Тексти

Історія лайна. «Король Убю» і театр «Мізантроп»

Данило Панімаш
1611

Париж, 9 грудня 1896 року. Сьогодні справжня подія — широко розрекламована генеральна репетиція вистави «Король Убю» — п’єси молодого та амбітного автора Альфреда Жаррі. Театр «Евр» забитий під зав’язку. У залі театру інтелектуальний цвіт Парижа зібрався в очікуванні.

На сцену через дверцята каміну вилазить Фірмен Жем’є, який грає головну роль — короля Убю. У залі западає тиша. Жем’є оглядає публіку, вона чекає, що ж скаже актор. Він відкриває рота, і під дахом «Евру» звучить перше слово, одне-єдине слово, яке штовхнуло мистецтво на шлях неповернення. І слово це — «лайно». Хтось у залі засміявся. Протягом перших двох актів навіть лунали аплодисменти. Однак на третьому найбільш пристойним і благородним глядачам урвався терпець.

«Ви що, не бачите, що Жаррі знущається над нами?!», — кричить іменитий сатирик Жорж Куртелін. Маестро театральної критики Франциск Сарсе встає з місця і мовчки виходить. Письменник Жан де Тінан не знає, що робити, тому аплодує та свистить одночасно. «Вам, шановні, і Шекспіра не зрозуміти!», — заливається сміхом поет і критик Фернан Грег.

Атмосфера загострюється. Актор Жем’є розуміє, що все може перерости у бійню. Він починає танцювати джигу, щоб привернути увагу, і через певний час повністю виснажений валиться на суфлерську будку. Вельмишановні парижани заспокоюються. Наступного дня на офіційну прем’єру головний актор завбачливо візьме з собою на сцену ріжок для того, щоб голосно в нього дудіти, якщо у залі знову почнеться істерика.

Це був один із найграндіозніших театральних скандалів світу. Але ніхто не почув тихий і задоволений сміх Альфреда Жаррі — автора п’єси, що перегорнула сторінку світової культури. Хоча сміх його тривав недовго.

Після прем’єри Жаррі прокинувся знаменитим та водночас осміяним. Нищівна критика на сторінках журналів і газет перетворила і без того епатажного письменника на скаженого, примхливого нігіліста та мізантропа, який після провалу стрімко покотився шляхом самознищення. Невеличкі гроші, які заробляв Жаррі, витрачались на абсент та ефір. Друзів ставало все менше. За два дні до смерті його, вже паралізованого, напівпритомного і просоченого ефіром, віднесли до лікарні.

1 листопада 1907 року Альфред Жаррі помер від туберкульозу. На похоронах ніхто не плакав, адже це були похорони навіженого блазня — таким запам’ятала письменника французька богема, крім десятки поціновувачів, серед яких були поети Гійом Аполлінер і Макс Жакоб, а також Пабло Пікассо. Останній навіть викупив револьвер Жаррі, з якого покійний стріляв по павуках у своїй квартирці.

Але майже через 15 років після смерті cаме сюрреалісти відкрили Альфреда Жаррі двадцятому століттю. Воно впустило його і перетворило ледь не на центральну фігуру європейського авангарду.

«Король Убю» — це гротескна і трагікомічна історія маленького безвольного польського дворянина, який випадково стає королем. Абсолютна влада перетворює його на кровожерливого диктатора, який повністю втрачає всі людські риси. Він перетворює Польщу на царство кривавого терору і розпусти.

Жаррі вдалося зазирнути у майбутнє і побачити століття диктатури Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Муссоліні, Франко, Пол Пота і Піночета

Персонаж Убю з’явився як глум Жаррі над його вчителем фізики, якого він ненавидів. Містичним чином невинний жарт у ХХ столітті перетворився на реальність. Жаррі вдалося зазирнути у майбутнє і побачити століття диктатури Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Муссоліні, Франко, Пол Пота і Піночета. Король Убю — їх карикатурний прототип, а п’єса — пророцтво майбутньої тиранії, і саме через ці збіги її почали все частіше згадувати у ХХ столітті.

Ось і 2018 рік. Травень. Київ. Не прем’єра, але все одно подія — театр «Мізантроп» дає своє бачення «Короля Убю». У залі «Малої опери» зайняті всі місця. З колонок на повну потужність ревуть матюкливі частівки гурту «Сектор Газа». Відвідувачі прислухаються, чують текст («девки вы*бали попа / так ему и надо»), усміхаються і тихо шепочуться. Сцена залита червоним світлом. Музика припиняє грати і на сцену виходять чотири дівчини і чотири хлопця у червоному одязі. Вони мовчки, трохи гордовито оглядають зал. Один із акторів відкриває рота, і у стінах звучить те саме слово, головне слово, яке паралізувало паризьку богему в 1896 році та завдяки якому світ культури змінився назавжди. І це слово — «лайно».

«Король Убю» театру «Мізантроп» — це інтерактивний постмодерністський танець смерті. Актори бігають серед глядачів, обговорюють їх прямо зі сцени та відкрито глузують. Це збуджує, інтригує, і одночасно від цієї інтерактивності стає не по собі, адже неможливо здогадатися, що ще задумали актори і на що вони здатні. Вистава проходить у атмосфері невиразного страху, виникає відчуття розгубленості перед упорядкованим хаосом. Можливо, ванна, яку символічно наповнили червоною водою, виллється у зал під клубне музло, що періодично вмикається у якості саундтреку до сценічного божевілля? А може, акторка, яка тільки-но оголилася, почне залицятися до глядачів? Чи вистава перетвориться на оргію? Раціональні роздуми вислизають, залишається лише первісний страх перед силою, яка існує вже дуже давно і є міцнішою за життя чи особистість глядача — магічною силою театру.

В уявленні деяких відвідувачів театр — такий собі костюмований камеді-клаб чи КВК, без лайки, адже в ньому лише «високе мистецтво», як вчили у СРСР

Публіка періодично аплодує і, наче велика дитина, сміється зі слів «х*й» і «б*ядь». Час від часу з залу виходять люди і не повертаються. З моменту прем’єри п’єси минуло 122 роки, але є речі, які ніколи не змінюються.  Здається, що в уявленні деяких відвідувачів театр — такий собі костюмований камеді-клаб чи КВК, без лайки, адже в ньому лише «високе мистецтво», як вчили у СРСР. Час змінюється, а культурний код залишається.

Театр «Мізантроп», звичайно, відчайдухи. Вони поставили небезпечну п’єсу, яка провокує шукати алюзії та відсилки і на українську реальність. Революція, влада, війна, зрада, кров — це ті рани на тілі України, які ще не загоїлися і невідомо, коли країна взагалі одужає.

Те, що п’єса Жаррі з’явилася в Україні, можна розглядати як певний символ. Для розуміння того, що він означає, потрібно довіритися трупі театру «Мізантроп» і власним відчуттям, адже вони точно не підведуть.