Виставка українських музичних феноменів «Вільна музика» триває у Львові

«Вільна музика» складається з інформаційної та інтерактивної частин і розповідає історію незалежної музики. Мета проєкту — дослідити, як музика впливала на громадянське суспільство, віддзеркалювала та супроводжувала суспільні зміни та настрої України.

Авторка ідеї — Ляна Мицько (Муніципальний мистецький центр), куратори — Назар Шешуряк («Амнезія») та Олена Погонченкова (Bubblegum Zine), за дизайн та архітектуру експозиції відповідають Лєра Гуєвська та Олександр Бурлака.

На виставці можна ознайомитися з різними музичними артефактами від аналогової епохи до цифрової, від паперових колажів до видруків на 3D-принтері, від саморобних афіш до технологій із залученням ШІ. Відвідувачі можуть «повзаємодіяти» з деякими експонатами виставки, відкрити для себе яскраві імена української музики, а також долучитися до низки освітніх подій, дискусій та артистів у рамках програми.

СЛУХ поспілкувався із Ляною Мицько, Назаром Шешуряком та Оленою Погонченковою про виставку, складнощі, які виникали під час її організації, та найцікавіші експонати, на думку кураторів.

Як виникла ідея виставки?

Ляна: Будь-яка спроба зробити хронологію і систематизацію української музики є цілком природною і необхідною, вона повторюється раз на кілька років у ширших чи вужчих рамках. Сама ідея виставки зʼявилася після спілкування з дизайнеркою Лєрою Гуєвською та архітектором Олександром Бурлакою. Вони мешкали в Берліні на той час, коли з ними зустрілися, вже під час повномасштабної війни. 

Лєра і Саша запропонували відвідати виставку вінілу Broken Music Vol. 2 70 Years of Records and Sound Works by Artists у Музеї сучасності в Гамбургу. І це справді круто — виставка про сплетення музики і візуального мистецтва, чому б не придумати шось про те, що відбувалося з українською музичною культурою? Друзі запропонували: якщо таке ми придумаємо втілити у Муніципальному мистецькому центрі, то вони готові долучитися до команди і працювати над подією. І це стало пророчими словами!

Було цікаво зробити виставку про те, про що їх зазвичай не роблять — про музику. Під час обговорень, що саме це має бути, в мене зʼявився інсайт: сформувати виставку про феномени тої музики, яку я люблю, на якій виросла, і яка була для мене супроводом незалежності України.

Наша команда виникла на основі Муніципального мистецького центру. Проєктною менеджеркою стала Марта Слобода, яка відповідає за всі процеси навколо виставки. Технічне партнерство — Роман Мамітов. У якості кураторів виступають Олена Погонченкова (Bubblegum zine) та Назар Шешуряк («Амнезія»). Вони контактували зі всіма дослідниками/-цями, колекціонерами/-ками, писали тексти і загалом працювали над кістяком і «м’ясом» виставки.

Скільки тривав підготовчий етап? Які проблеми виникали під час підготовки?

Ляна: Ідея виставки наростала і формувалася з кожним спільним дзвінком від початку 2023 року. У результаті проєкт «Вільна музика: українські низові ініціативи від 1980-их до 2020-их», як і сайт та майбутній каталог, стали можливими завдяки технічній підтримці команди Муніципального мистецького центру, організації «Лінія Втечі», за підтримки Стабілізаційного фонду освіти та культури Goethe-Institut Ukraine. Ресурс на створення виставки ми отримали у вересні минулого року — і понеслася активна робота над усім наповненням, документами і візуалом. Відкрилася виставка 27 грудня 2023, а підготовка до друку каталогів і сайту триває і досі, перебуває на завершальному етапі.

Він тривав кілька місяців. Ми зіткнулися з так званою «недопрацьованістю понятійного апарату», де звикли називати всю цю музику андеґраундом. Ми стараємося цей термін не вживати. Зазвичай андеґраундом називають те, що не має бути видимим, або те, що не є достатньо якісним для радіоефіру і широкого простору. У нашому світогляді ця музика не є андеґраундною. 

Музика, в силу різних обставин, наприклад, через залишки тоталітарного режиму або того, що Україну заполонив російський шоу-бізнес, втілювалася і робилася всупереч цьому. Через це виникла проблематика використання термінології, навколо якої, сподіваюся, триватимуть дискусії. Наша виставка і створена, щоб були обговорення, інтерактив, можливість поспілкуватися.

Було втрачено багато артефактів, які ми хотіли би використати для окреслення феноменів, або до них не було належної уваги з боку тих людей, які створювали продукти вільної української музики. Ми також проводили роботу з архівами, які в Україні зазвичай досить закриті. Наприклад, лейбл Shukai чи Надія Парфан, яка зараз робить фільм навколо особистості зі світу української музики, стикаються з тим, що архіви про українських виконавців за сімома замками на умовному Львівському телебаченні. Щоб туди потрапити, треба мати запрошення з міністерства чи інший козирний документ, чи знайомих типу кума/свата/брата. 

Коли пояснюєш, що хочеш робити дослідження, і ти молодий режисер, лейбл, видавець, то людям, які працюють в цих архівах, зазвичай набагато легше сказати «Ні», аніж пускати тебе і нести якусь відповідальність за речі, що будуть використані для дослідження.

Під час виставки ми хотіли б поговорити про відсутність доступу до українського архіву, який складає вагому частину нашої культури. І якраз незнання того, що є у нас в архіві й небажання ділитися цим у перспективі породжує дурну фразу про те, що «в Україні нічого не було, і треба дивитись обов’язково на захід чи на схід, щоб брати собі культурний контент». Це ще одна перешкода на шляху до того, щоб ми збудували свою культурну карту і свою енциклопедію української музики.

