вони — професійні шоулюди, такий собі прогресивний хіп-хоп-рейв-аналог Потапа і Насті з південно-африканським колоритом.
Дорослішання взагалі неприємне через те, що речі, які хвилюють, потроху втрачають свою чарівність і таємницю. Рожеві окуляри тріскаються і магія зникає. Санта-Клауса не існує, Елвіс Преслі, Фредді Мерк’юрі, 2Pac, Скрябін і Децл померли, а не поїхали на спеціальний острів для втомлених музикантів. «Володар Перснів» — це не героїчна історія з минулого, а вигадка. Гаррі Поттер — це актор Деніел Редкліфф, а ми всі — нещасні магли.
У дитинстві можливість написати листа своєму кумирові вже була казкою. Одного-єдиного листа я написав і відправив у 6 років — до Хрюші та Степаші з програми «Спокойной ночи, малыши», і з тих пір я так сильно не хвилювався, навіть перед першим сексом. Звичайно ж, відповіді я не отримав. Мої кумири дитинства були недосяжними богами.
А сьогоднішні артисти, як виявилося, живуть на Землі, а не на небі. До них не ходять на виступи, як до церкви, щоб доторкнутися до святині та піти додому благословенними.
Дивитись на артиста як на великого героя реальності спроможні лише молоді, світлі та гарячі, які тільки-тільки відкривають собі світ у його різноманітті. Веселі та дорослі ходять на концерти відірватися і відпочити від цієї реальності. І це раціонально. Звучить як сповідь якогось старигана, чи не так? Це хвилинка раптової меланхолії.
Die Antwoord не був для мене гуртом, за яким я прискіпливо стежив чи який любив. Однак Ніндзя з Йоланді стали тим каменем, з якого мої повітряні замки почали розсипатися. Саме через них я відчув, що дорослішаю, — коли побачив у Die Antwoord продуманий до дрібниць проект, помітив роботу, на яку раніше не звернув би уваги. І тим цікавіше було подивитись на них на цьогорічному фестивалі U-Park, адже на їхній минулий виступ я не ходив.
І мене вразило не круте світло і заставка, на якій маленькі гуманоїди бавилися з великими пенісами. Не примітивна музика і сідниці Йоланді, на яких постійно фокусувалися камери операторів. І не те, що Йоланді вигукувала «SPASIBO», а Ніндзя поправляв її на «DІAKUYU». Так, вони професійно працюють із залом. Так, Ніндзя бігає з лицем дитини, в якої відібрали іграшку, і просить — «UKRAINO!» — зробити більше шуму та оплесків. Так, вони круто рухаються і розкачують натовп.
Мене вразило те, що зі своєю дорослістю та раціональністю я зрозумів, як це все працює і чому Ніндзя і Йоланді все одно виглядають так, ніби вони з іншого світу, немов інопланетяни, які за 11 років кар’єри нарешті навчилися маскуватися під землян. Я відчув, що не остаточно втратив відчуття магії та чарівництва, і що попереду буде тільки світло, завдяки якому я все ж повірю в чудеса. Навіть якщо вже не сподівався їх побачити.
І мені стало добре.
Фото надані прес-службою UPark
Читайте також про те, куди котиться цей музичний світ.
