Інтерв'ю

Хто така Марина Круть: інтерв’ю з фавориткою Нацвідбору на «Євробачення-2020»

Данило Панімаш

Чи то дощ, чи то сніг. Ми зустрічаємося з Мариною біля входу в кафе. Вона посміхається і махає рукою. Я насамперед звертаю увагу не на посмішку, а на її довгі тонкі пальці.

Марина нібито щось приховує і лише іноді дозволяє цьому вийти назовні. Так було з консервативно-старперським жартом Сергія Притули про її татуювання з бандурою на руці — абсолютно спокійна відповідь, в якій є і чесність, і стьоб, і впевненість. Так відповідають люди, що знають себе і мають над собою владу.

Втім, Марина дуже мила, ввічлива і доброзичлива, а її тиха манера спілкування та спокій гіпнотизують. Співачка та віртуозка-бандуристка Марина Круть підкорила серця телеглядачів на шоу «Голос країни». Потім заворожила своєю платівкою Albino, що стала одним із найкращих альбомів 2019 року. А зараз Марина пробує підкорити і Нацвідбір на «Євробачення».

Ми поспілкувалися про те, як вона дійшла до бандури, булінг та бунт, про погрози, які їй надходили. І про те, навіщо їй взагалі то «Євробачення».

Як ти зацікавилася музикою?

Моя особиста думка — щось «зашито» за декілька поколінь. Мати співала, тато грав на гітарі, і я думаю, що мої cлух і музичні дані пішли від них. Насправді дивно — в родині ніхто професійно не займався музикою. В них це було супераматорсько, але так, як буває, коли хобі любиш більше за основну роботу.

А як до тебе прийшло усвідомлення того, що ти хочеш нею займатися?

Кожна дитина відштовхується від референсів, які були дані їй в дитинстві. У когось у родині хтось був музикантом, а я про музику дізналася в найпримітивніших умовах — якась чувиха в селі у вишиванці грала на бандурі. Вона, до речі, зараз моя фанатка (сміється). І мені тоді так сподобалось! Ну знаєш, як діти роблять: дупля не ріжуть, що воно таке, але «хочу».

Коли я навчалась у коледжі, вже тоді збирала бенди. Це був Хмельницький, там немає де репетирувати, тож ми збиралися у гаражі. Пам’ятаю, на свою першу репетицію до пацанів у гараж я прийшла на підборах і вся у стразах, така гламурна чіка з кільцями у вухах.

З мого першого гурту в 15 років мене вигнали. Я прийшла грати з пацанами важкий метал російською мовою на вокалі, знову ж таки, на підборах. У той же день я почала зустрічатися з гітаристом, а через місяць він сказав, що кидає мене, а група розпадається. Насправді ж вони просто знайшли нову вокалістку і грали далі.

Тобі складно було навчатися музиці?

Навчання у музиці — це як гімнастика. Через те, що постійно ходиш у музичну школу, ти стаєш майже двієчником у школі звичайній. І потім закриваєш свої прогалини у навчанні виступами на шкільних святах. Коли кожен день ти приходиш додому о восьмій вечора, то в тебе немає друзів «з двору», а усіх приятелів ти знаходиш саме на музичних заняттях.

Чому ти обрала саме бандуру? «О, цей інструмент дуже дивний» чи «О, з цим інструментом я буду виділятися»?

Це точно не був протест. Достеменно відповісти на це запитання неможливо. Я вважаю, що в будь якій історії є місце містичності та загадці. Коли ти з десяти факторів знаєш вісім, інші два до тебе просто приходять.

Тож чого так? Не знаю. Мені здається просто, що мені такий інструмент підходить як дівчинці. З дитинства в мене дома стояла арфа і я на ній не грала, а бандура одразу сподобалась. Тож трохи магії в цьому є.

Тобі не казали: «Яка ще бандура? Це ж архаїка, всі грають на скрипках чи фортепіано, навіщо?»

