Учасники маніфесту «Байдуже» про проблеми рідних міст і чому вони підуть на вибори

Дмитро Авксентьєв (Koloah)

Я народився і виріс у Кіровограді, у самому центрі України. Зараз це Кропивницький. Все моє дитинство і найтепліші спогади пов’язані саме з ним. І зараз це особливо гостро відчувається, я дуже сумую, бо не маю змоги їздити туди часто.

Там не було нічого яскравого, як от моря чи гір. Це просто провінційне місто з гарним центром. Молодь намагається якомога швидше звідти поїхати до столиці, і це сумно. Я переїхав до Києва одразу після школи на навчання і залишився тут жити.

Коли подорожуєш світом, то бачиш, яким крутим може бути місто — з парками, зонами відпочинку, комфортним транспортом, чистими вулицями, без повеней та смогу. Де не спотворюють старі будинки і не саджають за ґрати громадських активістів. Саме для того, щоб у нас було так само, і треба бути активним — ходити на вибори, викидати сміття до смітників та прибирати за своєю собакою.

Потрібно йти і голосувати. Мені здається, молодь часто недооцінює свою міць. Це майбутнє країни і воно залежить тільки від нас, бо від кого ще?

Сам трек BAYDUZHE створювався досить легко і на одному диханні. Я одразу визначився зі звучанням і з виконавцем. Ми давно хотіли попрацювати зі Славіком (репер OTOY), і це був відмінний шанс. Композиція звучить у дусі початку 2000-их. Це такий сируватий, трохи наївний, але чесний саунд. Епоха змін і нонконформізму. Нам здалося, що тематика ідеально відповідає нашому часу.

Тома Рибка
(гурт «Счастливые Люди»)

Я народилась у місті Семипалатинськ (нині Семей) у Казахстані.  Це дуже бідне містечко, а найжахливіше те, що воно розташоване на території ядерного полігону, де досі проходять ядерні випробування. Його створили після бомбардування Америкою Хіросіми та Нагасакі, щоб показати, що у Радянського Союзу теж є бомба. Страждали люди, страждала природа, але всім було все одно.

За першої ж нагоди мої рідні доклали максимальних зусиль, щоб вивезти мене з зони радіації. Мені було 6 місяців, коли тато передав мене у ковдрі бабусі у вікно потяга, який виїжджав із міста.

Своєю справжньою батьківщиною я вважаю Україну! Рідний дім — Київ. Це надзвичайне місто, де живуть дивовижні, зворушливі, красиві люди, над якими постійно знущаються корумповані чиновники та представники влади. Я маю щиру надію, що 25 жовтня ми зможемо змінити порядок справ, бо хочу і далі жити тут.

Я впевнена, що голос молоді може змінити багато — чи ходитиме громадський транспорт за розкладом, чи перестане нарешті затоплювати Поділ, чи матимемо ми нові ревіталізовані зони. Все це важливо для містян, і я не хочу, щоб хтось робив вибір за нас.

Іван Збараський (Zbaraski)

Моє рідне місто називається Підволочиськ, що у Тернопільській області. Там приблизно 6–7 тисяч населення, це типове провінційне містечко. Добре пам’ятаю, як графіті з Підволочиська надрукували у журналі X3M, який можна назвати головним журналом 2000-х про хіп-хоп культуру. Оце була новина!

Тут я написав свої перші треки. Найулюбленіше спостереження у місті за останній час — як молодь ремонтує спортивні майданчики, прибирає у парках. Колись у Підволочиську стояв костел святої Софії, який підірвали за радянської влади. Напевно, це єдине, що могло би зараз зацікавити туристів.

Що стосується мого рівня громадської свідомості, то я стараюся висловлювати позицію різними способами — через соцмережі, мітинги, власні дії. Вірю, що потрібно бути відповідальними у питаннях майбутнього усім, а не виключно молоді. Всі можуть впливати на комфорт життя у своєму місті, варто лише почати про це говорити та діяти.

