Тексти

Як Gorillaz врятували мене від самотності серед колорадських жуків

Даня Панімаш
990

Дебютний альбом Gorillaz вийшов 26 березня 2001 року. Сьогодні йому стукнуло 20 років.

Це — ностальгійна розповідь нашого не просто старого, а древнього редактора Дані Панімаша про 2000-ні роки, телеканал O-TV, мультфільм «Шоу Рена та Стімпі» і як Gorillaz змінили його життя.

Можливо, вони змінили і ваше життя, але ви про це ще не здогадуєтеся.

Початок. Світ до Gorillaz

Вперше гурт Gorillaz з’явився в моєму житті десь у 2001–2002 році. Звичайно, не фізично, а віртуально і завдяки телеканалу О-TV. Був такий музичний телеканал, на якому крутили кліпи різного ступеня жахливості й задовільності, причому тих, що викликали почуття жаху, було на 90% більше, ніж тих, які викликали захоплення у 13-річного мене.

По O-TV я вперше побачив кліп гурту Limp Bizkit на пісню Nookie десь між піснями «Попытка №5» гурту «ВІА Гра» і «Джиммі» української співачки Gallina (приспів «Джиммі, Джиммі, Джиммі, ача-ача-ача» до сих пір час від часу спливає з найтемніших куточків моєї пам’яті).

А ще мій світ назавжди змінився після кліпу на пісню Sonne гурту Rammstein — там, де гігантська сексапільна Білосніжка нюхає кокаїн і експлуатує нещасних замурзаних гномів-шахтарів. Дивний був телеканал.

Чому я весь час дивився O-TV? Пам’ятаю смутно. Начебто я влітку готувався до вступу в дуже елітний (на папері та за чутками) ліцей і був замкнений у квартирі з підручниками під страхом позбавлення усіх дитячих радощів, якщо не вступлю. Оскільки прокрастинувати все одно якось було потрібно, а комп’ютера я тоді не мав, то канал O-TV трохи допомагав розбавити мої сумні будні.

Я тоді тільки починав відкривати для себе прекрасний світ музики. Серед моїх захоплень були Eminem, Depeche Mode, а також класичний батьківський набір з гуртів Scorpions, Queen, Uriah Heep, ABBA і Deep Purple.

«ВІА Гра» чи співачка Gallina зі своїми перлинами світової музики не те що не надихали, а навпаки — підштовхували мене до гурту «Король и Шут» (про який я дізнався набагато пізніше і захоплення яким, на щастя, так і не переросло у обриганство під пам’ятником Леніну)

Крім каналу O-TV, ще одним способом прокрастинації був, здається, канал ICTV, де показували чудові мультики чудової компанії Nickelodeon на кшталт «Сучасне Роккове життя» і «Шоу Рена та Стімпі».

Чим керувалася редакція телеканалу ICTV, показуючи українським дітям ці мультфільми, я не знаю. Але щось підказує мені, що ці пекельно-веселі історії нескінченного насильства і психопатичного сюрреалізму точно внесли поправки у культурний код мого покоління.

Перше знайомство з Gorillaz

В один з цих нескінченно сумних літніх днів я побачив на O-TV суворих мультяшних мавп із величезними рожевими сосками, що танцювали у стилі Майкла Джексона під дуже дивну музику. Першою думкою було, що O-TV теж вирішили зробити свій внесок у руйнування тендітної дитячої психіки — все, майбутнього немає, навколо суцільне програмування, втекти не вдасться, порятунок тільки всередині тебе.

І всього через один кліп цей ролик був показаний знову. «Gorillaz? Що за дивна назва. А що таке Clint Eastwood?», — подумав тоді 13-річний я і пішов шукати переклад назви пісні в англійському словнику.

Кліп на пісню Clint Eastwood крутився по O-TV із завидною регулярністю і відірватися від нього було неможливо. По-перше, тому, що нічого не було зрозуміло — четверо дивних персонажів грають якусь втомлену музику, не схожу на Deep Purple і Depeche Mode чи Eminem.

Синьоголовий хлопець з чорними дірами замість очей тужливо і боязко промовляє якісь слова про sunshine, useless і що future is coming on (ні-ні, дякую, такого майбутнього не треба); з голови барабанщика з’являється ЩОСЬ і шепеляво читає реп на тлі похмурих хмар, світ тріщить по швах… Що відбувається?

А по-друге, тому, що пісня Clint Eastwood уже після першого прослуховування настільки сильно прилипла до мене, що її не могли перебити ні «Джиммі, Джиммі, ача-ача», ні «О, как намаялась я с тобой / Моя попытка №5».

Уся музика закінчилася. Скільки б Фредді Мерк’юрі з Ієном Гілланом і Клаусом Майне не брали високих нот, скільки б віртуозних гітарних соло не грали Річі Блекмор і Брайан Мей, їх повністю перебивав цей зациклений втомлений біт і тужливо-знущальний голос синьокосого хлопця, який непереконливо співав про те, що він щасливий («I’m happy, I’m feeling glad» — ну звичайно).

Мабуть, так я вперше у своєму житті зіткнувся з поняттям «хіт». Хіт — це те, що прилипає до тебе назавжди, стає частиною тебе, як той примарний репер із голови барабанщика Gorillaz. Це те, що періодично і неконтрольовано (або цілком усвідомлено) спливає в твоїй голові, і ти потім ходиш і наспівуєш це весь день до нудоти, поки не заснеш. І не факт, що це не повториться наступного дня.

Clint Eastwood — якраз з таких хітів. Однак для мене ця пісня стала чимось більшим, адже батьки відправили мене майже на все літо до бабусі в село Парне Дніпропетровської області.

