«Ми говоримо зовсім не про те!»: чому українська музика потребує повного перезавантаження

За матеріалами публікації в телеграм-каналі «Саша Вареница: Инсайды» від музичного оглядача Олександра Варениці.

В останні два місяці мені писали редактори багатьох видань і радіостанцій. Питання у всіх одне: «Яке майбутнє чекає музичну індустрію?». Або ще простіше: «Що робити?!».

Якщо коротко: терпіти, виживати, працювати на перспективу. У найгіршому разі читати платні лекції про вікна й кватирки можливостей у період кризи.

А взагалі проблема, звісно, набагато глибша. Настільки глибша, що говорити про неї — це в цілому за межами поточного мейнстріму в медіа. Український глядач і слухач завжди чекає простого вирішення складних проблем. Інакше йому стає різко нудно. Тому майже завжди він клікає на умовного Арестовича і байки про вступ в НАТО наступного тижня.

Я не раз ходив на радіо і ТБ. Там тобі відразу ставлять питання так, що бути «не Арестовичем» дійсно складно. «Олександре, правда ж, що українська музика — найкраща в світі? І якщо так, то чому?». Якщо спробуєш дати реальну аналітику, тебе тут же перебивають і не дають розвинути тему.

Благо, тут, у телеграмі, можна міркувати скільки хочеться! І так, що ж робити? Між рядків читається інше питання: хто саме врятує музичну індустрію? Що ж, уявімо, що держава. І вже завтра в музичну індустрію інвестують сотні мільйонів гривень. Що буде далі?

Для порівняння поглянемо на історію з розвитком українського кіно в останні роки. Мільйонні інвестиції в цю сферу обернулися провалом. Частина виручки українських фільмів у прокаті — на рівні похибки. Слабкий маркетинг, низька якість самих картин і усталений стереотип «наше, значить, погано». До речі, цілком заслужено. Тому що поки і справді погано.

Я сам повністю подивився всього два українські фільми. Перший — «Бобот». Ця робота більше схоже на «шведінг» з «Перемотування» Мішеля Гондрі, ніж на реальний fantasy блокбастер 2018 року випуску. Другий фільм — комедія. Щось там про секс-пригоди в Будапешті з Сергієм Притулою в головній ролі. Плоский, примітивний гумор і жахлива акторська гра. Цього мені вистачило, щоб зробити висновок — жанрове кіно ми знімати не вміємо. З акторів у нас — Горбунов та Ірма Вітовська. Решту ролей роздають зіркам естради. Але вони не грають своїх героїв, а просто лишаються самими собою в трохи змінених обставинах. Очевидно, що все це не має відношення до світу професійного кіно. Рівень новорічних ТБ-мюзиклів — максимум.

Так, крім цього є ще пафосні й нудні історичні драми. Але давайте зізнаємося чесно: у вихідний день після важкого робочого тижня з колою і попкорном в руках багато з вас захочуть дивитися кіно про складну долю Василя Стуса? Звичайно, ні. І в цьому не варто себе звинувачувати. Просто споживчий попит працює зовсім інакше. Переступаючи поріг ТРЦ, людина переходить у режим 10-річної дитини. Тому який там може бути Стус? Які Черкаси, Крути, депортація татар і війна на Донбасі? До такого кіно потрібен акуратний і штучний підхід: промо, контекст, обставини, підготовка глядача. Якщо кидати соціально важливе кіно в один прокатний казан між «Месниками» і «Людьми Ікс», то в таких фільмів просто не залишається шансів.

Словом, інвестиції в кіно трапилися. Але кому від цього стало краще, незрозуміло. Хто сказав, що з музикою буде інакше? Не буде. Рівно з тієї самої причини: українська музика сьогодні неконкурентоспроможна. У 2013 році ми захоплено говорили на адресу цілої плеяди нових артистів: ось-ось і вони наздоженуть Захід! Так, був такий короткий епізод. Але з того часу минуло 7 років. З того покоління артистів мало хто продовжує кар’єру сьогодні. І за межі рідної країни ніхто з них так і не вийшов.

Світова музика тим часом розвивається дуже динамічно. За сім років змінився саунд, підхід до аранжування і навіть вокальна манера. Українська сцена відтоді тільки зміліла і зробила кілька кроків назад. І на сьогодні ми маємо визнати, що вже безнадійно відстали. А ті, хто нібито найкращі тут і зараз… Через одного — співають немодно, чи несучасно, надто манірно. Музиканти продовжують «поливати», як по урокам з відеокасет з 90-х. Так ніхто в світі вже не грає. У плані аранжувань, саунддизайну — відставання в прогресі на 5 років мінімум. Словом, досить посередній рівень навіть у порівнянні з локальними сценами інших країн Європи — будь то Італія, Польща чи Австрія. Говорити про якусь світову експансію вже просто смішно.

