Інтерв'ю

Велике інтервʼю з OTOY про «8 роздумів», злість і репутацію артиста

Валерій Лавровський

20 вересня Вячеслав Дрофа, aka OTOY, випустив альбом «8 роздумів», на якому продовжує жонглювати музичними жанрами. Замість злого звучання та солодкого R&B цього разу слухач отримав ніжний, мелодійний, майже спокенворд-альбом про адаптацію і сьогодення під час повномасштабної війни в Україні. Це вісім історій, які відбувались навколо самого Вʼячеслава.

Ми дізналися, як OTOY, переїхавши зі Львова до столиці, після виступів на «Євробаченні», скандалів, концертів та презентацій не втратив голову та продовжує тримати інших своєю музикою.

OTOY був романтиком, був темним і злим. Скандальним, посилав ENKO зі сцени. Коротко кажучи — стабільним репером. Зараз я чую олдскул, спокій, дорослішання. Як відбувались ці метаморфози?

Думаю, перш за все, наклалося те, що «темна», обидві частини формувались ще у довоєнний, дуже агресивний та інфантильний період. А історія, яка відбувається зі мною за час війни — про таке собі заспокоєння у контексті того, що навколо й так несеться достатньо піздєца. Якщо залишатися шибайголовою, то можна швидко закінчитися в усіх сенсах.

Тому війна дала розуміння, що потрібно якось навчитися тамувати свої емоції, десь краще контролювати їх. Можливо, десь видозмінювати те, куди я використовую ці емоції, як я їх використовую та у що це виливається.

«темна», частина перша, — повністю довоєнна, частина друга написана вже у період повномасштабної війни, але вона вимушено продовжувала той настрій, концепт і гештальт. Після того я сім місяців не знав, у якому звуку хочу писати, чого хочу і так далі.

У якийсь момент я прийняв дуже прозаїчне рішення — нічого не шукати. Сяду, вивалю усе, що мені болить, чого мені болить; усе, що мене пре, чому воно мене пре, як воно мене пре і що з цього у що виливається.

І народився цей альбом. Він дуже побутовий. Буквально те, що проживав — увесь мій побут, стосунки, війна, робота, творчість, абсолютно все відображається. Мої та мого оточення життєві ситуації.

Мені здається, що момент, коли я прийняв рішення відпустити пошуки й зробити просто так, як є, як відчуваю, — це і був момент, звідки народилося нове звучання. Я не знаю, чи це про дорослішання. Але це точно про новий етап. 

Ти казав, що навколо треш, що переважна більшість твоїх колег звучать агресивніше. Як ти поєднуєш реп і спокій?

Я зрозумів, що агресією та злістю я можу класно насичуватися, але паралельно з тим я можу класно насичуватися емоцією, скажемо, в міру похуїзму, вимушеного спокою. Або спокою, де я себе змушую бути, блять, спокійним, заспокоїтися, зловити добрий вайб. Це два шляхи, в яких хочу рухатись.

Оскільки я висловився у своєму злому напрямку, — у двох альбомах «темна», — то я розумів логічно, що потрібно повернутися і висловитися у напрямку світлішому. Там дуже добра музика, чувак, прям таке літо-літо, при цьому в текстах — пиздець. І цей пиздець вимагатиме від тебе зануритися, прорефлексувати, перенести на себе ці життєві історії.

І можливо, у звучанні, де я балансую, — то в мене один реліз темніший, то світліший, — я знаходжу себе. Мені здається, коли артист в одному звучанні, то він трішки стагнує, а не розвивається. Для мене це завжди виклик — придумати новий звук.

У мене немає бажання бути суто злим або добрим. Подобається балансувати. І от зараз черга музла добрішого.

Другий альбом за сім місяців і четвертий за півтора роки. Хочу спитати не про продуктивність, а про те, як ти пишеш треки. Скільки часу йде на створення однієї пісні?