Наті Авдеєва
(продюсерка «The Village Україна»)

Я з маленького міста Надвірна на Івано-Франківщині. Найулюбленіше місце — центральна площа. Добре пам’ятаю, як гуляла з друзями на площі, майже щоденно. У центрі варіантів тусити деінде просто не було.

Колись я була на музичному фестивалі, і один хлопець запитав мене, звідки я. Я відповіла, що з Надвірної, а він каже: «О, я знаю це місто, там молодь розділяється на два типи — готи або гопніки». Мене це дуже образило, тому що місто було культурно багатшим, ніж той хлопець міг собі уявити.

Моє місто знаходиться у дуже красивій місцевості, там свіже повітря і гарна природа, але як же мене бісить те, що люди цього не цінують та не дбають про це. Особливо серйозна проблема у місті з вивозом та переробкою сміття. Я ніколи не була активною у питаннях громадського життя, але зараз розумію, що це неправильно.

Я часто їжджу із сім’єю до сестри в Бельгію. І щоразу після повернення мій 5-річний син каже, що хотів би жити там, а не Києві, бо там «гарні будинки, чисті машини та дороги». А мені дуже хочеться зробити так, щоб він хотів жити тут, у столиці.

Катерина Офліян
(Ofliyan)

Моє місто Харків — красиве, просторе і творче. А улюблений спогад звідти — це посиденьки з друзями на площі Поезії. Ми тоді цього не знали, але це був останній рік перед тим, як ми всі роз’їхалися: хто до Києва, хто в Нью-Йорк. Частина друзів одружилися, і життя цілком змінилося. Залишилася фотографія, на якій ми ще тим «золотим» складом, а поруч на лавці з нами сидів бомж і посміхався. Неймовірне фото і дуже знаковий момент у моєму житті.

Безумовно, місто вплинуло і на мою музику. У Харкові дуже своя атмосфера і вона накладає відбиток на всіх музикантів звідти. 5’nizza, «Оркестр Че», ранній Бабкін — це все мої кумири юності, ми ходили на їхні концерти та вистави. Всі молоді музиканти хотіли опинитися на їхньому місці.

Але я вирішила переїхати, коли стало душно, з’явилося відчуття, що нікуди рости. У цьому стані я пробула близько року, і коли з’явилася можливість поїхати — тут же зібрала речі і помчала до Києва.

В рідному місті мене дуже бісить влада. Дістала їхня компашка. Голосування після Майдану стало останньою краплею в рішенні їхати. Харків’яни чомусь ведуться на красиві лавочки і парки, але не помічають, що міські лікарні, дитячі садки, спальні райони як були в поганому стані, так і залишилися.

Але і плюсів купа: гарне, цілісне місто, цілісніше за виглядом, ніж Київ, до речі. Знову ж таки, хотілося би більше уваги до потреб людей: пандуси (реальні, а не для галочки, бо ними неможливо користуватися), велодоріжки, чисті підземні переходи, ліхтарі не тільки в центрі міста, місця для паркування і чітке регулювання водіїв, які ці правила порушують. Загалом працювати є над чим.

Я в якийсь момент втомилася боротися з вітряками, але голосувати ходжу завжди. Це мій невеликий внесок, крім нескінченної балаканини на кухні на цю тему. Будь-яка людина, що досягла 18-ти, має можливість вплинути на комфорт у своєму місті, під’їзді, метро.

Наш дім не тільки в наших квартирах — він і за їх межами. І ми здатні на це впливати: діставати комунальників, писати заяви, якщо у вас місяцями немає гарячої води або опалення. Це працює, але важливо дзвонити, говорити, вимагати і контролювати. І об’єднуватися проти структур, що погано працюють, а не гризти одне одному горлянки.

Важливо зрозуміти, що не сусід винен, що ти втрачаєш свідомість від духоти в поїзді. Це означає, що допущена помилка в роботі метрополітену, ​​в якому необхідно коригувати розклад, щоб тисняви ​​не було в принципі. Бачити цей зв’язок дуже важливо — тоді країна буде іншою, ми будемо іншими.