Тому в кого інвестувати і навіщо? Ні в кого, і не навіщо. Кого рятувати? Не треба нікого рятувати. Всі саме там, де заслуговують бути. А ця вимушена пауза — ідеальний момент, щоби зрозуміти: нам потрібно все розламати під основу і почати будувати заново. Брати приклад з ініціатив на кшталт Red Bull Music Academy або навчальних закладів типу BIMM — British & Irish Music Institute в Лондоні. Запозичувати зарубіжний досвід, запрошувати зарубіжних фахівців і вчити музикантів з нуля. Тих, кому зараз 7–10 років.

Реформа кінематографа — аналогічно. Фальстарт з інвестиціями. Хто їх зараз здатний правильно застосувати? Правильно: ніхто. Аналогічно з розвитком дитячо-юнацького спорту. Ну там, правда, цей процес іде останні 10 років. Як результат: омолоджена збірна Шевченка обіграє Португалію з CR7 (Кріштіану Роналду — прим. ред.) в складі. З музикою може бути так само. Але це системний і тривалий процес, а не «що робити?!» після паузи в пару місяців.

Сьогодні ми маємо справу з глибокою проблемою в українській музиці. Починаючи з Глієра, циркових училищ і аж до вокальних шоу на ТБ, які задають стандарти цього надривного волання — артисти не так співають, а музиканти не так грають. Світова музика стала легшою, тоншою, стриманішою, аскетичнішою. Особливо поп-музика. Разом з нею змінився і слухач, його звички і бажання. А разом зі слухачем змінилися навіть акустичні системи: Bluetooth-колонки і навушники. Продовжувати успішно творити, не озираючись на ці глобальні зміни, просто не вийде.

Слухачеві, який вихований на світовій музиці, але щиро хоче полюбити своїх артистів, вибирати майже ні з кого. Цей наче співає, але пише куплети-приспіви за лекалами вчорашнього дня. А-B, A-B і ні кроку в сторону. Хоча в чартах — The Weeknd, у якого C-A-A-C, B-B-A-C з перших рядків куплета. Цей і співає, і пише, але не тримається на сцені. Цей на сцені найсміливіший, але на зйомках, як ідіот. За двісті дублів не може повторити елементарних рухів.

А далі відбувається перекіс. Немов тріщина, що йде по дому з погано закладеним фундаментом. Менеджер артиста в якийсь момент просто махає рукою, втомившись боротися за ідеальний результат: хрін з ним, і так зійде! Запускаємо! І добре, якщо цей менеджер ще є. У більшості випадків артист починає сам. Зовсім ще сирий самоучка. Критики не чує, ЧСВ до небес. І що з цим робити далі? Не зрозуміло.

Піарники беруться за роботу, свідомо не вірячи в проект. А якщо вони підвищать поріг входу для клієнтів хоча б до рівня «мені не соромно це показувати», то залишаться без роботи або будуть запускати 2–3 релізи в рік, не більше. Так піарники перетворюються на жебраків. Їм кров з носу потрібні публікації, а редактор-приятель відповідає: «Ну ми ж обидва розуміємо, що це погано?». І так, звичайно, розуміємо.

Страждає і сама преса. Трафіко-генеруючих артистів (виключаючи меметику і треш) — буквально одиниці. Просто задумайтеся, як давно ви застосовували словосполучення «довгоочікуваний альбом» щодо українського артиста? Таких просто немає.

Тим часом лейбли випускають сотні релізів, на які дорожче папір витрачати, спочатку вибудовуючи стратегію на «кількість». Швидше і простіше зібрати масивний бек-каталог зі 100 релізів, ніж відкрити одного реально крутого артиста, який ЯК ТРЕБА співає, пише, виконує на сцені і дружить з головою. Що ж, ну з бек-каталогом можна хоча б працювати щодо публічки. Відвантажити його для ротації в якийсь мережі АЗС і отримувати по 300 грн/місяць за точку. І навіть корпоративний ринок дивується: в країні 30 000 артистів, а вони восьмий раз запрошують на івент піаніста Євгена Хмару. Так і живемо…

Системі потрібно робити бекап, а потім повністю перезавантажувати. Ті музиканти, хто адекватно оцінюють себе в світовому контексті, вже зараз ідуть у глибокий офлайн, беруть паузу в кар’єрі на рік або два, щоби вчитися, змінюватися, рости і дивитися сотні доступних навчалок англійською мовою. Ті ж, хто тут і зараз штампує по три релізи в місяць… Ну, що їм сказати? Нехай продовжують. Поки є шанс заробити на довге життя вперед. Їм на сцені залишилося недовго. Попереду або забуття після нерівної сутички з зарубіжними зірками, що йдуть у відрив, або БК у регіонах, де смак і запити не змінюються століттями. Третього не дано.

Читайте також про те, чим пишаються та про що шкодують українські артисти. Разом із фото на плівку.