Навколо тільки і розмов, що естетика дев’яностих років повертається (чи вже повернулась), і от нещодавно ми це дійсно побачили. Це було як осяяння, однак ми склали тільки шматочок пазлу, а не повну картину.
Що ви бачите перед очима, коли хтось поряд говорить «дев’яності»? Дехто бачить малинові піджаки, 600-ті мерседеси та масову приватизацію усього, що погано стоїть, лежить чи просто рухається. Хтось згадає комп’ютерні клуби, чокери, VHS, Yo-Yo, картриджі від ігрових приставок разом з самими приставками, фільм «Брат». А хтось пригадає рейви, перші альбоми гуртів «Океан Ельзи», «Сплін», «Скрябін», «Агата Крісті», «Воплі Відоплясова» та олівець, яким відмотували касету на улюблену пісню.
Естетика поп-музики 90-х років на пострадянському просторі — це прості мелодії з такими самими простими бітами і текстами про складні речі. Про любов, наприклад. Чи про розставання. Яскраві, інколи дикі костюми. Самопальні кліпи в дусі пострадянської естради: рідні двори, багатоповерхові будинки — в кадрі просто мало бути похмуре або навіжене життя.
Головними музичними культиваторами дев’яностих справедливо вважають гурт «Гриби» та Макса Коржа з пацанською тематикою. Однак сьогодні здається, що дев’яності дуже міцно засіли у головах навіть тих, хто тоді ще навіть не народився. Цікаво, що серед таких виконавців з’являються яскраві жінки й дівчата, особливо в останній час. СЛУХ знайшов ознаки дев’яностих років в музиці найцікавіших сучасних інді-поп-рок-електронних співачок, яких дуже тягне в минуле, якого в них місцями навіть не було.
Монеточка
Для співачки Монеточки (Ліза Гирдимова) альбом «Раскраски для взрослых» став справжнім проривом. Дівчина підкорила слухачів тією самою піснею про бомжування біля трас, однак і до цього в неї була така собі, але інтернет-популярність. Яскравий приклад — меметична лічилка «Праздник контрнасилия».
З піснями, зробленими «на колінці», і статусом інтернет-феномена Монеточка вийшла на зірковий рівень, а її легковажні та по-дитячому стьобні поетичні рядки перемежовуються з серйозними і подеколи депресивними роздумами про світ. Звісно, і людина, яка пережила 90-і, і тінейджер пустять сльозу ностальгії, адже Монеточка вдало поєднує цю естетику з сучасними трендами як музично, так і змістом.
Луна
Луну часто порівнюють з Ланою дель Рей, і це порівняння дуже доречне. Депресивні пісні відстороненим потойбічним голосом, погляд, спрямований або в нікуди, або всередину себе — дельреєвські симптоми на поверхні. Ще інколи згадується вже забута співачка Ліка Стар (яка, до речі, співала пісню «Одинокая луна»).
Однак додаємо імідж пострадянської дівчини, яка сама себе витягла з води, вогню і мідних труб дев’яностих, і раптом все змінюється.
Цей образ одразу ближчає, тому що пробуджує спогади про ті чудові часи хаосу та пітьми в тих, хто старший, і відчуття тотальної самотності у під’їзді дев’ятиповерхівки в тих, хто молодший. «Мальчик, ты снег, которого не будет», співає Луна, і все — душа слухача попадає в її капкан. І поки ми живемо у нестабільні в соціальному плані часи, «лунні» пісні будуть нас тривожити. Тобто ще довго, враховуючи тенденцію повернення до естетики 90-х років у сучасній поп-культурі.
LAYAH
Яна Швець пройшла до свого нового образу великий і тернистий шлях. Спочатку вона співала у гурті Lucky, потім танцювала балет, потім попала на «Фабрику Зірок» як Єва Бушміна, з якої її конвертували до гурту «ВІА ГРА». Однак співати класичну попсу Яні досить швидко набридло, і так з’являється LAYAH.
Можливо, саме тут, у альтер-его, Яна нарешті знайшла себе — LAYAH гармонійно звучить у своєму нео-попі. І знову вона усім своїм зовнішнім видом і музикою кричить про те, що росла в дев’яностих, підкреслюючи цю горезвісну естетику кліпах. Ну а пісня NEO — це справжній кайф, під який хочеться качатись і качати інших.
Гречка
Гречка — головний феномен 2018 року, така собі підліткова реінкарнація Янки Дягілєвої, але з духом покоління 2010-х. Свою кар’єру Гречка почала у переходах Санкт-Петербурга, граючи на акустичній гітарі, і потім перебралася до одного з головних андеґраундних клубів міста — «Іонотеки». Там дівчину з яскравим вокалом помітив власник клубу Олександр Іонов і записав їй альбом на професійній студії. А через три місяці Гречка вже виступає на «Вечірньому Урганті» з кавером на пісню, яка взагалі вийшла за рік до народження самої Гречки — у 1999 році.
