Тексти

«СВ-Шоу» — перше late night show України. Чому воно було таким популярним?

Серж Хуцану
3270

«СВ-шоу» — це унікальний культурний продукт українського телебачення, ведучою якого була направду жива легенда українського шоу-бізу Вєрка Сердючка у виконанні Андрія Данилка. За шоу досі ностальгують, жартують фразами Вєрки, обговорюють. Реакції різні, проте ясно одне: «СВ-шоу» лишило помітний культурний слід.

Коли Україна входила у своє перше незалежне десятиліття, ми мало чим відрізнялися від інших пострадянських держав. Девальвація валюти та повна сліпота в економічному секторі, бандитизм, відсутність законодавства, правоохоронних органів, права, моралі, грошей, спокійного життя і навіть слабкого натяку на будь-які перспективи.

«Яка, в біса, культура, коли їсти нічого?!» — як зараз, пам’ятаю коментар моєї бабці до телевізора у відповідь на якийсь із виступів тодішнього міністра культури Богдана Ступки.

А й справді, яка, в біса, культура, ба? Я відповім зараз, тому що тоді не знав таких слів, — самобутня. Дивовижно: у 90-ті людям бракувало їжі, інколи одягу, майже завжди грошей. Тоді яким чином українці могли стабільно збиратися сім’ями і подорожувати у вагоні першого класу разом із улюбленими зірками тодішньої естради, політиками та акторами? На вході в четверте незалежне десятиліття розбираємося, як феномен «СВ-шоу» сприяв становленню українського культурного пласту.

Вєрка Сердючка та її «СВ-шоу» за нечувано короткий час здобули просто-таки непристойну популярність. Звідси цілком логічне запитання: звідки такий хайп навколо цього дивного персонажа у ті часи, коли винахідники слова «хайп» ще не народилися? Чому в консервативному пострадянському суспільстві на місце народної/-ого улюблениці/-нця коронували фрика? Пояснення лежить на поверхні.

Вєрку Сердючку породило телебачення у багатьох сенсах: і в прямому, і в фактичному, і в значно глибшому — саме бурхливе формування пострадянської медіакультури уможливило Вєрку як культурний феномен

— Олександр Гриценко, український культуролог

З одного боку, Вєрка — це 100%-ий продукт епохи телебачення, а з іншого — це результат нашої спільної постмодерної ситуації й розпаду тоталітарної наддержави, руйнування не лише політичних заборон, а ідеологій, цінностей, смаків та канонів. 

«СВ-шоу» вийшло на екрани телевізорів в 1997 році на каналі «1+1». Програму вели Вєрка Сердючка (Андрій Данилко) та його практично німа помічниця Геля (Радмила Щоголева). У студію, стилізовану під спальний вагон, запрошували українських зірок на живу бесіду та, якщо це були артисти, виступ. Приміщення психологічно балансувало й нормалізувало настрій бесіди — в одному вагоні потяга ми всі на рівних.

Під час цих ефірів аудиторія бачила насамперед людину, а не її сценічний образ. Задумка працювала на відмінно. Протягом кількох років програму відвідало багато російських зірок. «СВ-шоу» об’єднувало в собі відразу кілька популярних жанрів: гумористичний і музичний формати, ток-шоу, а її ведуча стала широко відомою і за межами України. 

В гостях у Вєрки Сердючки та Гелі побували майже кожен представник чи представниця тодішнього шоу-бізу: ще патлатий Святослав Вакарчук, Філіп Кіркоров, Микола Вересень, чи не найперший склад тріо «ВІА Гра», Ірина Білик, Лоліта, Наталя Корольова. Важко згадати популярного героя чи героїню кінця 90-х — початку 2000-х, які б не засвітилися у передачі, і все завдяки таланту Данилка у якості інтерв’юера.

Через кілька місяців після запуску шоу в ефір статистика продемонструвала високі телевізійні рейтинги: частка аудиторії старше чотирьох років склала більше 35%. Цікаво також те, що навіть зараз складно відшукати на YouTube випуск «СВ-шоу» з гнівними коментарями. Шквал любові та захоплення від глядачів лився звідусіль. 

До того, як стати королевою псевдогламуру, Сердючка була каталізатором і відзеркаленням національної культури, інколи сама того не розуміючи. Вона пародіювала, відповідно, по-своєму уособлювала зірок тієї медіакультури, які були взірцями для різних поколінь.

Гості приходили на ці ефіри — деякі з пафосом, на своїй хвилі, інші — налаштувавшись на чергове нудне «питання-відповідь», а через кілька хвилин наче ставали пересічними людьми. Руйнувалася ціла стіна між верствами населення. Аудиторія розуміла, що регалії та почесті кумирів не мали сенсу, тому що вони насамперед були сусідами по вагону, вкутаними картатим пледом. Так, жити було важко, та після ефірів Сердючки дихати ставало трошки легше.

Вєрка своїм прикладом показала тоді ще зародковому українському шоу-бізнесу, що можна імпровізувати, творити на ходу, бути собою і аудиторія це прийме

«СВ-шоу» стало справжнім одкровенням для українського телеринку, а згодом і для всього медіаринку.

Перше на теренах незалежної України late night show зробило все від нього залежне і зникло з телеекранів так само несподівано, як з’явилося. Данилко говорив, що воно «саме себе вичерпало». 4-го травня 2002 року потяг із єдиного СВ-вагону телевізійної України висадив нас на станції «Все будет хорошо» і рушив спочивати у депо.

Згодом ця станція стане відправним пунктом для другого пласту культурних феноменів країни, що зробили щирі обговорення і чесність обов’язковою складовою шоу, згадати принаймні «Табу» з Миколою Вереснем і «Без табу» з Ольгою Герасим’юк.

Парадокс у тому, що Вєрка ніколи не була й не буде явищем культури високої, і це добре. Вона — дітище народної поп-культури, тієї, де немає сталого ефекту. Сердючка — якщо не ця, так інша буде існувати та взаємозамінюватися, допоки існує людство. Для України це документ епохи, найцікавіші сторінки якого ми пропонуємо вам освіжити в пам’яті.

Читайте також про 12 українських експериментальних гуртів 1980–1990-х.