Богдан Заєць
(продюсер та діджей з «Культури звука»)

Моє рідне містечко Смига (Рівненщина) оточене лісами. Найяскравіший спогад звідти — це дитячий духовий оркестр, в якому я навчився грати на трубі та бути частиною колективу. Особливо сильно запам’яталися поїздки з оркестром на музичні фестивалі, районні та обласні концерти.

На такі концерти з’їжджалися найкращі колективи, причому напрямки були абсолютно різними. Це міг бути хор бабусь, колектив бандуристів, гурт із народними музичними інструментами. Ми чекали своєї черги в залі й дивилися виступи, і в якийсь момент я зрозумів, що жанр не важливий! Якщо людина викладається з душею, то це відчуває весь зал.

Великий плюс мого рідного міста — в чистому повітрі, шалено красивій природі й низькому рівні шуму, з мінусів — брак фахівців і однодумців, що є вагомим в особистісному зростанні та зростанні ком’юніті.

У питаннях місцевого самоврядування мене дратує низький рівень культури, вирубка лісів і небажання людей змінювати щось на краще. Я хотів би змінити шкільну освітню систему, прищеплювати дітям інтерес до мистецтва, культурних цінностей і креативного мислення, донести їм ідею того, що ми живемо в інформаційну еру і що неважливо, де ти живеш, важливо, як ти мислиш і чи прагнеш розвитку.

Я активний в питаннях, що стосуються мене і сфери моїх інтересів. У ці інтереси іноді потрапляють громадські/соціальні питання. Я проявляю активність там, де дійсно можу бути корисним.

Питання власного і майбутнього нашої країни залежать від теперішнього. Рішення зараз допоможуть змінам у наших інтересах пізніше. У багатьох молодих людей є розуміння і уявлення про рівень комфорту у власному місті, а коли настане поліпшення — залежить від спільних дій всіх громадян нашої країни, в тому числі і молоді.

Який відсоток молоді в нашій країні щодо інших громадян, мені не відомо, але я думаю що його точно достатньо для того, щоб зробити життя в місті комфортнішим — варто хоча б піти на вибори.

В’ячеслав Дрофа (OTOY)

Моє місто я вважаю найбільш творчою точкою України — це Львів. Місто кави, романтизму і теплої атмосфери. Мої найкращі спогади у Львові — це кожен приїзд на Різдво, казка, яка вирує в місті в цей час.

Львів вплинув не тільки на формування мого музичного стилю, але і загалом на мою ідентичність. Це моє місце сили, тут я знаю, що я вдома, і від цього дуже спокійно. Тому рішення переїхати з міста Лева було прийнято дуже спонтанно. Мене запросили приїхати на роботу, і я супершвидко погодився. Пройшов буквально тиждень — і я вже у столиці.

Що мене бісить? Невідповідність мого красивого, романтичного, тендітного Львова кількості автомобілів, яка там їздить. Жахливі водії, що не чули про культуру кермування та повагу. Я б заборонив в’їзд до центру міста всім, окрім муніципального транспорту та приватного транспорту тих, хто живе у центрі. Решта — на об’їзд, будь ласка.

Переваг жити у Львові безліч: ти постійно у центрі творчості, в особливому світі, це дуже затягує, і ти починаєш сам щось творити, навіть якщо ніколи цього не робив раніше.

Я думаю так — молодь має молоти. Молоти всю ту дічь, яка відбувається навколо, і скидати її у вигрібну яму.

Ми, безумовно, можемо впливати і на комфорт у місті, і на стан справ загалом у країні. Ми ж на те і молодь. Нам потрібно бути відповідальнішими: до власного здоров’я, до власної країни, до того, як ми мислимо, чого хочемо.

Люди, що не замислюються про глобальніші питання, живуть так: моя хата скраю. Живуть, як ті, кого ведуть, але ніколи як лідери.

Трек BAYDUZHE створювався із бажанням показати, що ми можемо! Показати емоцію, енергію. Якщо ви хочете, щоб життя у вашому місті стало кращим, то найменше, що можна зробити — це піти та проголосувати 25 жовтня на місцевих виборах.