Найбільше часу займає аранжування у контексті пошуку або написання. Усе дуже залежить. Якщо це пошук, то в цьому випадку я альбом побудував повністю на звучання авторства Remdolla. Я його знайшов на BeatStars, занурився в його творчість на інших сервісах, набрав у нього аранжувань і написав на них альбом. Дуже подобається, як він пише.

Якщо написання з конкретним автором, як у нас було з MOERR чи The Lazy Jesus, то найбільше часу займає саме формування звучання, його пошук або формування аранжування. Підтюнення, підведення під текст, пошук мелодики, тощо. 

Якщо ми говоримо про текст, то в мене він ніколи не займає багато часу. Найдовший текст, який зайняв багато часу, — це, напевно, «держава жива людина існує». Я його писав близько двох годин. Усі мої пісні, усі тексти були написані протягом години. Завжди, коли я виходжу за ці часові рамки, найчастіше трапляється, що трек потім видаляю. Бо він буває якийсь перепридуманий, перенадуманий, перепритягнутий за вуха в поєднанні текстів і сенсів.

У мене такий fast going процес у контексті написання лірики. Ну, і запис — це завжди три-чотири години, бо я люблю прямо понакидувати всяких дрібниць, десь щось переписати, більше разів підібрати голос класний і так далі.

З приводу Remdolla: як ти з ним звʼязався? Як відбувався робочий процес?

Максимально просто — BeatStars. Пишу йому: «В мене є оце й оце аранжування. Хочу в тебе їх купити». Все спрацювало. Цей альбом написаний на повністю його авторські готові аранжування.

Нічого надзвичайного тут, оскільки потреба була зробити максимально побутову історію. Мені хотілось, щоб тексти адаптувались під аранжування, а не аранжування під тексти. Мені хотілося мати справу з чимось готовим у контексті звучання.

Що було найважчим у створенні цього альбому? Які виклики вплинули на кінцевий результат?

Найважче — пошук життєвих ситуацій, які хочу висвітлити. Усвідомити й виділити саме вісім історій з величезного всього навколо — хорошого, злого, нейтрального.

Тому що альбом називається «8 роздумів». Буквально вісім треків — конкретний роздум про життєву ситуацію. Переїзд з одного міста в інший, або для когось це історія біженства чи вимушеного переселення. Історія здобування матеріального статусу, історія заробляння грошей і матеріального збагачення, історія цивільного життя під час війни, співіснування в контексті military/civil.

Найважче було викроїти вісім найсоковитіших історій. Треків було близько 11–12. Коли я почав їх відслуховувати, зрозумів, що до кінця мене влаштовують лише вісім.

Коли слухав альбом уперше, то було відчуття, що текстово все «в лоб», особливо у порівнянні із «темною». Це навмисне спрощення тексту?

Власне, тому і прийшла думка відпустити все — надумування, додумування, всі метафори, які в мене в голові витали й так далі. Зробити все максимально просто в контексті висловлювання. Сказати, як є.

Моїм бажанням було написати цей альбом так, щоб після того, як ми з тобою побачились і поспілкувались у реальному житті, ти зайшов на Spotify, послухав цей альбом і не відчув різниці. Щоб це було продовженням діалогу, щоб цей альбом став другом, якого тобі не вистачало.

Для The Village ти казав, що «темна» замінила психотерапію. «8 роздумів» — ще один «сеанс»?

Напевно, це така ж терапія. Творчість в цілому — це завжди якийсь нескінченний процес терапії, бо щоразу, коли я пишу, то пишу дуже відверто, про все, що в мене болить, про все, що мене хвилює. Саме такі теми ми висвітлюємо у терапевта.

Наслідком роботи з терапевтом є вже твоє побутове життя, а тут я висловлююсь про те саме побутове життя, але поза ним. Про те, що мені в ньому болить, що мене в ньому хвилює. Я думаю, що і цей альбом, як і будь-який інший трек і будь-який інший реліз — це безумовно такий же сеанс у терапевта.

А ти працюєш зараз із терапевтом?

