Владислав Троїцький дав інтерв’ю для програми «Антиподи». Читайте головне з розмови про українську культуру

Засновник незалежного українського театру «ДАХ» та арт-фестивалю ГогольFest, гуртів «ДахаБраха» та Dakh Daughters Владислав Троїцький завітав у програму «Антиподи».

Розмова Владислава з ведучим Сергієм Івановим — це наповнений сенсами діалог про культурне коріння та надбання українського народу, його сучасний стан і проблеми. Арт-тусівки ХIХ–XX століття, роздуми над тим, як культурно розвивати Україну, місце Олега Винника та Олі Полякової в культурі та «гімн жлоба» — читайте головне з інтерв’ю та дивіться його повністю.

Про духовний стан України

У мене останнім часом дуже багато думок про те, що ми за 30 років не сформулювали ідею: хто ми? Є дві ідеї: кучмівська «Україна — не Росія» і «Україна — це Європа». Але при цьому втрачається суб’єктивність, що ж таке Україна.

Коли я займався постановкою Re:post-опери LE, то зрозумів — українська інтелігенція у кінці XIX століття — Леся [Українка], театр корифеїв, Драгоманов, Лисенко, Франко — це омріяна Україна. Тоді говорити про Україну на рівні країни було або утопією, або божевіллям. Але вони були освіченими романтиками, які намагалися ввести в україномовний простір світову культуру. Тому що до цього, крім українських народних пісень, власної культури особливо не було. Не існувало міської культури. І ці люди, 30–40 людей, перейнялися цим.

По ідеї, на надбання цих людей ми повинні спертися. Але зараз людей, які знають п’ять мов, як Леся і Франко, не так багато. І взагалі контекст інтелектуальний, духовний — це не про зараз.

Про вплив СРСР на сучасну українську культуру

У мене «совок» уже якось і видавився, за непотрібністю. Але культура, яка, по ідеї, повинна бути в авангарді всіх змін, якими переймається держава, — вона по суті реакційна десь на 95%. Ти розумієш, що візії в цих інституціях немає. Вона виконує якусь звичну розважальну функцію, причому незрозуміло для кого.

Якщо ми можемо якось обговорювати освіту, медицину, безпеку, тому що є явні критерії, то в культурі таких явних критеріїв немає. Будь-який театр скаже: «До нас же люди ходять? Що вам ще треба? Ми ставимо Лесю і Франка, значить ми виконуємо функцію».

Яку функцію? Хто формулює ці задачі? Чи є взагалі зворотний зв’язок, крім квитків? На аргумент про те, що люди ходять, я скажу, що Олег Винник теж стадіони збирає. І купа вовчиць, або Оля Полякова, яка в шльопанцях ходить. Вовчиці в шльопанцях — ось ваша аудиторія.

Фактично, офіційною культурною ідеологією України є «гімн жлоба». Я вважаю, що одна з найжахливіших речей, які ми маємо — це університет культури імені Поплавського.

Якби він був як фрикуватий незалежний шоумен — то й слава Богу. Але він не виконує офіційну державну функцію ректора університету культури. І ось тобі образ: сало — наш талісман, горілочка, варенички й голі дівки поруч. І зараз він оголошує, що приймає в університет без ЗНО: коли неважлива твоя освіта, що ти читаєш, що дивишся — ти приходь.

І в цьому вариві, яке транслює, що українці — це придуманий образ з часів Сталіна: хитрий, жлобуватий хохол — тоді всі ці франки, лесі, курбаси, все це — у відвал. І залишається ось ця домінанта.

Що потрібно для змін у культурі

Потрібно в суспільстві створити діалог. Деякий вакуум, щоб туди ринув новий контент і почала формуватися нова міфологема України.

Чи готові люди до якісного контенту

Я часто розмовляю з людьми, які телевізор не дивляться, але кажуть: «У нас аудиторія така, вона буде дивитися “Дизель Шоу”». Але хто пропонував системно інший контент, якісний? Тому немає пропозиції — немає і ринку.

