«Перестаньте про мене писати. Ви — повний крінж», — написала нам співачка Лея після стриманої рецензії на її дебютний альбом. Данило Панімаш, заступник головного редактора СЛУХ, у своїй колонці розмірковує, що таке музична критика, які її цілі, що робити, якщо вас критикують, і як не осоромитися привселюдно. Ніякої об’єктивності, тільки суб’єктивність, з якою можна погоджуватися, а можна і ні.
Тексти
Що робити, якщо вас критикує музичне медіа? Відповідає заступник головреда СЛУХ
В українській музиці знову сталося нечуване.
Неймовірно талановита 19-річна українська артистка Лея випустила дебютний концептуальний рок-альбом, що надихається українською демонологією. Але злісне прищаве крінжове музичне медіа СЛУХ спустило з ланцюга свого малолітнього 22-річного цербера на ім’я Макс Чухліб, і той розкрив смердючу пащу на досягнення української артистки. Вона на це дуже сильно образилася.
Що про це можна сказати? Наша пісня гарна й нова. Дякуємо Леї за повернення у безтурботні часи, коли мало не щодня був срач або дискусія на тему музичної критики та української музичної журналістики. Якої то немає, то вона є, і вже кіт Шредінгера поступився їй місцем у коробці.
У рецензії не було нічого образливого, категоричного чи емоційного на кшталт «що за лайно я тільки що послухав» або «українцям така музика не потрібна». Але це неважливо. Альбом Леї — це точно не лайно, але і до феноменального шедевра йому теж далеко. Артистку настільки зачепила стримана рецензія на її твір, у якій наш автор розбирав слабкі, сильні та недопрацьовані місця її багатостраждального демонічного «Бестіарію», що вона написала нам в інстаграмі: «Перестаньте про мене писати. Ви — повний крінж».
Це щось на рівні співачки Mari Cheba, яка у 2018 році написала нашому головному редактору Максиму Сердюку в особисті: «Мені такі рецензії не потрібні». Це була реакція на відгук про те, що її інді-поп-альбом — це лише саунд без індивідуальності.
А те, що написав Макс Чухліб, за мірками музичної критики, щось між дружніми обіймами та присягою Гіппократа: «Режим своїм хворим приписувати задля їхнього блага, відповідно до моїх знань і мого розуміння, утримуючись від нанесення їм будь-якої шкоди».
Коли Лея попросила нас ніколи про неї не писати, у мене виникло солодке відчуття дежавю. Перше, що хотілося відповісти: «А ви не створюйте більше музику. Нема музики — нема про що і писати». Адже просити музичне медіа НЕ писати про артиста — це як запропонувати притулку для тварин не приймати до себе котів, прокурору — не звинувачувати, а судді — не виносити вирок. Але ми медіа культурне, тому, звичайно, так не відповіли.
Однак Лея на цьому не зупинилася, і записала кілька обурених сторіс, розповівши, що критик не зрозумів величі задуманого, не подивився її пости про альбом, не почитав її мемуарів, не приніс квітів, не пав ниць, не виголосив оду, не приніс себе у жертву новому таланту.
Реакція фанатів і фанаток Леї виявилася феєрично фанатичною. Цікаво, звідки у дівчини з’явився культ агресивних інстаграмних захисників? Чи це втілення хтонічних демонів української міфології, про яких вона і співала? Питання риторичне.
Однак ця історія — цікавий інфопривід для того, щоб нагадати читачам, коментаторам і артистам, а також їхньому менеджменту, що таке музична критика, які її цілі, що робити, якщо музикантів та артистів критикують, і як не осоромитися привселюдно. Адже коли вже читачі та слухачі пишуть, що реакція артистів на критику неадекватна і на їхній альбом навіть не хочеться чекати — це тривожний дзвіночок.
«ВИ ПОГАНО СЛУХАЛИ МІЙ РЕЛІЗ І В МЕНЕ НЕ СПИТАЛИСЯ»
Шановні артисти та артистки, а також їхній менеджмент!
Коли ви випускаєте свої роботи в публічний простір — на цифрові платформи, YouTube, тощо, — ніхто й не має у вас питати дозволу. Якщо для розкриття сенсів ваших альбомів, пісень та кліпів ви закликаєте звертатися до себе за поясненнями, то це означає одне — ви не змогли передати закладені сенси у музичному творі. І тому вони несамодостатні.
