Тексти

Альбому Back To Black Емі Вайнгауз — 15 років. Чому це одна з найзнаковіших робіт нашого часу

Даня Панімаш
1052

Емі Вайнгауз — одна з найяскравіших, найбільш самобутніх та ексцентричних зірок 2000-х. Вона втілювала собою все прекрасне і жахливе, що може дати світу справжня артистка: чуттєвість, сексуальність, агресію, епатаж, скандальність, залежність від алкоголю та наркотиків і стражденне, розбите серце — тобто повний рок-н-рол: «живи швидко, помри молодим». І, безперечно, первинне — музику.

2021 рік — це 10 років з моменту трагічної смерті Емі Вайнгауз від передозування алкоголем і 15 років з моменту виходу її проривного альбому Back To Black, що приніс співачці популярність і підніс її на п’єдестал серед слухачів і музичних критиків по всьому світу.

Однак чому цей альбом вважається одним із головних записів XXI століття? Розповідаємо, в чому полягає його феномен і чи актуальний він сьогодні.

Емі Вайнгауз та її шлях до слави

Емі народилася 14 вересня 1983 року в сім’ї водія таксі та фармацевтки. Її батьки були пов’язані з музикою лише на аматорському рівні, проте численні дядьки по лінії мами були професійними джазовими музикантами. А у бабусі Емі в 1940-х були романтичні стосунки з легендою британського джазу, саксофоністом Ронні Скоттом, який, як і сім’я Емі, був нащадком емігрантів — російських євреїв.

Початком кар’єри Емі можна вважати співи у місцевому гурті Bolsha Band, а її злет відбувся у 2002 році — Емі підписала контракт з компанією 19 Management, яка належала Саймону Фуллеру — продюсеру Spice Girls та творцю популярних шоу талантів Pop Idol та So You Think You Can Dance («Думаєш, ти умієш танцювати?»).

У 2003 році Емі випускає свій дебютний альбом Frank — стильну суміш соулу, джазу та фанку. Альбом позитивно оцінили критики й публіка, він продався у розмірі понад мільйон копій, потрапив у топ-50 чартів різних країн та виграв премію Айвора Новелло — нагорода за найвищі здобутки для британських композиторів, аранжувальників та авторів. Стежка до вершин була прокладена.

Справжню популярність Емі отримала після виходу одного з найзнаковіших альбомів 2000-х — Back To Black.

Back To Black: концентрація чуттєвості

Це альбом-оксюморон. З одного боку – яскрава, світла, ритмічна музика й трошки суму, натхненна girl-бендами 1960-х, соулом, реггі, дабом, фанком і джазом.

А з іншого — похмура автобіографічна сповідь про саморуйнування. Імпульсом послужило те, що хлопець (і майбутній чоловік) Емі Блейк Філдер-Сивіл покинув її й повернувся до своєї колишньої дівчини. Через це і смерть бабусі Синтії, з якою Емі була дуже близька, у 23-річної співачки з’явилися алкогольна та наркотична залежності.

Пісня, що відкриває альбом, лід-сингл і головний хіт Емі Rehab — це обманка. Здавалося б, хукова, легка соул-пісня, проте її текст з першого рядка б’є під дих.

Вони намагалися мене вкласти в рехаб,
я відповіла: «Ні, ні, ні»

 

У другій пісні You Know I’m No Good Емі розповідає про свою зраду людини, яка її любила, і розмову людей, які не хотіли одне одному піддаватися і демонструвати свою вразливість — історія про мовчазний крик про допомогу, коли за маскою самовпевненості ховається відчайдушне прохання простити й визнання власної безпорадності.

Пісня Back To Black є ключовою у розумінні назви альбому. Вона присвячена Блейку — тому самому хлопцю, який кинув Емі заради своєї колишньої дівчини. Back To Black означає повернення в «чорний період»: депресію, болісні переживання кохання, алкоголь, наркотики.

І з таких зізнань і промовляння проблем складається альбом Back To Black. Це егоцентричний альбом-терапія, проте проблеми, які в ньому порушуються, сильно резонують із рядовим слухачем, ставлять його поряд із авторкою — у принципі, як і завжди буває з великими альбомами та піснями. Зрада, самообман, депресії, недовіра, пошук точок опори — це колообіг повсякденного людського життя.

Муки кохання з усіма опціями — ревнощами, гордістю, самоприниженням і в той же час радістю та щастям складають по суті фундамент попмузики. Кохання та її нещастя — те, що найбільше поєднує людей по всьому світу.

Back To Black дебютував на перших місцях хіт-парадів більшості країн. У рідній Британії він став номером один у чартах UK Albums та UK R&B Albums; у американському чарті Billboard 200 і Top Alternative Albums він посів друге місце, а Top R&B/Hip-Hop Albums — четверте. Критик Кріс Віллман з видання Entertainment Weekly влучно написав: «Коли ця жінка співає про кохання, вона має на увазі кожне слово».

Емі Вайнгауз також виграла премії «Греммі» у номінаціях «Запис року», «Пісня року» (Rehab), «Найкращий новий артист», «Найкраще жіноче вокальне попвиконання», і «Найкращий вокальний попальбом». Сама Емі не приїхала на церемонію через чергове перебування у рехабі й тому, що американські чиновники відмовили їй у робочій візі. Потім вони скасували рішення, проте Емі вирішила залишитися вдома.