Ні. Насправді десь так і є — творчість є моєю терапією.

Це допомагає? Немає попайки?

Ні. Висловлюючись у творчості, розуміючи, що це йде в маси, розуміючи, що з цим можуть інші люди прожити свої емоції, відрефлексувати на себе, відчути себе десь у цих творах, — це те, що мене насправді рятує і гріє. Творчість — це дієвий спосіб самотерапії.

«Я у місці новому абсолютно чужий…». Ти переїхав до Києва у 16 років. Яким був перший рік тут? Наскільки все було «не так, як у Львові», порівнював?

Київ був абсолютно російськомовним. Повністю. Я переїхав і одразу почав спілкуватися російською, щоб у київську тусовку попасти. Правда, потім через півтора року прорефлексував, що я в цю тусовку попав, подумав: «Нахуй воно мені це все надо?» — і повернувся назад до української. Було соромно за цей період, але він був, я не цураюся його. 

Перший рік був «бомондним», тусовочним, насиченим. Я рвався до великого міста. Я приїхав з маленького й тихенького на той період Львова. Там я сильно не тусив, жив із батьками. Приїхав у Київ — на вечірки, на те, на се, Tinder, вся хуйня. Дуже насичено.

Зараз Київ — це дім набагато більше, ніж Львів. У Львові зараз я гість радше, ніж у Києві. Але конкретно той трек — це рефлексія. Рефлексія для когось як переїзд у нове місто, а для когось як вимушене переселення, для когось — біженство. У моєму випадку — це переїзд до Києва. Пам’ятаю, головна емоція, коли я переїхав, — яке все велике, насичене, як ахуєнно.

І воно все було російською. На жаль, зараз усе більше знову розмовляють російською. Не в моєму оточенні — моя бульбашка, слава богу, українська. Проте от іду вулицею і чую знову набагато більше російської, ніж кілька місяців тому або в 2022–2023 роках.

Що, на твою думку, треба робити з російською за межами твоєї бульбашки?

Складне питання, це комплексна історія. Не можна сказати, що це можна вирішити лише культурою або лише якимись насадницькими радикальними методами. Я прихильник радикальної українізації, але, на жаль, мусимо розуміти, що радикальна українізація нічого хорошого за собою не матиме. 

Мені здається, єдиний гуманний спосіб і єдиний спосіб, який буде дійсно дієвим, — це зробити так, аби все, що тебе пре; все, що тобі цікаве; все, що для тебе модне, круте, щоби воно було українською мовою.

І рівно в той момент, коли українська мова буде модною — все, що тебе пре, все, чим ти надихаєшся, все, чого ти прагнеш, буде про українську мову, тоді люди почнуть переходити. Тому що люди завжди мімікрують. Якщо вони сприйматимуть, що тепер українська — це модно, а от російською розмовляти — хуйня, тоді й будуть більше переходити на українську мову. І це єдиний гуманний спосіб — зробити все модне українським.

Хтось вважає, що пісні про війну мають бути агресивними та злими. Інші — що достатньо акустичної гітари, бо головне — передати емоцію. Який із цих пунктів — твій?

У мене є й агресивні пісні про війну. У цьому альбомі є, скажімо так, врівноважені пісні. В контексті цього не можу сказати, що пісні мають бути або такими, або такими.

Пісні про війну мають бути, і бути живими, не фальшивими — це головне завдання. Якби я зараз писав про умовну «Фортецю Бахмут», то не маю на це ні морального, ні культурного права в контексті того, що не можу прожити це. Я не відвойовував Бахмут, я це не проживав і не можу відчути це правильно під час висвітлення у пісні. Я можу лише транслювати відчуття та думки, які проживаю я і моє оточення.

Моє головне завдання у тому, щоб ці пісні були відвертими, щоб вони були правдивими. А емоція, яку я проживаю у момент написання пісні, може бути абсолютно різною залежно від ситуації. Емоції, коли я писав «ОКОЛОФРОНТ», були злі, тому що тоді я був найбільше наближений до мілітарної історії.