Зараз у мене є ідея зібрати шанованих людей і підняти цей дискурс: хто ми, який генезис розвитку нашої культури, як це перетинається з фольклором, примітивним мистецтвом, релігійною думкою — тобто формування базису, того, на чому ми стоїмо, усвідомлення його.

Про створення ГогольFest та майбутні плани

Ми плануємо в цьому році повернути ГогольFest до Києва у таке сакральне місце, як «Суспільне». Мова не тільки про «Олівець», а й про місце навколо. Це недосліджена територія, яка дає фантастичні можливості.

Моя ідея проста: запустити туди незалежні театри, музикантів, художників, дати їм оренду за одну гривню. Нехай платять комуналку і генерують контент, який «Суспільне» може знімати і каналізувати.

Майже в кожному обласному центрі є майновий комплекс «Суспільного». Ми працювали в Дніпрі, і там половина будівель просто занедбані. Якщо запропонувати їм зробити пілотний проєкт у Києві, а потім вибудувати сітку по всій Україні? Створити свій фонд для підтримки культурних проєктів, який, я впевнений, буде підтриманий іноземним капіталом.

Це готове майно, воно буде збирати всі незалежні [творчі об’єднання]. У тебе з’являється і соціальний, і медійний зв’язок. І ти робиш парасольку, що об’єднує всю країну.

ГогольFest з 2007-го по 2017 рік був моєю примхою. Пару раз мене підтримувала держава або місто, але це було до 10% [витрат].

Про Олега Винника та Ольгу Полякову

Я б не ставив кліше [на Винника], що це жлобство. Він співає, досить чесно робить свою справу, в його уявленні. [По тому] як він говорить, як дає інтерв’ю, приблизно можна уявити його світогляд. Він почувається, як переможець вовчиць. У всьому світі таке є.

Ми не знаємо, де він співав там (у Німеччині — ред.). Якби він себе там так круто відчував, то навряд би повертався.

Оля Полякова дуже довго йшла до цієї кар’єри — і джаз співала, і те, і се пробувала, але пробилася через «Шлёпки» — це поп-музика в усьому світі.

Як зробити мейнстрим якісним

Знову ж таки, суть держави — займатися протекціонізмом і лобіюванням того, що в її інтересах. У Радянському Союзі, так як це імперія, вони формували і підтримували міф великого театру, музики, літератури. Так, і ідеологи Кремля продовжують це робити — вони вкинули купу грошей в театри, проводять світові фестивалі. Вони розуміють, що це формує імідж. І я можу не ходити на балет, але знаю, що він найкращий у світі. А у нас таке, на жаль, не стоїть на порядку денному.

Хоча у нас фантастична школа композиторів. Старше покоління — Скорик, Станкович, Сильвестров, середнє покоління — Віка Польова, Луньов, Роман Григор’єв, Розумейко. Композиторів світового рівня десятки, але у нас немає простору, де їх актуалізувати. Тому що наші театри не готові до перевантажень, тому що їм набагато вигідніше ковбасити «Лебедине озеро», щоб робити «чьос» по Європі.

Про створення DakhaBrakha та успіх за кордоном

Коли ми DakhaBrakha придумували, я одразу відчув, що це буде суперуспішно. Хоча на перших концертах усі фольклористи тролили й хейтили цю історію, називали «БляхаМуха», казали, що ми спаплюжили саму ідею фольклору.

У якийсь момент Валера Гладунець (екс-учасник гурту «Божичі») привів мені дівчат із «Кралиці», мовляв, вони готові до більшого експерименту. Хоча до цього часу я вже поставив дві вистави з «Божичами» і «Деревом», і вони були готові співати суто народні пісні без всякої інтерпретації.

А ті були готові до більшого експерименту, і взагалі на що завгодно. А в мене лежала віолончель, я купив на Сінному ринку барабани, потім таблу (індійський ударний музичний інструмент — ред.) і почав учити їх грати на інструментах. Тоді ще Марка не було, він у «ДАХу» працював світловиком, завгоспом і грав дрібні ролі.

