Чому «Маскарад» гурту «Антитіла» — це примітивне бачення світу. Колонка

Український музичний критик і оглядач Ігор Панасов у своєму пості на фейсбуці поділився враженнями від перегляду нового кліпу гурту «Антитіла» — «Маскарад». У публікації він зауважує, що нова робота гурту — це «потужне соціальне висловлювання про епоху, в якій живе людство. Це той випадок, коли українське мистецтво розповідає про весь світ».

Наш музичний оглядач Даня Панімаш не згоден з тезами Ігоря, тому написав відповідь, чому це є примітивним поглядом на світ, який ще й відстав від сучасності на кілька десятиліть.

Я не згоден з точкою зору Ігоря Панасова, і поясню його ж словами та тезами, чому кліп і пісня гурту «Антитіла» — це одне з найпримітивніших соціальних висловлювань про епоху, в якій живе людство. І метафорично поясню, чому українська поп-музика ніяк не вилізе з грядок з салатом та іншими овочами.

Тому що від поділу світу на хворе та здорове, мертве та живе, віру та зневіру, особистість та безликість, землю та воду, страх та безстрашність, музику й тишу віє пубертатним максималізмом. Світ значно складніший, ніж те, про що співає красивий усміхнений Тарас Тополя.

Єдине, що радує у цій пісні — концептуальний підхід гурту «Антитіла», які, схоже,  захопилися філософією лівих і ліворадикальних інтелектуалів, зокрема Гі Дебора, який написав у 1967 році трактат «Суспільство спектаклю», і почали критикувати капіталізм і суспільство споживання, залишаючись при цьому невід’ємною їх частиною.

«Це маскарад! Пафосу парад!» — співає Тарас Тополя, на максимумі пафосу дрейфуючи серед орд зомбі, немов сяйливе сонце української поп-концептуальності піднімаючи себе над цими всіма баристами, приземленними споживачами та іншими «абсолютними нулями, перекрашеними в скарб», про яких він і співає.

«Світлом сяєш ти, а в тобі я», — співає Тарас Тополя, приміряючи на себе роль Пророка, який немов збирається вивести нас, українців, та інші народи до джерела світла та чесності.

Примітивні метафори у кліпі на кшталт зомбака з золотим ланцюжком на шиї, який повзе до розбитого телевізора, — для цього не потрібно таланту новатора, тому що це все було сказано лівим інтелектуалом і філософом Жаном Бодрійяром ще у середині ХХ століття, обіграно у мільйонах кліпів та фільмів, присвячених споживанню, «досягаторству» та іншим речам, які завжди були, є і будуть, ілюструючи це тими самими пережованими символами безтямності роду людського — зомбі й телевізорами.

Копати тут нікуди, слухати нічого, бачити теж немає що, адже критикувати маскарад і при цьому плодити своєю творчістю ще більше маскараду сумнівної культурної, естетичної та інтелектуальної якості, ще й відсталої від світових трендів про гендерну та соціальну рівність і гуманність — цьому, звичайно, віриш (сарказм)!

Віриш (ні) Тарасу Тополі, що він дійсно приведе нас, українців, та всі інші народи до комунізму чи соціалізму, що ми об’єднаємося зі світом у єдине ціле і одразу станемо щасливими. А після рядка «Це маскарад — мелений салат» «Антитілам» потрібно терміново записати фіт з гуртом Kalush.

Тарас Тополя буде молоти салат, а Kalush — його маринувати. А потім прийде alyona alyona і зварить до нього мамин суп, а Святослав Вакарчук подасть вино, а хочеш — із медом.

Тож слід подякувати гурту «Антитіла» за демонстрацію тотальної відсталості українських поп-музик від світової культури й тенденцій. І за те, що ми, українці, схоже, ніколи не втечемо з бабусиного городу та погребів з маринадами до реального світу.

Саме тому пісня та кліп гурту «Антитіла» — це чергова маніфестація максимально спрощеного, щоб не сказати примітивного, погляду на світ, яка не веде українську поп-музику вперед, не створює нових сенсів і не вбудовує Україну в картину сучасного світу, а навпаки — тягне нас усіх назад до архаїчного культурного минулого.

Точка зору автора суб’єктивна. Опитування, чи розділяє редакція цю точку зору, не проводилося. Запрошуємо до дискусії у коментарях.