Інтерв'ю

«Не можна все життя сліпо когось копіювати»: інтерв’ю зі Стасом Іващенком («Вагоновожатые»)

Данило Панімаш

Стас Іващенко без перебільшень один із найсильніших та найенергійніших барабанщиків України. Достатньо лише послухати і подивитись, що він виробляв у гурті DOK і що робить у «Вагоновожатых».

Недавно Стас випустив альбом свого сольного проєкту SI Process, у якому розкривається з іншого боку — як електронний музикант.

Ми зі Стасом ніколи не були знайомі особисто, хоча я стежив за гуртом DOK із 2012 року. Ми зустрічаємося у пивному ресторанчику в Києві, я одразу відчуваю від нього якусь несамовиту енергію. Він надзвичайно емоційний і дуже веселий, а інтерв’ю починається ще до того, як ми замовили пиво і я встиг увімкнути диктофон.

Цікаво, як його природа доповнює манеру гри на барабанах — таку саму експресивну і живу. І оскільки про Стаса майже нічого не відомо, крім його участі у різних нашумілих проєктах, ми вирішуємо і почати з самого початку.

Фото: Юрій Грязнов

— Як ти став барабанщиком?

Коли мені було 11 років, з моїм батьком працював один прекрасний чоловік Євген. Він був меломаном і у нас завжди були захопливі бесіди. Йому вдавалося неймовірним чином описувати різні речі. А я з народження людина дуже вразлива. І ось одного разу він розповідав мені про свій улюблений гурт Led Zeppelin: «Там такий барабанщик, ти собі уявити не можеш… Він коли сідає, то так чвертями качає…».

І в цей момент я такий: «Чвертями! Чверть! Чвертями качає!». Я не розумів, про що він, але це буквально звело мене з розуму. Це було настільки переконливо, що я просто зрозумів — барабани. А коли прийшов у музичну школу і побачив виснаженого хлопця, старшого за мене на пару років, який грав найпростіший ритм, рішення було прийнято грунтовно.

Я став одержимим, прийшов до батьків і кажу: мені потрібен інструмент, будь ласка, я дуже хочу грати. Попри скромне фінансове становище нашої сім’ї (приблизно 1998 рік), через пару місяців мені його купили. Батьки завжди в мене вірили і я шалено їм вдячний за це.

— А хто твої улюблені барабанщики?

Усе абсолютно логічно почалося з Джона Бонема (Led Zeppelin). Трохи пізніше, в юнацтві, це був Дейв Грол (Nirvana, Foo Fighters). Напевно, зараз це Грег Соньє (Deerhoof). Мені спочатку подобалася потужна і хвацька манера гри.

У барабанах дуже важливий правильно поставлений удар. На це у мене пішли довгі роки. Тут римшот (ударна техніка для отримання акцентованого удару з удареним барабаном — прим. ред.) як аперкот у боксі — якщо ти не вмієш його пробивати, одного разу проб’ють тебе. І, звичайно, не варто забувати, в чому твій стиль, який теж потрібно знайти і в підсумку органічно з собою зв’язати, бо не можна все життя прикидатися і сліпо когось копіювати.

— У DOK ти так грав і відігравав мімікою та рухами настільки, що був фронтменом гурту, справжнім шоуменом.

Ніхто з нас не намагався бути фронтменом, ми просто виходили і грали круті концерти як гурт. Без розділу на головних і другорядних. Для цієї музики була важлива переконлива концертна форма і її потрібно було підтримувати.

Знаєш, якою ціною? Ти працюєш 5 днів у Києві, а в п’ятницю ввечері сідаєш у поїзд, платиш провідниці за місце на третій, пластиковій полиці та їдеш ніч у Донецьк. Репетируєш там 10 годин у суботу і 10 годин у неділю, згрібаєш речі розбитими в кров від паличок руками і знову сідаєш на нічний поїзд. Приїжджаєш до Києва і виявляється, тобі ще хребет потрібно вправити у мануальщика зранку. Так я жив три роки.

— А як ви вирішили грати саме таку музику?

Коли я прийшов до хлопців у свої 17 років, їм тоді вже було за 35. До мене вони були учасниками легендарного гурту «Улитка на Жгучем Перце», пізніше — ULITKA. І потім уже DOK. Напевно, цей стиль уже був зумовленим і неминучим для нас. Коли ми закривалися у своїй маленькій кімнаті й починали грати, там стояв просто нестерпний звуковий тиск, ми навіть жартома називали це місце «бункер тортур».

Там був записаний і наш перший однойменний альбом DOK у 2009 році. Як зараз пам’ятаю, це був день смерті Майкла Джексона, +40°С. Нам допомагав наш друг Влад Креймер (SOMA LABORATORY), людина, у якої зараз особисто замовляють синтезатори і драм-машини Nine Inch Nails, Depeche Mode і Radiohead.

— DOK був і залишається одним з найоригінальніших українських гуртів. Чому ви розпалися?

Це було дуже непростим для нас рішенням, але, на жаль, обставини говорили самі за себе. У 2013 році у басиста Євгена Кравцова почалися серйозні проблеми з психікою. Починалося усе з нав’язливих станів, які переходять у панічні атаки і в підсумку все закінчилося стаціонаром. Далі він грати вже не міг.

А потім почався Майдан. Ми відіграли останній концерт у Gung’u’bazz Bar, і, їдучи з Донецька, я розумів, що більше ніколи не повернуся. Дограваючи заключні концерти туру по СНД у грудні 2013 року, я розумів, що більше ніколи не хочу повертатися у Росію. З тих пір я її повністю ігнорую. А з Женею все добре, він зміг подолати свій кризовий стан і стати на ноги. Ми періодично підтримуємо зв’язок.