Я пропонував їм слухати кілометри фольклорної музики світу. І одночасно я захоплювався мінімалістичною академічною музикою. Всякі Наймани, Райх і так далі. І я їх змушував ось це в комплексі слухати. І потім ми почали працювати з піснями, одразу підлаштовуючи їх під спектакль.

Спочатку «Макбета», і воно задзвеніло — вже в 2006 році ми грали в Лондоні в «Барбікан-центрі» спектакль «Макбет» 11 разів. Ну, і потім це почало виростати.

Оскільки я відчував, що бракує чоловічої енергії, то сказав Марку: «Ну, Марко, давай починай тут стукати, щоб був якийсь грув». Але спочатку дівчата його тюкали, не давали йому співати. Бо вони ж фольклористки, вони займалися фольклором з дитинства. А він філолог, університет Шевченка. А тепер він став абсолютно дивовижною, різносторонньою особистістю — і художник фантастичний, і співає, і направду шоумен. Став таким обличчям, фронтменом гурту. Хоча всі дівчата просто фантастичні: і Ніна Гаренецька, і Оля Цибульська, і Іра Коваленко. Вони просто дивовижні, харизматичні.

При цьому Dakh Daughters, які наступним етапом були, — вони більше з акторської історії. Кабаре, The Tiger Lillies — це було все-таки на самому початку, коли Rozy/Donbass з’явилися. Але зараз це набагато лірично складніша музика.

Який із музичних колективів ДАХу улюблений

От у мене є двоє дітей: Матвій і Марфа. Це як запитати, кого я з них більше люблю.

Про творчу тусівку 80-х і 90-х

Часи перебудови… З одного боку були злидні, з іншого погана якась романтична енергія. Фантастичний рок-готель у БК «Більшовик», там були всі — «Табула Раса», ВВ, «Колезький асесор», Ivanov Down — це була щільна енергія справжнього, трушного життя.

Здавалося б, дайте нам успішність, пригладженість, але заднім числом розумієш, що в цьому енергія і була

Той же Сергій Проскурня робив фестиваль «Березіль», залазив у дикі борги і привозив Някрошюса, Кастелучі. За свою юність ти критикував, тобі здавалося щось неправильно. Зараз розумієш, наскільки це вартісне.

«Паризька комуна» — Саша Ройтбурд, [Олександр] Гнилицький — вони генерували смисли, все це вирувало.

[Володимир] Кучинський із Театром Курбаса. Вони опинилися у Львові і сформували простір нових смислів — це була знакова, найпотужніша історія того часу. [Ярослав] Федоришин зі своїм «Золотим Левом» у Львові — це реально був один з топових фестивалів колишньої СНД.

Не хочеться впадати в старече бурчання, але тоді було більше романтичної енергії. Я зараз одному куратору показав свої роботи, і він каже: «Занадто романтично. Сучасне мистецтво вимагає цинізму, якогось стьобу». Блін, не хочу! Мені хочеться бачити надлюдину. Хоча якщо розібратися в Ніцше, надлюдина — це те божественне, що в нас є: романтичне, те, що готове горіти.

Чи потрібно забороняти російським діячам культури в’їзд в Україну на час війни

Я думаю, що звичайно, напевно варто це робити. Але знову: як це робити? От Гребенщикова забороняти, який є відверто опозиційним, і багато людей виросли на його творчості. Будь-яка заборона викликає у мене якусь обережність.

Проводьте конкурентний контент. Ти можеш заборонити завозити фільми, але ти ж не закриєш YouTube й усі ці платформи, на які ці фільми вивалюються кілометрами. Тому через те, що молодняк споживає більшість контенту через інтернет, у цій війні ти програєш. Особливо коли говориш: «Заборонити!».

Про Монгерштерна та хайп

Ну, абсолютно нікчемний репер російський. Виник скандал через його гастролі в Києві, я так розумію, так і народжується хайп. Зрозуміло, що хайп зробити на негативі простіше.

Читайте також про те, як Dakh Daughters написали Rozy / Donbass — свою найвідомішу пісню, що стала пророчою.