Тексти

Яку музику слухають у тюрмі: інтерв’ю з довічно ув’язненим

Вікторія Тищук
4149

1996 рік. У Backstreet Boys вийшов дебютний альбом, гурт Ramones розпався, вбили Тупака Шакура. З усіх колонок на Троєщинському ринку лунає «Тучи» від «Иванушки International». Мені — 5 років, улюблений співак — Олег Газманов.

А Сергію — 24. У 1996-му Сергій сів пожиттєво за умисне вбивство. Свою провину не визнає, але суд вирішив інакше. Половину свого життя він провів у камері. А міг би і не провести. Смертну кару — розстріл — в Україні скасували лише у 1997 році. Відтоді найсуворіше покарання — це довічне, і дають його саме за статтею «умисне вбивство».

Коли я думаю про пожиттєве, перед очима першою чомусь постає картинка з телевізора: безглузді сюжети з норвезької тюрми Іла, де терориста Андерса Брейвіка тримають в окремій камері на 24 квадрати, з власним кабінетом, можливістю вести переписку. І в’їдливий коментар мами: «Ого, у нас вдома не так круто». Звісно, у Сергія все не так. Можливо, єдина схожість — це максимальний рівень безпеки. В камері по кілька людей. Норма простору на одного — 4 квадратних метри. З бетонного мішка можна вийти лише на годинну прогулянку під суворим наглядом. Головні розваги — телевізор і спорт. Телефон — не можна.

Ми говоримо з Сергієм через скло, як у фільмах. Наскільки його світ ізольований? Там є місце для музики? Чи зникає в ізольованих умовах жага прекрасного? І чи породжує це відчуження творчість — які пісні співають довічно ув’язнені?

Про життя за гратами

Тут дні один на інший схожі. Майже 24 роки в камері по троє. Гуляти виходимо на годину. Увечері телевізор. Телевізор у нас найголовніший, ввімкнений весь день. Дивимося новини, музичні канали, наприклад М1.

Телефони в камері заборонені, але смартфони мають усі, ми ховаємо їх. Є доступ до інтернету. Дивимося фільми, слухаємо музику.

Залишатися одному заборонено. Люди сидять багато років, від безвиході дах їде, від багатьох родичі відвернулися — деякі закінчують життя самогубством. Хлопці часто впадають у глибоку депресію. Я з нею борюся завдяки спорту.

Про любов до музики

Я музику чую з дитинства: тато грав на піаніно. Працював інженером, а грав джаз. А ще платівки. Вдома було багато джазових платівок. Добре пам’ятаю: Елла Фіцджеральд, Луї Армстронг. Постійно грала ця музика. Чую її і згадую дитинство.

Музика — це насамперед сенси.

З тих пір як сиджу, слухаю рок, як і більшість тут. Люблю балади Scorpions, слухаю AC/ DC, Metallica, коли був студентом, ходив на концерти «Арии», гурту «Черный кофе», навіть був на концерті Віктора Цоя.

Вмикаємо Radio ROKS, або коли немає нічого цікавого по телевізору, то М1. Із останнього мені сподобався Дан Балан, особливо той кліп, який йому Бадоєв зняв. Із західних мені подобається Адель, з українських — Онука, бачив по телевізору її концерт. Дуже хороша музика. А ще подобаються брати на прізвище Большиє. Один із них ще з Альоною Вінницькою одружений.

А ще «Євробачення» завжди дивимося, щоб почути щось новеньке. Люди там емоціями голосують, тому й перемагає те, що запам’яталося. Мені здається, у MARUV теж би вийшло.

Зараз у всіх кліпах попи, груди і губи на екрані. І все. Музика не дуже, слова тим більше. Слухаю тексти — така маячня! Артисти популярні тільки за рахунок того, що показують свої найкращі місця.

Я проти мовних квот. Мені здається, українська музика ще не настільки сильна, щоби віддавати їй більшість ефіру.

Шансону українською мовою я не чув — ця культура прийшла з Росії

Про шансон і тюрму

Шансон — це не про українську тюрму. Тут дуже рідко грає шансон. Дуже рідко. Раніше був блатняк, адже тут свій внутрішній світ, закритий. А з появою інтернету є доступ до абсолютно всієї музики. Навіщо тоді шансон?

Шансону українською мовою я не чув — ця культура прийшла з Росії. Може, в Росії він якось прогресує, але в Україні зникає.

Пам’ятаю одну смішну історію. У 1996 році я сидів в камері смертників, там грало «Радіо Шансон». Був день міліції. Так, і на радіостанцію дзвонили лише міліціонери і замовляли пісні. Хтось у подарунок начальнику, хтось друзям. Тепер я це розумію — адже вони постійно спілкуються з криміналом і вони теж є частиною цієї культури.

Про творчість під час ув’язнення

Музичної творчості на пожиттєвому немає. Музику тут нема на чому писати, немає інструментів. Інструменти заборонено мати за законом. Це в таборах все є, там навіть клуби, але не в нас.

Тут люди пишуть вірші. Ми в глухому куті, багато часу проводимо наодинці тільки з собою, і деякі свій біль викладають на папір. Про політику, ситуацію в країні не пишуть. Уся лірика — про те, що гризе: спогади про сім’ю, друзів, свободу. Страждають тут від нестачі простих речей, про це й пишуть. Хоча я називаю це самоїдством.

Про культурне життя у тюрмі

Тут, де знаходжусь я, концертів не буває. Якби щось привезли, то пішов би заради інтересу і пройтися, послухати щось нове, поспілкуватися з людьми. Чому не возять, не знаю. Приміщення немає. З культурного життя — інтернет і телевізор.

Я в соцмережах не сиджу, хоча тут багато хто сидить в фейсбуці, в «Однокласниках», «Вконтакті», а я не люблю соцмережі та спілкуватися з людьми, яких ніколи не бачив. Коли у тебе тисячі друзів, то це просто назва, а не насправді.

Якщо я вийду, то перше, що хотів би зробити, — побачити маму. І сина. Коли мене посадили, йому було 8 місяців. І пішов би на концерт, на хороший рок-гурт.


— Змінити твоє ім’я в інтерв’ю?
— Ні, напиши Сергій. Сергіїв тут мільйони.