За якими критеріями обирали кураторів?

Ляна: У нас вийшла справжня кураторська команда. Я дуже довго спостерігаю за Назаром, і знаю, що він розбирається у матеріалі. І якщо про «Амнезію» ще більш-менш знають, то Олена (Bubblegum Zine) є для мене скарбом, який є тільки в Telegram і тільки для «своїх» людей. Вона створює навколо того, що робить, ауру ніби як і доступності, але відсутності будь-якого маркетингу. У мене виникло велике бажання залучити її до виставки, бо вона — науковиця нової епохи. 

Для мене є два класні кураторські погляди: Назар, який любить досліджувати минуле і відбудовувати українську памʼять, і Олена, яка створює критику на музику і вміє оперувати сучасною науковою думкою. Частково кураторкою можна назвати мене, оскільки рішення по експозиції приймалися також і мною. Назвемо це нашою кураторською групою.

Як і де відбувався пошук експонатів? 

Назар: Якщо говорити про «історичну» частину виставки, то експонати ми шукали серед безпосередніх учасників подій і серед колекціонерів. З останніми, як виявилось, працювати набагато простіше. Покоління 80-х, здається, все ще не усвідомлює, якими важливими та захопливими справами вони займалися у часи своєї юності, і ставиться до свого спадку з панківською недбалістю. А от колекціонери-міленіали чудово розуміють, що кожна афіша, флаєр чи самвидавний альбом на CD-R — це скарб. Я дуже сподіваюся, що таке розуміння прийде і до широкої публіки.

Інтернет-барахолки теж стали в нагоді. OLX та Violity все ще залишаються безкінечним джерелом всіляких раритетів. Головне знати, що і як шукати.

Олена: Ми зібрали великий список колекціонерів і тих, хто в теорії міг би щось зберігати й намагалися з ними зв’язатися. Звичайно, список скорочувався: хтось не виходив на контакт, хтось нічого не зберігав, хтось наразі перебуває далеко від власної колекції й таке інше. 

Спеціалізованих архівно-історичних виставок, тим паче про новітню українську історію, майже немає, механізми організації не налагоджені. Багато хто просто не розумів наших запитів. Часто у відповідях відчувався скепсис, але дехто поставився з ентузіазмом: такі хотіли надати навіть більше, ніж нам було потрібно. Трошки важко було відкалібрувати масу матеріалів і кількість охоплених феноменів. Згодом я зрозуміла, що в експозицію потрапить не все, що ми маємо, адже простір також диктує логіку.

Який експонат було найскладніше дістати?

Олена: Найскладніше було з тим, що на виставці так і залишилося не представленим: саморобні інструменти Юрія Зморовича та Олександра Юрченка. Вони втрачені. Мені було дуже важливо прослідкувати історію «кустарного» музикування, адже в можливості грати на віконній рамі розкривається та внутрішня свобода, шо на ній ми наголошуємо в дослідженні української музики.

Зрештою, брак DIY-інструментів у «архівних» залах ми компенсували сучасністю: поставили винаходи музиканта Ereh Saw, з якими можна взаємодіяти й створювати нойзи. Тут є також метафора нашого ставлення до історії й цінності культурних артефактів: витвори 1990–2000-х не збереглися, але витвір 2020-х перебуває в експозиції, тобто ми навчаємося зберігати й пам’ятати.

Топ експонатів кураторів

Олена: По-перше, купа касет і дисків з колекції львів’янина Олександра Б., якого 100% знають музиканти та власники лейблів, що видавали фізичні релізи. Ця людина протягом усього свідомого життя стежить за українськими незалежними сценами й своєю колекцією зробила велику архівну роботу. Я, як геть непослідовна й хаотична колекціонерка, вважаю подібних людей золотими. По-друге, костюм Сейри з виступу pušča 2021 року, який справді є її копією з чорного пластику.

По-третє, моделька контейнера 20ft Radio, яку зібрав із LEGO-деталей син нашої дизайнерсько-архітекторської команди. По-четверте, панк-зіни 2010-х з колекції української зін-спільноти. Хай живе самвидав! І п’яте — фотографії слов’янських неформальних тусовок початку 1990-х з колекції Костя Бяліка та Центру міської історії Львова. Зазирнути в історію маленької віддаленої від так званих культурних центрів спільноти — безцінно.

Назар: Мої улюблені експонати — це ті, які водночас є артефактами історії та витворами мистецтва. Наприклад, самвидавні касети Юрія Зморовича (авангардного музиканта, художника та поета) — кожна з них була створена в єдиному екземплярі і оформлена вручну самим художником. Або оригінал малюнка Олександра Юрченка, який був розтиражований і на касетах, і в збірнику віршів його колеги Дмитра Куровського з гурту Foa Hoka. Або оригінал-макети сторінок харківського самвидаву «Стан справ» — виставлені окремо в рамках, вони виглядають, як повноцінні артоб’єкти.

Ляна: Хронологія нашої сцени, оригінали друків з «Вивиху», фото музикантів перших років незалежності з різних куточків України, документалістика Зайковського, вже колекційні касети лейблів, костюм Сейри і саморобні нойзові інструменти — все це надихає на залученість у процеси музичного світу нашої країни та робить виставку наповненою, також гучно промовляє, що українська культура є. Є з великої букви. 

Для мене найважливішим експонатом стала гітара львівського музиканта та військового медика Андрія Жолоба, зараз він на фронті, а інструмент чекає його для концертів та репетицій. Також ці історія допомагає збирати кошти для організації Musicians Defend Ukraine — благодійного фонду підтримки діячів української музичної індустрії, які зараз на фронті. Тут банка збору.