Нова музика

Чому репер Курган — головний художник у сучасній українській музиці

Павло Слободянюк
5483

Більше двох місяців тому харківський репер і «блаженний силян» Жека Курган (Євген Володченко) випустив EP «Бібліотека странних знаній». Перший реліз без участі Раміля й Аміля, перший серйозний — що б це не означало — реліз. Шість треків, що не розчарували: вийшло цікавіше, ніж у попередніх спільних роботах.

Зрозумійте правильно: Kurgan & Agregat (вони ж Selyki) — діаманти українського репу, або навіть актуальної української поп-культури взагалі. Але саме «Бібліотека» — рівень недосяжний: насправді найважливіший вислів сучасного українського популярного мистецтва за багато, багато, багато років. Женя стрибнув вище голови — як той кіт із оповідання Едгара По — та став одним із головних сучасних українських художників. З великої літери «Х».

Пафос потрібен для усвідомлення: коли вся пост-СНД ютуб-естрада займається виробництвом постіронічного контенту з «мемасами», сміючись над слухачем і собою, Курган транслює нову сентиментальність за допомогою суржика та ретровейв-бітів. Володченко на десять кроків попереду, адже «Бібліотека» володіє найціннішим, що залишилося у світі пост-пост-постмодерну: сміливістю, безпосередністю та (вибачте) новою щирістю.

Масмедійні виробництва зайняті розробками «мем-хітів» у підвальних лабораторіях, а Курган, на противагу, випускає не-зовсім-форматну роботу. Уявіть, як Монатік або Вакарчук відчужено співають «Така дань за любопитство», а вам не смішно, вам — по-світлому сумно від цього. Практично ніхто з наших масових артистів не ставив собі виклик новим: більшість взагалі ще живе в модерні, а ті, хто ні, — з різним успіхом відіграють вищезгадані мемаси. Це не критика місця: сьогодні весь світ сміється, а не рефлексує під перебір шестиструнної гітари. Вже тільки через це пошук нового в світі деконструйованого (а тому смішного) старого — єдина масштабна задача, яку може поставити собі сучасний художник.

Нова щирість

Зараз неможливо бути сентиментальним. Цинічний аналіз усього всіма, з постійним очікуванням прихованого обману, спантеличив творців: що тепер? Весь час співати про «Бургер», сміючись? Брати алюзіями на Параджанова, вплітаючи мінімалізм Хопкінса в музику, а вінок — у волосся? А головне, як самому вірити в свою чесність? Кожен із нас на персональному рівні став аватаром, імітуючи цікавість подвійним тапом в Instagram, або (не)свідомо звіряючи себе з іншими 24/7.

З цього витікає проблема локального сучасного масового мистецтва: воно виробляє посередність, що постійно себе копіює. Виробники впевнено кажуть: саме це народу і треба, ми відчуваємо. Але здебільшого вони відчувають дух минулого, не майбутнього. Більшість наших артистів змогла «наздогнати» аґенду постмодерну — з її фрагментарністю, псевдомаргінальністю, поверховістю, безоцінковістю, жанровою дифузією, та (пост)іронією — лише кілька років тому. Але наздогнали! Технології об’єднали всіх, майбутнє вже настало. Це помітила навіть стара естрадна школа: достатньо звернутися до успіху останніх робіт умовних Білана чи Кіркорова, щоб усвідомити, наскільки іронія (несерйозність) важлива для масової аудиторії.

У цей самий час Женя шукає під дошками дельфіна, «несерйозно-серйозно-все-таки-серйозно», розмірковуючи про людство як нервову систему Бога, ідеї (раптово) Каббали («там енергія без битія», «цей свєт внутрі – носітель “тамтам”, тут — аватар, сознаніє — там»), самотність, страх, простір, час і, зрештою, апокаліпсис. При цьому «вічні теми» артикулюються через дитячі спогади, легенду польсько-українського заробітчанина, патріархальний сімейний побут, артефакти дев’яностих і нульових — відик, «Вінстон», Шустер, Кличко і Льюїс, настінні килими. Постмодерністський інструментарій — назви брендів, прямі цитати з художніх творів, актуальна мова — на місці. Модерністський дискурс «герой шукає себе» — той самий, яким Oxxxymiron’у докоряв «панк-путінець» Слава КПСС  — теж на місці. Відбувається важливе злиття під тегом «метамодерн».