Зараз я в абсолютно цивільному потоці написав цей альбом — добріший. Рефлексував на війну, як вже, на жаль, щось стале у сучасному існуванні. Ми звиклися, вчимося впоратися з нею, як із чимось буденним. Ось у такій емоції я написав цей помірніший альбом. Не можу сказати, що пісня про війну має бути обов’язково агресивною чи доброю.

Головне завдання — пісня про війну має бути живою, відвертою.

Як відчувається ця відвертість? У чому?

«Фортеця Бахмут» не відчувається живою. Я думаю, перш за все проблема у початковій цілі написання пісні. Якщо пісня пишеться, щоб всі її слухали, розповсюджували, надихалися нею, то так і буде відчуватися. А коли пісня написана через те, що ти потребував її написати, виявити емоції та переживання, то це інша історія. І ти відчуватимеш, що пісня жива, в якому б вона звучанні чи жанрі не була.

Якщо там є думки, що відверті для артиста перед самим собою у момент написання треку, то це так і відчуватиметься. Треш-контент завжди був, є і буде. Емоції та мотивації, з якими він пишеться, — це абсолютно інший світ.

А треш-контенту має місце бути зараз?

У моменті, коли я жорстко хейтив alyona alyona, KALUSH, то сказав би: «Ні, це хуйня». Зараз я можу сказати, що абсолютно похуй, хто що пише. Питання в тому, хто що слухає. Будь-яка музика має існувати. 

Не має бути абсолютно жодного обмеження на будь-який стиль, на будь-який тип висловлювання. Головне, щоб це не було російською мовою. Це головний запит. А будь-який звук, будь-який напрям мусить існувати, він знайде свого споживача. Питання в тому, хто мій споживач, для кого я цікавий. Це єдине, що мене хвилює насправді.

В тебе мав бути мініальбом «Проблеми батьківства», але ми почули «8 роздумів». Що змінилось?

Я шукав звук, шукав сенси. Коли намагався писати альбом «Проблеми батьківства», зрозумів, що мені до цього потрібно ще дорости, тому що я не можу правильно ідентифікувати проблему батьківства. Знаєш, напевно, потрібно бути справді батьком, щоб висвітлити проблеми батьківства, про які мені саме хотілося б поговорити поза самим батьківством: як ти ростеш, як ставишся до своїх батьків, як до тебе ставляться діти.

Ти часто згадуєш Кендріка Ламара та Каньє Веста. Але після «Недовготривалих відносин» та «8 роздумів» хочу спитати, як на тебе вплинув Мак Міллер?

Цікаво, що Мака Міллера я почав слухати вже після того, як опублікував «Недовготривалі відносини». Мені почали давати з «Недовготривалих відносин» референси на Мака Міллера — я почав його слухати.

Мені здається, це історія це не стільки макмілерівська, бо він все ж більш музичний, а речитативна. Це більше Loyle Carner, якась британська історія, аніж американська. У контексті того, що я зараз слухаю, не скажу, що Мак Міллер має на мене вплив, бо слухаю дуже операційно і лише кілька треків: Self Care, Nikes on My Feet, тощо.

А от Loyle Carner я можу пачками слухати. Ще KNOX. Зараз більше слухаю британську музику, зокрема ф’южн-сцену, інструментальних артистів. Ну от у мене є French the Kid, Kaytranada, Isaiah Rashad, J. Cole. Тут мікс американської музики з британською. Раз на раз не приходиться. 

Історія в тому, що саме Мак Міллер — ні. Я просто в якийсь момент дуже залип на все, що пов’язане з інструментальною музикою, інструментальними проявами, і в контексті цього вже відштовхуюсь від різних сцен. Так трапляється, що найбільше зараз знаходжу для себе у британській сцені, хоча й Америки багато.