Усі ваші додаткові дописи у соцмережах, пресрелізи і так далі — це лише базові положення, напрямок думки, який ви задаєте критикам і журналістам. І критики (всі три в країні Україна) вже дивляться, наскільки ваші ідеї відповідають фінальному результату. Якщо захочуть почитати.
Однак вони не зобов’язані нічого у вас запитувати додатково. Музичний твір — це самодостатнє висловлення. Люди, зокрема журналісти з критиками, слухають його на платформах і самі роблять висновки, чи лайкати це, чи переслуховувати, чи забути як страшний сон. І що саме про твір писати.
«ВИ НАВАЛИЛИ СУБ’ЄКТИВЩИНИ»
Для фанатів співачки Леї та окремої субкультури фанатів як такої, а також для людей, які бажають «об’єктивної критики», шукають її всюди й ніде не знаходять, зараз відбудеться чарівний зрив покривів. Будь-яка критика завжди суб’єктивна, адже спирається на досвід і знання людини, що критикує.
Коли артист, його менеджмент та їхні фанати починають говорити про об’єктивність критики, це означає тільки те, що їм не сподобалося написане. «Чому ви так з нами?» — запитують нас піарники одного українського артиста після критичної статті. «У нас останнім часом погіршилась комунікація», — пишуть нам піарники іншого українського артиста після критичного відгуку, що у перекладі з менеджментсько-піарницької мови на українську означає: «Як ви посміли критикувати людину, завдяки якій я заробляю гроші»?
Це варіація фрази «Мені такі рецензії не потрібні», адже потім починається довгий і нудний діалог, в якому піарникам і менеджменту пояснюють, що медіа — це не обслуговувальний персонал артистів. Що в авторів музичного медіа є думка про творчість, ця думка може бути критичною, а не схвальною, та інші базові речі, які, здавалося б, вони мають знати. А не поводитися, як ображені діти, яким замість цукерки підсунули таргана в яскравій обгортці.
Коли люди питають, чи може критик сам похизуватися власними піснями чи альбомами (аргумент «а чого досяг ти?»), так і кортить попросити їх показати диплом кулінара чи політика. Постає логічне запитання: чи мають вони право критикувати несмачний борщ у ресторані або українську політику? Це прояв подвійних стандартів і воно працює в обидві сторони. Тож коли хтось запитує: «А критик хто і що створив?» — то до нього одразу летить запитання: «А ти хто, щоб критикувати текст критика і самого критика? Покажи диплом і повноваження».
Для фанатів і фанаток будь-які аргументи нічого не варті, тому що фанатизм — це особливий стан психіки, який треба лікувати міцними заспокійливими. Або просто дорослішанням і розумінням, що світ складається із різних людей, різних думок, а не крутиться тільки навколо їхніх смаків. Однак заспокійливі швидші, і тому ефективніші. Почніть з валер’янки.
Це вічне питання українського музичного хутора. Хвалиш Паліндрома — це тому, що він кум журналіста, вони випивають разом і беруть участь у спільних оргіях. Свариш Kalush — це тому, що Kalush не кум журналіста, не заніс грошей і відмовляється від участі в оргіях.
Не написав про якогось ноунейма — та ви взагалі ні про кого не пишете, крім тих, хто з вами в оргіях. Покритикував ноунейма — хто це і нафіга ви взагалі пишете про ноунеймів? Вони що, теж відмовилися від оргій? Краще напишіть про інших ноунеймів. Чому, до речі, ви не написали про інших ноунеймів? А де (підставити ім’я)?
Спостерігати за цим надзвичайно кумедно. Повертаю назад аргумент «спочатку досягни» — так піди створи своє медіа. Набери команду, знайди фінансування, розроби редакційну політику, візуальні стандарти, і пиши про кого хочеш і як хочеш. Тільки спочатку розберися, що таке рецензія і журналістська етика, котику.