З несприйняттям я стикнулася саме серед музикантів. Це був не те щоби булінг, однак соціум завжди реагує на активні дії. Соціальний тиск почався як тільки я стала «наводити шум», кудись вириватись і до чогось прагнути.

Ти бунтувала?

У музичному коледжі мені намагалися «привить стержень», проте все те, що допомагає мені зараз, прийшло саме з гаражів. У коледжі я вивчала техніку і теорію, однак мене завжди тягнуло грати те, що хочу я. Естетизм мені привили самоосвіта, гаражі і спілкування з людьми навколо.

Коли я дізналася про джаз, це взагалі все перевернуло. Я хотіла стати джазовою музиканткою. Нас вчили співати по-одному, а я співала по-іншому. Через це почались конфлікти з усіма викладачами. Крім вчителя моєї спеціальності, який казав: «Грай як подобається, я тебе прикрию». Він не мав чого мені дати як людина зі старшого покоління, тому просто не заважав.

А звідки росте цей бунт?

Мій бунт почався через сім’ю. Знаєш ці класичні історії про суперзабезпечені сім’ї з інфантильними дітьми? В мене було навпаки. Я розуміла, що якщо хочу чогось досягти, то треба працювати. Я з 15 років почала заробляти, граючи на різних заходах. 

Одного разу до мене на виступі підійшов чувак, простягнув мені сто баксів (стипендія тоді була 300 гривень) і каже: «Зіграй нашу народну». Потім, коли вже їхала додому, дзвоню мамі говорю: «Шухер, тут таке сталося, в мене 800 гривень в кармані»

У мами тоді була заробітна плата 1200 гривень на місяць, а в мене 800 гривень за один вечір, уявляєш? А вона завжди наполягала, щоб я навіть на маршрутках не їздила, чекала на безкоштовний тролейбус, а тут каже: «Бери таксі» (сміється). Вона навіть не повірила, що це справжні гроші.

 Де ти працювала і грала? На корпоративах, у кабаках?

Мій «корпоративний» план у Хмельницькому був «ніколи не кажи ні». Тож я виступала всюди: на корпоративах, квартирниках, якихось вечорах. А потім цей план привів мене до в’язниці, психіатричної лікарні, дитячих будинків і будинків для літніх людей. І в зону АТО багато разів. Я розуміла, що мені потрібно показатися людям. За два-три роки весь Хмельницький знав мене.

В 2014 році я грала на Майдані в Хмельницькому і мені надходили погрози. Деякі посадовці міста дзвонили директору коледжу і питали, чого я там граю. Потім мені подзвонив чоловік з однієї організації і сказав: «Якщо хтось тобі ще подзвонить із погрозами, одразу дзвони мені».

Я ніколи не боялася йти проти течії. Інколи, звичайно, було страшно, та я думала: «Що мені втрачати»?

— Як ти витримувала булінг? Чи було бажання кинути музику?

Я така людина, що мені дуже боляче спочатку, але потім я все обдумую і стає все одно. Я завжди все робила для себе. Подобається це комусь чи ні — мені байдуже, я що робила, те й робитиму. Я пишу пісні, випускаю альбоми, в мене свій план, свої амбіції. Я ніколи не боялася йти проти течії. Інколи, звичайно, було страшно, та я думала: «Що мені втрачати»?

— Після коледжу ти поїхала в Китай. Чому саме в цю країну і як ти туди потрапила?

Я ж назбирала на свій перший альбом із «халтур» у Франківську і мені потрібні були гроші на продакшн. Тож я поїхала до Китаю заробляти. Зараз би я ні за що цього не зробила би. Ми їхали туди і жили там у жахливих умовах, це був тупо треш.

— Що дав тобі «Голос країни»?

Я пішла туди тому, що всі туди йдуть. За можливостями і знайомствами. Однак у висновку те, що я дійсно отримала — це MONATIK. Він мій величезний мотиватор і приклад. Велика людина з великим серцем. Таких людей дуже мало у світі — тих, які «рухають», а він мене «рухає». Коли я прийшла на шоу, я хотіла тільки до нього. Однак Потап теж геній. У своїй сфері.