Усе дуже опційно, але точно не відштовхується саме від світу Мака Міллера. Хоча я розумію, про які там перегукування і контекст звучання йде мова. Але це більше Little Simz і Loyle Carner

Слухаю не лише реп. Ще є величезна кількість електронної музики — це насправді мій улюблений напрямок. The Blaze, Paul Sabin, ELS, Metronomy

Everyone You Know прикольне музло пише. Це якийсь індірок. Інколи можу якусь попсу послухати. Взагалі боюся обмежуватися репом. Я б закостенів і писав би ще більше хуйню, ніж пишу зараз. 

У тебе було фестивальне літо. Як закордонна публіка сприймає українського репера? Це для неї взагалі щось нове, мені здається.

Безумовно. Тому що реп потрібно розуміти. Я виступав після або перед британськими артистами й зрозумів, що мені треба писати кілька релізів англійською мовою. Як тільки музон міняється на англомовний, формула працює. А там далі вже похуй, як та якої якості — чомусь це так чи інакше качається (сміється).

Якщо українською, то це незрозуміла екзотика. Качалися здебільшого представники діаспори й ті, хто приходив із ними. Якщо сказати про пересічного відвідувача фестивалів, вони придивлялися, намагались зрозуміти мову, абсолютно не знаючи її. Якщо я хочу розвиватися на англомовний ринок, то паралельно з українськими релізами потрібно писати англомовні.

Беремо слухача, який не знає англійської мови, і він хоче послухати якийсь закордонний альбом. Перше, на що він звертає увагу — те, як воно качає. Тільки потім уже на переклад. Не думаєш, що аналогічне може спрацювати з закордонним слухачем в контексті української музики?

Так чи інакше, на кач фестивалей сильно впливає мова. Я впевнений у цьому. В контексті війни: у нас була панельна дискусія в Копенгагені на фестивалі Roskilde. Ми говорили про війну, Україну, Палестину, люди запитувалися, я запитувався. Досить відкрита і складна розмова.

Їх цікавило все, що стосується війни й стосовно можливості жити й продовжувати жити цивільне життя під час війни. Їм здається, що ця історія абсолютно неможлива. Ми здебільшого говорили про це, ніж про аспект існування культури в контексті війни.

А тобі самому цікавіше з барабанами, лайвбендом чи під мінуса?

Виступати під мінуса — дроч і абсолютна скукота. Благо, щоб у мене більше ніколи не було таких виступів. Мрію завжди виступати мінімум з барабанщиком, максимум з бендом. Жива музика — це жива музика, похуй на жанр. 

«8 роздумів» уже досить близький до лайву. Він не записаний моїм бендом, але повністю на живих інструментах. Там немає електроніки. Наступний етап — це вже записати всю цю історію з власним бендом, що теж, безумовно, хочеться.

Згадуючи про концерти, думаю, що з такою музикою одного барабанщика на виступах буде замало. Кожен поважаючий себе репер збирає згодом лайвбенд. Що думаєш з цього приводу?

У нас сьогодні репетиція з бендом: барабани, дві гітари, басгітара, саксофон, клавіші й так далі. Зараз я спробував заколабитися з гуртом CHUBAREENEE. У нас буде зйомка на MEGOGO LIVE. Вони роблять штуку, схожу на Tiny Desk Concerts. Ми зараз готуємо туди акустичну програму, спробуємо їбанути.

Відходимо на кілька років назад: OTOY — музикант-початківець. Зараз OTOY колабиться із Puma та McDonalds. Ще не було жартів «з андеграунду в попсу, а потім у McDonalds»? Як це сталось?

Знаєш, для мене це свідчить лише про одне — напевно, я роблю не хуйню. І люди з класних брендів вірять у це, вірять у мене, підтримують. Бренди, з якими ми працюємо, справді цікаві. Це масштабні та відповідальні бізнеси. Досить свідомі та імпонують своїми цінностями. Для мене це означає лише одне — зріст. 

Це свідчить про новий етап творчості, де я вже не артист-початківець, а свого роду середній клас української культури.