«I’m happy», — наспівував я собі, блукаючи самотою серед лугів і посадок, курей, бичків, корівок і кізок.

«I’m feeling glad», — бурмотів я собі під ніс, відбиваючись від нескінченних полчищ колорадських жуків.

«I got sunshine», — дивився я з вікна хати-мазанки на чорне хмарне небо, розуміючи, що завтра я навіть не зможу покататися на велосипеді, щоб не зійти з розуму до від’їзду назад у місто, тому що все село заллє брудом по шию. На щастя, моїми друзями тоді були 2-D, Рассел, Мердок і Нудл разом з танцюючими горилами.

Як до мене потрапив альбом Gorillaz

Якщо спочатку я думав, що Gorillaz — це скоріше випадковість, що потрапила в ротацію на O-TV, то кліп на пісню 19-2000, у якому 2-D, Рассел, Мердок і Нудл хвацько їхали нізвідки в нікуди (а точніше, вбивати гігантського лося), переконав мене, що ці істоти в моїй реальності затримаються надовго.

Однак глибоке знайомство з Gorillaz сталося на дніпропетровському речовому ринку з дивною назвою «Толчок». Він так називався не тому, що був у формі унітаза (точніше, стадіону «Метеор»), а тому, що там було яблуку ніде впасти і він весь був непристойно гігантським. Особливо коли тобі 13–14 років.

Після декількох годин виснажливих пошуків підходящого на мою тендітну статуру одягу, стоянь на картонках та істерик у стилі «не потрібен мені одяг, краще бути Мауглі, ніж жити на цьому довбаному “Толчку”!» я переконав батьків, що пора додому. І на виході з «Толчка» я побачив розкладку з аудіокасетами, серед яких червоним світився знайомий шрифт зі знайомими написом — Gorillaz.

Я взяв касету і побачив на обкладинці своїх мультяшних друзів, що сидять у точно такому ж автомобілі, з якого вони намагалися застрелити ракетами гігантського лося в кліпі 19-2000. І тоді, зрозумівши, що «Толчок» — це доля, я влаштував нову істерику, тому що ця касета мені була потрібна і вкрай необхідна, а грошей у мене в 13–14 років не було. Навіщо мені гроші, якщо майбутнього немає?

Так до мене в руки потрапив дебютний альбом Gorillaz під назвою Gorillaz.

Глибоке занурення і розчарування

Прийшовши додому, я першим ділом відмотав касету на пісню Clint Eastwood і прослухав її кілька разів. Потім так само послухав 19-2000. І тільки потім — увесь альбом від початку до кінця. І я дико розчарувався.

Звичайно, коли ти, незміцнілий розумом, тілом і досвідом, ростеш на Scorpions, Queen, ABBA і Deep Purple з їхніми величними вокалами, куплетами, приспівами і інструменталами, альбом Gorillaz здається музикою для дитсадка.

Взяти, наприклад, першу ж пісню Re-Hush. Що за два акорди, які я і сам міг зіграти на гітарі? Правда, на одній струні. А що це за «па-па-па-па-ааааааа» в кінці пісні? Де приспів?

А що за наркоманська пісня 5/4? Що за знущальний речитатив? Де вокал? ДЕ ПРИСПІВ?!

Взагалі дебютник Gorillaz залишив після себе гнітюче враження. Не тому, що це була галюциногенна (я тоді не знав це слово), незрозуміла, дивна музика, ні до чого не прив’язана з почутого мною раніше. А тому, що пісня Sunshine і початок крутого бойовика М1 А1 («е уааааа ей уааааа» — так я чув спів Деймона Албарна) повертали мені мою самотню тугу і колорадських жуків з села Парне Дніпропетровської області.

Тому всю касету з цим незрозумілим дебютним альбом Gorillaz я практично більше і не слухав. А через пару років я використав її для актуальнішої потреби — записав на цю касету з диска альбом гурту Slipknot IOWA.

Але набравшись музичного досвіду, навчившись грати на гітарі цілі акорди, прослухавши купу різножанрової світової музики, я повернувся до дебютника Gorillaz і виявив, що він звучить надзвичайно… свіжо.

У 2001 році Деймон Албарн створив чудовий еклектичний і емоційно різноманітний альбом, витканий з хіп-хопу, G-фанку, тріп-хопу, дабу, качового інді-року і смішного, утилізованого поп-панку, який слухається на одному диханні. Це вже потім почалися його божевільні експерименти зі створенням власного жорстокого і психопатичного всесвіту майже в дусі мультиків компанії Nickelodeon.

Це вже потім Gorillaz вийшли з віртуального світу в офлайн і почали давати масштабні веселі концерти і остаточно спопсилися, при цьому не зрадивши собі, вибачте за оксюморон.

Але альбом Gorillaz у всьому своєму чудовому музичному розмаїтті — коли незрозуміло, куди музика поверне далі і що чекає на тебе за поворотом — і сьогодні дарує непередавані відчуття відчайдушних веселощів, нескінченної наївності, позамежного смутку. Ніби з тебе з кожною піснею вибивають мозок м’яким плюшевим молотком.

Чи можна назвати перший альбом Gorillaz великим чи геніальним? Мені здається, що можна. Однак точну відповідь на це запитання зможуть дати тільки інопланетні археологи, коли розкопають цей альбом і скажуть: «Ми ніколи не були так близько до провалу! Звідки ці земляни дізналися про нас?!».

Головне, щоб це не була моя перезаписана касета з альбомом Slipknot.

Читайте також про те, як фронтмен Blue October навчився жити з власним демоном.