Фото: Юрій Грязнов

— А як ти з’явився у «Вагоновожатых»?

З Антоном Слєпаковим ми познайомилися через MySpace. Була така соцмережа для музикантів, де будь-який гурт міг додати собі в друзі інші гурти. Ти ніби був у близьких стосунках зі своїм кумиром. У тебе в «друзях» RATM, Portishead, Nirvana, але при цьому 10 прослуховувань. Парадокс.

Я не знаю, як про нас дізнався Антон, але одного вечора на нашій сторінці внизу з’явився коментар: «дуже круто граєте, хлопці. З повагою до вас — «Грузовики»/«НеГрузовики». З цього моменту і почалася наша дружба. Він практично завжди приходив на наші концерти в Дніпрі і нам завжди було цікаво разом.

Пізніше, коли розпалися «Грузовики», приблизно через рік, Антон вирішив зібрати новий гурт. Так почалася історія «Вагоновожатых». Вони з Валентином Панютою випустили два ЕР, а коли назріло питання про майбутні концерти, Антон запропонував участь мені. Мені не особливо була близька їхня музика, але в якийсь момент я вирішив змінити свій музичний вектор, спробувати щось нове, і ми приступили до спільних репетицій.

— Складно було перелаштуватися? Ти в DOK лупив барабани так, що за них ставало страшно. І чому ти взагалі вирішив піти в електронну музику?

Джазовим барабанщиком мені ніколи не стати, продовжую «лупити» і зараз, але усвідомленіше. У «Вагоновожатых» я почав проявляти себе як композитор і автор треків, це дуже допомогло мені змінити музичне мислення. Коли пряма бочка в треку здається тобі цілковитою деградацією, але через якийсь час твій мозок аналізує і трансформує цей сигнал, перетворюючи його на ще один виразний прийом. Ти починаєш відчувати цей стиль.

Я це все пройшов. Неодноразово вже зазначав, що концерт Джеймса Блейка на фестивалі Coachella у 2013 році перевернув моє уявлення про світ електронної музики. Це були абсолютно нові для мене мова і підхід. Я зрозумів, що хочу в цьому розвиватися. Світ електронної музики видався мені нескінченним.

— А як ти потрапив до Юрія Бардаша у проєкт YOURA? Що це за історія?

Приблизно в один час з виходом нашого альбому «Референс» у Юри вийшов EP Predictor, який мені сподобався, і я запропонував йому співпрацю. Я зрозумів, що його музиці потрібно більше органіки, потрібні живі люди, і я знав, як це зробити. Він мені повірив. На той момент Youra вже був заявлений на Brave Factory, і з березня по серпень 2019-го, включаючи день концерту, ми фактично готувалися до цього виступу.

У підсумку ми відіграли без перебільшень один із найкращих лайвів на цьому фестивалі. Це і правда було дуже переконливо.

Наша співпраця тривала трохи менше року. Я відразу озвучив, що не збираюся їздити в Росію ні за яких умов, але коли вийшло те саме інтерв’ю, я зрозумів, що продовжувати грати в складі YOURA більше не зможу. Виходити на сцену для мене означало автоматично підписуватися під його поглядами, чого я робити не збирався. У нас відбулася розмова, і кожен пішов своєю дорогою. При цьому я продовжую вважати його дуже неординарною і яскравою людиною.

— Розкажи про свій сольний проєкт. Що це для тебе?

Проєкт носить назву SI Process. Мій процес взаємодії з цим світом і моя нова історія. Перші сольні кроки я почав робити в 2018 році, в рамках аудіовізуального проєкту S.I. Це була моя колаборація з хлопцями з Lazer Studio. По-своєму дивовижний досвід синхронізації живої людини і цифрових технологій. Унікальне шоу, де кожен мій удар взаємодіяв із певною стихією — лазером, водою, світлодіодами за допомогою міді-сигналів.

Аналогів подібних шоу в світі я навіть не пригадаю, але в якийсь момент прийшло усвідомлення, що у всьому цьому занадто багато шоу і набагато менше музики. Мені захотілося це виправити, і ось якраз SI Process — це вже моя нова трансформація.

— А про що твій дебютний альбом? 

Альбом Signals — це 5 треків, як 5 кроків до неминучості кожного з нас. Нас як певних сигналів. Від самого зачаття і до останньої секунди. Цей божевільний рік змінив кожного з нас. Кожен отримав свій досвід: хтось зіткнувся з депресією, хтось побудував бізнес, хтось його втратив, я знайшов для себе вихід у цьому альбомі. Це така «електро-сюїта» моїх буднів. Мій культурний внесок у цей божевільний рік.

— Що плануєш робити далі? Як будеш розвивати свій проєкт?

Звичайно, я хочу виступати зі своєю програмою. Однак, що я точно не відкину, так це живі барабани. Я не хочу бути ще одним «кнопкодавом» у цьому світі. Я хочу проживати ці сигнали. Наживо це буде переконливіше та міцніше. Це вже буде і не зовсім електроніка. Симбіоз електронного та живого і створює унікальний досвід, унікальний тиск і саунд на концерті. Я хочу, щоб SI Process став сильним живим електронним проєктом.

Слухайте міні-альбом Signals на цифрових платформах: Apple Music, Spotify, YouTube Music, Deezer.

Читайте також інтерв’ю з електронним дуетом Hidden Element про заснування лейблу Thousand Kisses Place і виживання у Києві.