Із Puma в нас повноцінна колаба вже другий рік. З McDonalds сталась перша й не остання колаборація. Я буду першим офіційним амбасадором Uklon в Україні. Перший прояв мали в лірик-відео на «Десять причин», будемо потроху розповідати про це аудиторії.

Як, на твою думку, збільшити масштаб серед українських артистів і брендів? 

Показувати, що ти відповідальний, соціально активний, просто робити музику — недостатньо. Ти мусиш розуміти, що маєш велику відповідальність, і потрібно правильно використовувати цей ресурс. 

Треба перш за все не робити хуйні. Не робити сліпих необдуманих вчинків, які поставлять під ризик твою репутацію і твоєї аудиторії, яка буде думати, що був такий класний артист, а повів себе, як довбойоб.

Спонукати свою аудиторію бути свідомою. Це збори, петиції, активності, мітинги — все в рамках соціальної свідомості. Це постійні нагадування і комунікація про війну і так далі.

Назви 10 причин, щоб жити.

Секс, їжа, творчість, борщ, «Біг Мак Меню», шість нагетсів і сирний соус; автомобілі, Україна, зокрема Золоті ворота; спорт, ахуєнний сон, відеоігри.

«Відчайдушно живий» — це кожен українець зараз? Як би ти описав його не піснею?

Це кожен українець сьогодення. «Відчайдушно живий» у кожного відбувається по-своєму. Це загальний стан, коли ти водночас сумний, а паралельно з тим смутком і трауром, який проживаєш, мусиш посміхатися. Щоб не плакать, я сміялась.

Цей стан не є нормальний нашому мозку — водночас проживати величезний спектр емоцій. У контексті цього ми намагаємось бути живими — це і є «відчайдушно живий». Той, хто проживає цей абсолютно неадекватний спектр емоцій усього й одразу.

Про що думав OTOY у 16 років і про що думає у 25 років?

У контексті цього альбому та взагалі всього, що відбувається зараз, мені б дуже хотілося донести через цю роботу і навіть не через музику, а просто транслювати, що зараз ми всі ніби проживаємо відчуття, що все хуйово. І все стає гірше й гірше день у день у всіх аспектах. 

Цією роботою я намагаюся донести ідею, що насправді все можливо вирулити. Той пиздець, який зараз відбувається, — це вимушений стан, ми маємо його прожити перед тим, як відштовхнутися й піти кудись нагору. Здійнятися з новими силами. Це сенс, який я дуже сильно закладаю в альбом і намагаюся транслювати.

Тоді думки були дуже приземлені, питання реалізації матеріальної. Переживав, щоб вистачало на їжу, чи зможу прижитися у цьому місті, чи зможу стягнути його. Це були й переживання, і страхи, і сподівання. Я приїжджав й нікого тут не знав, нічого не мав. Прийшлось роздуплятися самому. 

Сьогодні питання абсолютно інше — мати бізнес, бути максимально включеним у питанні боротьби, не підвести бригаду «Буревій», не підвести кохану людину, оточення та аудиторію. Це бажання, думки та плани — масштабувати всю цю історію, робити її максимально якісно і кожного разу краще і краще.

А ти уявляв, якою може бути твоя музика, коли закінчиться війна? Який сенс хотів би транслювати? 

Навіть не буду роздумувати. Немає думок, що відбуватиметься після неї, тому що не знаю, чи взагалі доживу до кінця цієї війни.

Головна задача зараз — це контекст війни. І лише він. Поза контекстом війни вже буду думати рівно в той момент, коли війна закінчиться. Дай Боже.

Слухайте «8 роздумів» на улюбленій цифровій платформі:

Apple Music, Spotify, YouTube Music, Dezeer

Фото: Валерій Лавровський

Читайте також велике інтервʼю про алкоголізм, депресію, рок-н-рол і як змінився під час війни Женя Галич, фронтмен гурту O.Torvald.

Читайте також велике інтервʼю про алкоголізм, депресію, рок-н-рол і як змінився під час війни Женя Галич, фронтмен гурту O.Torvald.