Я повинен був дожити до нового альбому Depeche Mode

Перші сльози під музику — Little 15. Перші недолугі спроби ламаних танців — під People Are People. Перший най-най-най-улюбленіший трек — See You. Перший постер на стіні — розворот із німецького журналу Bravo. Перша сутичка з гопниками — сварка за значок з «депесхе моде». Перше знайомство з деякими класичними піснями — сольний альбом каверів від Мартіна Гора Counterfite EP.

Навіть перше музичне розчарування аж до відрази — Дейв Гаан з довгим волоссям у незрозумілому смугастому костюмі та окулярах, що волає I Feel You під гітарний гуркіт. Хіба в цей момент він feels me? NOOO! Чи я вже був досить дорослий для цього, втративши за чотири роки до цього мати… Чи, навпаки, я все ще був маленьким хлопчиком, який потребував блакитні аж до «бєлізни» джинси та косуху під коротку зачіску? Не знаю. Але я відчував себе зрадженим.

Мабуть, тому я так і не полюбив модний гранж, вважаючи й до сьогодні, що вся та двіжуха просто вкрала мої мрії, мій улюблений гурт.

Так, я розумію, що все не стоїть на місці, і в тій ситуації я був начебто той молодий стиляга з однойменного фільму, якому раптом сказали, що в Америці вже давно немає стиляг. Так, я вдячний тому прикрому моменту, завдяки якому я відкрив для себе багато цікавого в музиці, до чого мій погляд навіть не дотягувався, зосереджений на Depeche Mode.

Але я так і не полюбив той клятий альбом Songs Of the Faith And Devotion, як і подальший за ним Ultra, і почав слухати Depeche Mode знову лише з альбому Exciter. Цікаво, що переважна більшість прихильників гурту полюбили його саме за SOFAD.

До речі, в категорії найбільших хулителів гурту з табору «ПовернітьАлана» (Алан Вайлдер, колишній учасник Depeche Mode — ред.) — теж вони. Я ж навіть не помітив, що він пішов. На відміну від раптової смерті Енді Флетчера — людини, з якої всі, хоч по-доброму, але глузували.

Людина-банан, майстер гри одним пальцем і діджей, від якого можна було почути страшні «паротяги» (це коли при зведенні треків усе грає невпопад, з’їжджає ритм и починається какофонія), як тільки він торкався пульта. Я дуже важко пережив цю втрату. Тому для мене було і радісно, і боляче одночасно почути новину, що гурт, тепер уже дует, готує новий альбом.

Може, це смішно, але я дуже давно і часто ловив себе на думці, що я раптом помру і не почую нові твори Depeche Mode. І тут це стало дуже реальним. Через те, що я якраз переживав не найлегший етап свого життя, саме ця новина дала мені ще один стимул боротися за життя: я ПОВИНЕН БУВ дожити до нового альбому. І я це зробив: я почув його.

Перші звістки про нього бентежили. Оголошений трекліст нагадував якусь шкільну роботу над помилками, тому що на назву кожного треку можна було знайти асоціативний аналог із колишніх доробків гурту. Я слухав перший сингл Ghost Again зі сльозами на очах. Я з насторогою сприйняв другий сингл, Cosmos Is Mine. Він нагадував мені безглузде натягування чогось на щось.

Але повний альбом, злитий піратами за три дні до прем’єри, розставив усе на свої місця. Заголовна Cosmos Is Mine була на своєму місці, прекрасно готуючи слухача до повного заглиблення у нову подорож. Нехай знайомими стежками, але нову. Дуже обережно обігруючи легко впізнавані інсайти, музика не відпускала мене до останньої ноти. Одразу ж з’явилася пісня-фаворит — Caroline’s Monkey.

Навколо неї мій залежний мозок уже будує конспірологію: у Лу Ріда з Velvet Underground є альбом Berlin, де розповідається про боротьбу пари з наркозалежністю та депресією. Жінку в парі звуть Керолайн. Якщо спробувати проаналізувати текст пісні Depeche Mode, то Керолайн якраз бореться з внутрішніми демонами. На фоні заявленої теми альбому з назвою Memento Mori ця мавпа — внутрішній демон, і може бути втіленням наркозалежності та депресії.

А якщо ще брати до уваги багато зв’язків гурту та Берліна, де в студії Hansa записувалися найкращі їхні альбоми, та той факт, що найсильніша армія фанатів гурту саме в Німеччині, то можна побачити, звідки вуха ростуть у цього твору. Але є два факти, які можуть означати, що все це висмоктано з пальця.

Якщо в гуглі дати запит «Caroline’s monkey author», то пошуковик покаже вам не Батлера і Гора, а видасть купу посилань на якусь дуже відому книгу про мавп автора з прізвищем Керолайн. А другий — це назва останнього сольного альбому Мартіна Гора: The Third Chimpanzee. Може, Мартін просто любить мавп!

Ну, а якщо поєднати всі ці речі — Лу Рід з його гітарною нуднятиною (на мій недосконалий смак!), яку полюбляє Дейв; Берлін, який був майже рідним для кумира Дейва Девіда Бові; неосяжну для нас любов Мартіна до мавп, які люблять дуркувати і робити дурниці; боротьбу зі згубними звичками, досвід якої за плечима обох; статус гурту як такого, що не потребує комусь щось доводити або винаходити велосипед — то ми отримаємо цей гарний альбом.

Уміле поєднання трушного року від Дейва та старперського техно від Мартіна. Не дарма ж багато музичних критиків уже пишуть, що цей альбом — найкращий у доробку гурту чи не з часів тих самих SOFAD! Велич останнього я не заперечую, але не приймаю взагалі. Ті ж самі критики, наприклад, ставлять мій улюблений A Broken Frame 1982 року найнижче від усіх альбомів Depeche Mode. І лише з приводу Memento Mori ми з критиками однієї думки!

Але на лайв нового туру я б не хотів потрапити. Все ж таки дуже боляче дивитись на двох, коли звик до трьох знайомих постатей. 

До всього сетліст перших концертів вражає тим, що тільки п’ять пісень із 12 нових звучить у турі. І нові, може, сприймались би нормально, тому що я знаю, що вони писались удвох, а як бути з рештою?

І як стримати сльози, коли ти пам’ятаєш, де і на якій пісні Енді Флетчер здіймав руки в повітря?