Так, це той самий акустичний російський рок про майже ті самі речі, про які співає гурт «Пошлая Молли» — бухло, наркотики, підліткові проблеми. Однак робить вона це не з панківським запалом Блєдного і не з метафізичною мудрістю вищезгаданої Дягілєвої, а по-підлітковому наївно. До того ж ми не пам’ятаємо, коли в останній раз бачили дівчину з гітарою, яка б пронизливо співала про скромні радощі підліткового життя.
Dakooka
Складно уявити собі драматичніший інді-поп, ніж зроблений Dakooka. Вона виводить свої переживання на новий космічний рівень. Якщо подивитись на моторошну обкладинку останнього альбому співачки, на якій вона зображена побитою, то можна зрозуміти і особливу манеру співу DaKooka — відсторонену і холодну, немов співачка виходить з тіла та дивиться на нього зверху.
Можливо, так співали б камені, скали чи зірки, якби мали таку здібність. Інколи здається, що власне тіло не має ніякого значення для співачки. Його можна бити, різати, в нього можна стріляти, однак DaKooka абстрагується від свого болю — фізичного і душевного водночас. Вона ніби знає, що було і що буде, а в поєднанні з похмурою електронікою ефект виявляється досить пронизливим і приголомшливим. Ну а кліп на пісню «Обещай» говорить сам за себе в плані естетики.
Люсі
Інколи здається, що співачка Люсі — спогад чи привид, адже обидві ці речі мають властивість періодично нагадувати про себе. От і Люсі то зникає, то несподівано з’являється, адже між двома кліпами різниця у цілих сім місяців. Незважаючи на те, що співачка анонсувала дебютний альбом, дата його виходу досі невідома. Однак є три кліпи, два з яких торкаються біблійної тематики. Це все дуже інтригує, і що буде зі співачкою Люсі, мабуть, не знає і сама Люсі, адже її дії хаотичні і не підпадають під якийсь аналізу чи прогноз.
Проте це не заважає їй створювати магічні електронні опуси та знімати на них кліпи на межі між красою реальності та сновидінь. І якщо подивитись кліпи на пісні «Марія Магдалина» та «Досить», то можна зрозуміти, звідкіля ноги ростуть. Люсі має всі шанси стати новою героїнею українського електронного інді-попу, тож віримо і сподіваємось, що її альбом скоро вийде і розставить все на місця (хоча цілком можливо, що від 90-х там нічого й не лишилося).
Kedr Livanskiy
Під таємничим ім’ям «Кедр Ліванський» ховається Яна Кєдріна, одна з найцікавіших виконавиць сучасної російської електроніки. Як і DaKooka, «Кедр» робить усе самостійно — сам пише похмуру музику, сам співає і сам виступає. Улюблениця американських і європейських музичних видань, «Кедр» дуже цікавиться популярними нині пострадянськими часами — 90-ми роками. Це чутно у її мелодіях, і сама виконавиця не раз підтверджувала це у своїх численних інтерв’ю.
За кожним кроком «Кедра» стежать Pitchfork та Noisey, в яких, певно, недостача пострадянської дійсності у крові. Музикантка випускається на американському лейблі і дуже активно гастролює, не забуваючи привозити похмурі 90-ті і до Києва.
Чому тренд на 90-ті роки став таким популярним серед музикантів та їх аудиторії — питання риторичне. Зрозуміло, що є прицільне влучення в тих, хто дійсно жив у дев’яностих і все добре пам’ятає, щоб пригадати усі нюанси цього життя, культурні явища того часу, і в кого сформувалося певне бачення цієї естетики. Однак чому девяності так притягують музикантів, які їх не застали?
Можливо, це культурний код, який зламали митці. Також є варіант історичної привабливості, адже 90-ті роки почалися одним з найпотужніших геополітичних колапсів, який змінив усе навколо на довгі роки — краху Радянського Союзу, наслідки від якого ми досі розгрібаємо. Можливо, це ностальгія батьків, які розказували своїм дітям — майбутнім музикантам — про те, «як все було і ставало на рейки».
Однак скоріш за все питання бовтається на поверхні. Дев’яності нікуди і не зникали і це взагалі не відрізок часу, а певний соціальний стан, який з’являється під час соціальних та політичних криз. Система відкочується до точки збереження ментального коду і гра починається знову — повертаються знайомі звуки, знайомі манери співу, теми та переживання, мода на певний одяг. І так буде продовжуватись до тих пір, поки кризу не буде подолано. Це не слухачі та музиканти обирають, що співати і чому співчувати — це їх обирають сили, які вони не здатні контролювати.
Як говорив детектив Раст Коул: «Time is a flat circle». І як підсумував репер Oxxxymiron: «Сінк ебаут іт».
Читайте також, як живе найяскравіший репер нової школи Tekashi 6ix9ine.