Курган, певно, говорить серйозно…
але не до смішного серйозно

Зовсім молодому Володченку невимушено вдається бути тим, хто сміється і страждає одночасно. Коли крізь «хахах ору!» раптово проступають драма та катарсис, намагаєшся зрозуміти: тут суперприхована іронія чи це насправді? У цей момент Женя перетворює трагедію на її протилежність: наприклад, рефрен «я так хотів спасти цей мір, але потом я здався… потом я здався…» з «Любопитства» нейтралізується в кінці фразою «кому я нахуй здався?». Реакція серця на абсурд — сльози. Реакція мозку на абсурд — сміх. Курган, певно, говорить серйозно… але не до смішного серйозно.

Взагалі, навмисне дивні (ненормальні?) тексти Кургана можуть вразити навіть сучасну аудиторію, травмовану маркетинговими ходами в текстах Данилка, Потапа, Лободи. Аби запам’ятовувалось, має бути просто, смішно і бажано всрато: «я персона VIP, у меня есть джип, я сигналю “бип-бип!”».

Проте Женя обирає не простоту, а дивакуватість. «Підняти бiзнес в десятих мені помог осьміног», «пачка сигарет у відіка спричинить рак кінескопа», «а под досками — дельфiн»: читати такі тексти впевнено — завдання, якщо розібратися, зовсім не для боязких. Тому рухаємося далі, до сміливості.

Сміливість

Останні десять років суттєво змінили ландшафт поп-культури насамперед завдяки технологіям і соціальним мережам. Масове мистецтво визначило себе індустрією: ніхто більше не грається в «андеграунд не для всіх», навіть кокетливо. Успіх або провал став індексуватися загальнодоступними цифрами на стрімінгових сервісах, а вчорашній митець-нігіліст став продюсером, який думає про ринок.

Більше того, сьогодні всесильні медіуми телебачення та радіо більше не грають ніякої ролі. «Промоутер» із кабальним контрактом і шовковим шарфом на шиї для успіху вже не потрібен: загалом, ситуація просто прекрасна. В ній погано лише одне: промоутером від культури став кожен, хто намагається робити масове мистецтво. Бажання прорахувати наперед, чи зайде це на ринок, вбиває ризик. А ризик — основа справжнього і новаторського. Страхуючись, чи зайде воно, можна відкрити на Татарці восьмий за рахунком кіоск живого пива. Ризикнувши, можна стати підприємцем у сфері, скажімо, високих технологій.

Інтуїтивно чи усвідомлено — Женя ризикує. Роблячи треки про серйозні, великі речі навіть таким чином, він все одно зміг залишитися малозрозумілим артистом. Сьогодні у світі люблять сміятися, а надмірно серйозне обличчя — це ризик бути висміяним самому.

Курган проявляє сміливість у виборі форми комунікації нової серйозності: семплів, відсилань, алюзій. Наприклад, «Слабость» містить уривок з діалогом чоловіка та хлопчика про дорослішання («ты вроде маленький, а ведешь себя, как взрослый; ну, тогда и отвечать по-взрослому придется»), що на тлі мінорного біта виглядає трюком реперів абстрактної школи 2010 року: ось вам цитата з культового угорського арт-хауса, його навіть на торрентах важко знайти. Так-так, ось так! А Кафку! Кафку ти читав?!

Потрібно бути сміливим, щоб сьогодні нарешті визнати власний культурний контекст

Але якщо погуглити, виявимо: це не угорський арт-хаус, це денний телесеріал «Громови» (2006). Ось що справді твоє, і моє, і наше. Кіоск із малесеньким віконцем, ток-шоу з постановочними бійками, перегорілий відеомагнітофон, пісочниця з шини КАМАЗа, пропалені кнопки ліфта, Dandy (не Nintendo), піксельні гіфки через ІК-порт, деберц, хтонічні «Сімейні мелодрами» на «1+1».

