Наша редакція завжди шукає українську музику будь-яких жанрів, яка варта того, щоб про неї говорили.
Сьогодні розповідаємо про емо-панків blichaus80 — гурт, заснований на уламках проєкту «Метель», який яскраво вистрілив у 2017-му і тихо згас у 2019-му.
Не завжди зрозуміло через специфічну манеру співу з зажовуванням складів і зведення вокалу. З того, що зрозуміло — про свободу, кохання, свободу від кохання і веселе передчуття неминучого кінця.
Дуже кльова емоція на кшталт «хоч завтра буде нічого їсти і смерть поруч, але давайте веселитися». У порівнянні з «Метелью» музика стала насиченішою та міцнішою. Є крутий бенгер — Idealy.
Погано чути слова та одноманітні вокальні інтонації, якими реальні пацани з райончика запитують, чи є у вас айфон зателефонувати. Майже всі пісні, крім Idealy, зіграні на одному ритмі.
Владислав Ковтуненко: Артем і Микита на Троєщині виросли, в одному дворі, Жека з Позняків, я в передмісті живу. Закінчили всі найкращі університети країни. Я філолог, Женя історик, Артем соціолог, Микита маркетолог. Так що ми хлопці досить розумні.
Микита Метель: З музикою усе почалося спокійно: просто з бажання грати на інструменті. Родики завжди говорили, що якщо навчитися грати на гітарі, то в компанії пиздатим типом будеш — увага дівчат і все таке. А потім з часом набридло просто грати кавери на гітарі, захотілося щось своє. Зараз так багато музики, що починаєш вірити в себе. Так і почалося.
Микита Метель: Я і Артем грали в «Метель», якщо брати з серйозного. А так робили купу різних проєктів, намагалися якось себе реалізувати. Але розпорошувалися: то хочеш електро, там хочеш панк, то щось на попсу схоже, але в підсумку нормального продукту ніякого не було. З Жекою і Владосом почали тільки в Blichaus80 грати. Владоса взагалі вчили на басу грати. Було складно, але тепер він вміє.
Владислав Ковтуненко: Нам багато чого подобається, у всіх різні смаки і в музиці, і в плані стилю, тому складно сказати. Кожен надихається своїм. Є кілька речей, які нам всім подобаються, — американська емо-музика 90-х, британська культура початку 2000-х і авторські фільми про босяків типу «Карти, гроші, два стволи, що димлять» або «Дилер». Нам із Жекою ще книги Ірвіна Велша подобаються. Можна сказати, що вони нас надихають.
Євген Ковалевський: Наші герої — звичайні люди, у яких щось виходить або не виходить, але вони тримаються. Але прямо героєм складно когось назвати: для нас немає такої людини, яка зробила неможливе, якщо розглядати в культурі, припустимо. Наші герої — люди з добрим серцем.
Владислав Ковтуненко: Та я взагалі не пам’ятаю, коли і хто це сказав і як це до нас причепилося. Але якщо проаналізувати, напевно, малося на увазі, що у текстах кожен пацан з району зможе впізнати себе або якісь життєві ситуації, з якими зіштовхувався.
Владислав Ковтуненко: Варто уточнити, що це сприйняття з’явилося на карантині, коли всі зрозуміли, що життя може кардинально змінитися. Раніше взагалі ніхто не міг подумати, що може трапитися щось подібне. Тому в наших піснях, як на мене, відчувається ця туга за речами, які ми вже не можемо робити через карантинні обмеження.
До всього, я думаю, що кожен так чи інакше почав відчувати, що смерть стала ближчою, почав відчувати страх, якщо не за себе, то за своїх близьких і рідних. Крім того, хоч ми і досить молоді, але вже в віці, коли люди починають замислюватися над пройденим шляхом і перспективами.
Євген Ковалевський: Ну майбутнє, звичайно, є, але дивлячись у якій сфері. Стрьомно тільки, якщо роботи прийдуть і люди стануть рабами.
Читайте також про останній альбом трилогії про смерть і кохання у світі постусього від калушан «Джозэрс».
