— Хто ти?
Хочеться вірити, що для більшості людей я насамперед музикант. Тому що з огляду на засилля соціальних медіа, напевно, для багатьох я просто чувак, який десь щось коментує — такий собі сильно музичний сноб, який слухає дохуільйон всякої незрозумілої музики.
— У яких випадках у тебе опускаються руки і як ти з цим справляєшся?
Я дуже схильний до перепадів настрою — від ейфорії до занепаду. Іноді думаю: «Нiкому ми не потрiбнi, час закривати гурт, мені ще немає сорока, можна знайти роботу в офісі». А потім оголошують нас на якомусь мiцному фестивалi, і я такий: «Усе класно, ми крутi, працюємо далi!»
— Вчинок, про який ти найбільше шкодуєш?
Напевно, про те, що колись був поступливим у організаційних моментах, коли, наприклад, можна було б натиснути на організатора і грати не за проїзд, а i за гонорар. На щастя, це все вже позаду.
— Вчинок, яким ти пишаєшся?
Пишаюся гуртом. У мене, в принципі, більше нічого й немає — усі мої друзі в музичній сфері, особистого життя немає, з родичів залишилася одна мама, за якою доглядаю. І якщо у мене відібрати гурт, то мені гаплик.