Не чарівні звуки фрі-джазу, Керуак, Годар, південь Франції, стрітвір із Бронкса, пхеньянський різотто з морепродуктами на вечерю, латтефрапучініатто в карго-культовій чашці Starbucks. Потрібно бути сміливим, щоб сьогодні нарешті визнати власний культурний контекст. Зате у відповідь — любов усіх, хто впізнав відсилки/коди: і The Анатоліча з вейп-фітнес-трекер-кружкою Starbucks (впевнений, така у нього є), і житомирських випускників ПТУ.

Автентичність (Безпосередність)

У «Бібліотеці» Женя не змінює мову, якою думає і говорить. Не наносить декоративну косметику «правильного мовлення» для «серйозного альбому». Він не йде в бік можливих ефірів російського медіапростору, як робить частина нової української сцени, і цей вибір відрізає йому частину аудиторії (здавалося б, невигідне рішення). Не йде в бік чистої української мови, якою було би простіше артикулювати модерністську рефлексію (ще одне, здавалося б, невигідне рішення). Очевидно, він не вважає себе частиною «великого європейського музичного світу»: ця ілюзія поки що залишається примарною реальністю буквально для двох-трьох українських колективів. В інших випадках нашу англійську мову її носії (бажана закордонна аудиторія) сприймають скептично.

Женя вживає ненормативну лексику — це також частина актуальної мови. Не ту, що в телевізорі чи головах модерністів, а ту, яку чути на вулицях та в інтернеті. Курган вибирає не ефемерне зростання популярності серед різної аудиторії, а особливість, і це абсолютно правильне рішення з усіх точок зору, включно, до речі, з комерцією. Гонитва за всіма — це виснажливе форматування та спрощення матеріалу, що у довготривалій перспективі веде до втрати обличчя. Якщо медійних копій тепер не сто, як у нульових, а півмільйона — найдоцільніше дбати про унікальність в першу чергу.

Курган справжній, він не прикидається. Справжність артиста атрибутивна: в ній синтезуються мова, зовнішній вигляд, подача. Ось, дивіться, ми свої. Я — твій сусід у гуртожитку, а я — сиджу поруч у маршрутці, а я — забутий приятель з іншого району. Курган заперечує те, що важливо заперечувати, — неприродність, притаманну всьому «бомонду» пост-СНД, не лише естрадному, а й «хіпстерському», з початку 1990-х і до сьогодні.

Курган свій ще й в іншому сенсі — він не соромиться бути собою

Просту істину ніяк не зрозуміє, наприклад, Земфіра: замість фантазій про «європейське звучання» сьогодні набагато прогресивніше звертатися до локального, забутого, свого. Тому вона не розуміє, чому сьогодні молодь не надихають історії про записаний в Лондоні альбом з «винятково англійськими музикантами» чи співпрацю «з концертним звукорежисером Тома Йорка».

Курган свій ще й в іншому сенсі — він не соромиться бути собою. Як згадувалося вище, Женя використовує артефакти того, що раніше називали «низовою культурою» — наприклад, уривки з денних мелодраматичних серіалів. І зокрема через них він здійснює не іронічний пошук сенсу. Він сміється над собою, залишаючись невразливим до насміху. Він не переграє, не перетворює поезію на вульгарність. Він відчуває себе природно, синтезуючи образ свого пацика-«силяна» та романтика у пошуці. Наскільки це непоєднувано, настільки й ефективно: до справжності додається оригінальність, формуючи унікальність — головну конкурентну перевагу сучасного артиста.

Кради, як художник: Женя Володченко не копіює смисли й образи навколо, він робить їх своїми. Симуляція всього і всюди — від фальшивого життя в інстаграмі до коментарів оплачених ботів у Фейсбуці та Ютубі — виховала споживача, що сумнівається. Його важко ввести в оману стерильним глянцем: потрібно щось із вадою, без фотошопу, як у житті, no filter. Споживач, що сумнівається, сформував головний ціннісний запит цього часу: справжність (автентичність). Саме її, якщо розібратися, транслює Курган: один із небагатьох, хто розуміє важливість безпосередності.

Тому послухайте «Бібліотеку странних знаній». Познайомтесь з безумовним талантом Євгена Володченка. Та не забудьте відвідати великий концерт Кургана Feat. Агрегат.

Читайте також ще одну точку зору, чи є перспектива в гурту «Курган & Агрегат»