«ЗАРАЗ ВІЙНА, ТРЕБА ПІДТРИМУВАТИ АРТИСТІВ»
Ще один зрив покровів для стражденних. Будь-який допис у медіа, блозі, на особистих сторінках людей у соцмережах, неважливо, позитивний він чи негативний — це і є підтримка артиста. Тому що витвір мистецтва чимось зачепив, на нього з’явилася реакція, через яку музику артиста елементарно послухає більше людей. Комусь сподобається, а комусь — ні, це абсолютно нормально. Хтось у коментарях напише «лайно», а хтось висловить аргументовану думку — і це теж нормально. Хоча ні, «лайно» — не нормально. Просто таке існує і це частина цього найтоксичнішого зі світів.
А якщо артист хоче тільки подобатися, то шлях на велику, середню та навіть мікроскопічну сцену (чи скільки там уже градацій українських сцен?) йому заборонений. Якщо музикант отримує серцевий напад від будь-якої критики, крім похвальних од, то йому краще поберегти себе і знайти нормальну роботу на свіжому повітрі.
Але прикриватися війною й казати, що геніальний альбом або пісня не підлягають критиці — це зухвале лицемірство. Яскравий приклад — це виправдання Skofka та Kalush за нетлінний хіт про «дівчину-волю, яка б руському не дала». Ось так і потрапляють у списки журналу Forbes.
Заклики, що критикувати під час війни нічого не можна — це егоїстичне бажання приховати свої творчі помилки та недоліки, бажання жалюгідне та огидне. Навіщо критикувати рішення зносити історичні будівлі у Києві? Війна ж, напишіть в особисті меру Кличку. Навіщо писати відгуки на ресторан, де у вашому келиху просеко плаває муха? Закиньте на чай офіціанту, навіщо виставляти на публіку, і так зозулька хитається!
«Ми топимо один одного замість того, щоб об’єднатися, тому не критикуйте, не висловлюйте свої думки», — ось це і є неадекватна реакція на критику. Тому що в основі будь-якої критики лежить створення діалогу між учасниками культурного, політичного, соціального процесів. А коли критика припиняється, коли є тільки бездумне вихваляння і пишання, коли зникає опозиція та діалог, то з’являються партійна диктатура і путінський режим. Але, на щастя, в українському геномі закладена ненависть до будь-яких проявів диктатури та зазіхань на свободу.
«ТО ЩО РОБИТИ, КОЛИ МОЄЇ ГЛИБИНИ НЕ РОЗУМІЮТЬ ПРИЩАВІ КРИТИКИ?»
Купа варіантів, або, як казав Денетор у «Володарі перснів»: «Іди й помри будь-якою смертю на свій вибір». Можна образитись і втекти у затишне тепле місце бездумної фанатської любові, де рожеві поні наллють горнятко какао та будуть щоденно співати дифірамби вашій геніальності, як це зробила Лея.
Можна просто перестати писати музику (чи не випускати її в публічний простір), знайти гарну роботу за долари та витратити їх на психотерапевта. А потім стати успішним/-ою TikTok-блогеркою.
Можна зняти з себе придуману корону, прислухатися до критики, подивитися на себе і на свій твір з іншого боку, проаналізувати себе і піти працювати над собою і новими піснями, набиратися досвіду та знань, проявити незламну волю до перемоги, а потім втерти всім критикам носа своїм потужним музичним висловлюванням. Але це щось на межі з рожевими поні.
А ще краще: просто зрозуміти, що артист — не король чи королева. Медіа, журналісти, критики та просто пересічні слухачі — це не обслуговувальний персонал; ніхто нічого не винен артистові попри важкі роки та нескінченну кількість гривень, які були витрачені на створення музики; а світ такий, який він є, у своїй недосконалості та красі. Адже музика, як і будь-яке мистецтво, завжди інтерпретується по-різному, і не завжди так, як вам би хотілося.
Будьте сильні та відважні, не бійтеся, не лякайтеся перед ними, бо Господь, Бог твій, Він Той, хто ходить з тобою, не опустить Він тебе й не покине тебе. (Повторення Закону 31:6)
Щоб розслабитися після цього насиченого тексту, почитайте та послухайте (поки що) найкращі українські пісні 2023 року
Щоб розслабитися після цього насиченого тексту, почитайте та послухайте (поки що) найкращі українські пісні 2023 року
