Як змінився Женя Галич. Велике інтерв’ю про алкоголізм, депресію і рок-н-рол

— Я перехворів ковідом ще у 2020 році. Це дивно, але дійсно з цього почалось, адже до цього депресії мене ніколи не турбували. Мені не давали депресувати регулярні концерти, зустрічі з людьми, діти. Почалася війна, я відразу мобілізувався. І лишився тут один. Уся родина поїхала за кордон. Плюс регулярні виїзди на схід. Ти бачиш смерть, тобі страшно, вибухи, бачиш різне. 

Із алкоголізмом алгоритм такий. Ти приїжджаєш в абсолютно порожній будинок. Ти п’єш не через те, що хочеш напитися, а розпалюєш камін, готуєш собі якусь сирну тарілку і випиваєш келих вина. Він у тебе залітає, і тобі хочеться ще один келих вина. А потім ще. Ти випиваєш пляшку і засинаєш.

Коли у тебе вихідний, ротація або ще щось, ти знову приїжджаєш у порожній будинок. У тебе немає їжі, але є віскі. І думаєш: «Блін, прикольно подивитися якийсь фільм». Ти регулярно підливаєш віскі — й накидаєшся. Тому що тобі самотньо. І ти думаєш, що зараз таким чином збадьоришся.

— Я почав уникати людей. Коли мене звали кудись погуляти, я лишався вдома, і мені по приколу було пити з умовним Джонні Депом. Воно працює таким чином, що якщо ти зранку не випив, то тобі морально погано, дуже глибока чорна яма. І ти думаєш: «Якщо я з яєшнею вип’ю 100 грам “єгеря” — це ж не горілку пити. Він смачний, я зап’ю кавою і буду бадьореньким».

Депресія працює таким чином, що ти її спочатку не помічаєш. Просто в якийсь момент стає самотньо, потім чогось не хочеться, а потім ти просто лежиш у ліжку і тобі страшно просто так. Бувало, що, коли я сідав за кермо, то навіть не розумів, куди мені треба і що відбувається. Починаються думки: чи зійдуся я з родиною чи не зійдуся… А музика? Нахуй вона комусь потрібна? Чи будуть концерти? Чи випустять мене грати за кордон? Але я не хочу грати за кордоном, мені взагалі не хочеться грати. 

Ми поїхали в акустичний тур — я його ледве вивіз. Я був п’яний цілодобово. Я виходив на сцену, а мені все гірше. Я чотири пісні відіграю, а там сидить 30 чи 150 людей, і мені нудно, мені нецікаво грати, мені хочеться військовий адреналіновий прихід. І я загнався.

— Абсолютно. Ти не розумієш, що відбувається зранку. Куди тобі йти? На війні ми взагалі не пили, там жорстка заборона. А от приїжджаєш до Києва, і тобі хочеться напиватися.

Я втратив зв’язок із хлопцями. І вони між собою теж. Кожен займався своєю справою. Усе це накипіло, і в якийсь момент я пішов до терапевта. Мені завжди здавалося, що мужики не ходять до психотерапевта, це для лохів.

— Багато хто говорив, що я погано виглядаю. Я пішов до знайомої психотерапевтки. І вона каже: «Тобі потрібен психіатр».

— Так. Мені зробили тест, я здав аналізи й мені поставили діагнози — клінічна депресія, ПТСР і тривожний розлад. І сказали, що без препаратів я не вивезу, скільки б ми в моєму мозку не колупалися. Паніка з’являлася просто так, вона ні від чого не залежала.

— Страх змінював депресію. Паніка була іншого характеру.

— Страшно було на завданнях. А адреналін хотілося тут. Страшно, коли були прильоти, бої, і так далі. Але коли повертався сюди, цього не вистачало. Ніби тобі там краще, ніж тут, хоча там страшніше. Ти ніби маєш бути щасливішим у цивільному житті, але на війні щось пригнічує твою депресію.

— Так.

— Відчував. Мені це подобалось. Я грав у рок-зірку, знаєш? «Я на дні, мені погано, нехай мене зневажають, я буду таким, яким я є. Шо ви на мене дивитеся? Я на війні був, мені все похуй». А потім це змінилося зневагою до себе. 

Я набрав вагу, засрався, нічого не робив у музиці та по службі. З’явилися пункти, які потрібно пофіксити. Я іду в зал. Починаю читати книги, щоб мозок розвивався. Домовляюся з хлопцями, що потрібно реалізувати цей альбом. Іду в психотерапію все фіксити. В мене були задачі, які я просто реалізовував. Це було п’ять місяців воскресіння.