—– Ти хотіла відкрити школу для дітей з малозабезпечених сімей. Що це за проект і що з ним зараз?

Я написала пост у фейсбук про те, що я відкриваю музичну школу для малозабезпечених дітей і проводитиму уроки музики безкоштовно для тих, хто не може заплатити. Проект не розвинувся, бо на це потрібно було б витрачати усі сили і навіть більше. До всього, я молода, мені до викладання потрібно ще рочків 15. 

До мене приходила навчатися дівчинка з аутизмом і я зрозуміла, що не можу навчати дітей без кваліфікації, моральної та педагогічної підготовки. Я сильно хотіла, адже мені подобається волонтерство, викладання, але не зараз, пізніше.

 Коли в будинку для літніх людей тобі посміхається бабуся і ти розумієш, що вона, може, вже нічого більше не побачить

—– Чому тебе тягне у волонтерство? Відчуття провини чи власний болісний досвід?

Я відчуваю, що це маленьке, тлінне життя, і сенс з’являється лише коли щось комусь передаєш. До того я ніколи не забуду волонтерські виступи в дитячих будинках і домах для літніх людей. Для мене дуже важливі енергетичні потоки, якими я обмінююсь із глядачами. Коли в будинку для літніх людей тобі посміхається бабуся і ти розумієш, що вона, може, вже нічого більше не побачить.

Після такого розумієш: руки-ноги є на місці, тож нічого бідкатися.

—– Навіщо тобі «Євробачення»?

По-перше, це, мабуть, рожева мрія дитинства. По-друге, це шанс для мене стати більш медійною особистістю в Україні. Я дуже часто говорю про бандуру і мало говорю про себе. Так виходить тому, що я вважаю себе лише провідником божественного, згори і до нас.

Я знаю людей, які роблять сучасну музику на бандурі. Вони часто перетворюють бандуру на офігенний кавер-інструмент. Я пишу сама, і звучу не так, як інші, у цьому моя конкуренція. Ну, і те, що я співаю.

—– Як ти оцінюєш свої шанси у Нацвідборі?

Наразі я не можу їх ніяк оцінити. Знаю тільки, що це класний шлях, який я проходжу із своєю командою. Це як пригода для нас. Я особисто кайфую від цього. 

Українська публіка мене сприймає набагато складніше за іноземну. Мене і замовляють переважно за кордоном. Коли я виходжу на сцену перед українцями, мені потрібно їм спочатку довести, що я не шароварна. Для іноземців я — чистий листок, а з чистим листком простіше працювати. Тож я гадаю, на «Євробаченні» мене точно запам’ятають.

— А що думаєш про свій виступ?

Свій виступ я оцінюю… 5 балів по енергетиці. Але не так високо оцінюю свій спів, тому що я перехвилювалася, і це чули всі. Це від того, що я молода артистка і, признаюся чесно, не виступала на таких великих сценах дуже часто. Я вважаю, що на фіналі я вже знатиму, як працювати з цим залом. Я вже до нього звикла і мені буде комфортно. Маю надію, що справлюся.

— Пограємося у Володимира Познера і велику зірку. Невелике бліц-опитування за анкетою Марселя Пруста. Хто твої головні герої?

Ті люди, які зробили себе самі.

— До чого ти відчуваєш відразу?

До лицемірства.

Що, по-твоєму, є найбільшим нещастям?

Закутатись лицемірством і піти непотрібним тобі шляхом, не розкрити себе.

— Що ти більш за все любиш?

Щирість.

— Якою б здатністю ти хотіла володіти?

Не лінитися.

Як потрібно прожити життя?

Набратися хайлайтів. Щоби бути, як холодильник зі стікерами. Тобто вміти жити тут і зараз, вміти перебувати в моменті.

Фото — Василь Славінський

Читайте також інтерв’ю з Надією Шпаченко — українкою, що нещодавно отримала «Греммі».