Чому альбом став таким популярним?

Велич артиста буває різною. Хтось створює музичні світи, які крутяться на своїй власній орбіті, як Tool і FKA Twigs. Хтось займається ідеологією, як Rage Against The Machine та Pink Floyd періоду вотерсівської тиранії. Ще хтось іде у музичні експерименти, перетворюючи звуки й гармонії на масштабне полотно, як пізні The Beatles. Хтось поранений, незадоволений, озлоблений — і з’являються гранж, панк і нойз-рок. Хтось займається дослідженнями, хтось — коханням, а хтось — війною.

Емі Вайнгауз та геній саундпродюсера Марка Ронсона не просто так синтезували джаз, блюз, соул, реггі, R&B та попмузику на альбомі Back To Black. Ці жанри завжди були територією кохання, світла та надчутливості. Болючий, руйнівний досвід Емі розкрився в них як квітка.

Емі Вайнгауз не тільки сповідається, а й вчергове руйнує стереотип про богоподібність недоступних попзірок, нагадуючи, що вони такі самі люди, як і їхні слухачі. Якщо їх ударити, залишиться синець і потече кров.

Це сьогодні можна написати пост про токсичні стосунки, який з радістю підхоплять світові ЗМІ. А тоді був 2006 рік — Instagram ще не було, Twitter буквально щойно з’явився, Facebook існував лише два роки, і лайки з репостами ще не стали метрикою виміру причетності до болю. Артисти могли говорити про це тільки в піснях та інтерв’ю.

І потрібна сміливість для того, щоб скинути маску успішної попзірки та оспівати не свою силу, а слабкість, крихкість і вразливість. Щирість та глибину переживання неможливо виміряти, вони відчуваються глибоко всередині й мурашками по шкірі.

Унікальність Back To Black полягає ще й у різниці між похмурою лірикою та урочистою танцювальною музикою. Страшно спостерігати, як під пісню про реабілітацію від алкогольно-наркотичну залежність танцює стадіон. Артист помирає на сцені, раз за разом проживаючи болісний досвід, а тисячі людей кричать, танцюють і знімають його смерть на телефони.

Шлях саморуйнування Емі Вайнгауз розпочався ще до виходу Back To Black. Він вивів Емі в ранг світової «зірки, за якою потрібно стежити», чим з успіхом і займалися таблоїди на зразок The Sun, обсмоктуючи кожен її вчинок.

Папараці стали справжнім головним болем для Емі — у 2009 році вона подала до суду на агентство Big Pictures і виграла. Надокучливим папараці заборонили наближатися до співачки ближче, ніж на 100 метрів.

Багато в чому саморуйнування і скандальність Емі підтримували популярність альбому. Скасування туру в 2007 році через передозування героїном, кокаїном, екстазі та алкоголем, нескінченні курси реабілітації, відео з вживанням наркотиків, спалахи жорстокості щодо фанатів, фанаток і власного персоналу (у 2009 Емі вдарила танцівницю).

Новини про стан Емі підкидав і її батько, Мітч Вайнгауз, який не міг знайти іншого виходу вплинути на неї, крім як звертатися до медіа заради публічного тиску. Але, як уже відомо, співачку вже нічого не могло врятувати — вона померла у своєму ліжку 23 липня 2011 року в 27 років від серцевого нападу, спричиненого алкогольною інтоксикацією та загальним виснаженням організму.

Є моторошна паралель між Куртом Кобейном та Емі Вайнгауз. Обоє були деструктивними, важкими людьми з потягом до саморуйнування. Обоє померли у 27 — Кобейн застрелився, Емі — від наркотиків й виснаження. Другий альбом Nirvana Nevermind вивів гурт на світовий рівень, другий альбом Емі зробив із неї світову зірку.

Фінальні виступи Курта Кобейна та Емі Вайнгауз сьогодні виглядають як остання подорож на край ночі. Секундний погляд Курта Кобейна у фіналі пісні Where Did You Sleep Last Night на MTV Unplugged (4:48), ніби він саме там, на сцені, вирішив піти з життя; і жахливий деструктивний виступ п’яної Емі в Белграді, під час якого вона не потрапляла в ноти і фактично навіть не співала, вмираючи просто там, на сцені, і як співачка, і як людина.

Як і у випадку з Кобейном і Nevermind, страшно і складно сказати, став би Back To Black таким культовим і незабутнім альбомом, якби не трагічне життя і смерть його авторки.

Унікальність та популярність Back To Black полягає не стільки в музичній еклектиці, геніальному продакшні та глибокому контральто Емі Вайнгауз. Це прикрашений фасад, а за ним — поранена дівчина, що втратила себе та не змогла знайти. Альбом великий і актуальний через 15 років після появи, тому що в ньому розкривається людина, яка не побоялася розказати всьому світу про свої крихкість, слабкість, вразливість. Це приваблює і об’єднує, надихає і залучає.

Це універсальна мова почуттів та емоцій. Мова, якій потрібно вчитися.